Чому війна легалізує агресію не лише на фронті, але й у сім'ях, на вулиці, у соцмережах

Не опинитися на війні всередині себе

Днями зіткнулася з двома ситуаціями у фейсбуці. Боєць відповів на чиюсь думку, що відрізнялася від його позиції, словами: «Та як ви смієте мені таке казати? Я воюю з 2015-го». І друга: психологиня пише про свого чоловіка-військового. Він повернувся з фронту, з'явилися труднощі в родині. І вона дає п’ять порад, як упоратися з цим. А якась жінка це коментує: «Та я знаю вашого чоловіка, ми колеги, він суперфахівець. І от він воював, він герой, прийшов додому, а йому замість подяки якісь п’ять правил». А далі ображає цю дружину. Питання: як бути? Як поєднати в голові образ героя, перед яким ми в боргу, і реальність, де цей воїн може завдавати болю чи виявитися несправедливим?

У зв'язку з війною з'явилися два моменти. Перший: вона легалізує агресію. Росте напруження на всіх рівнях стосунків. У всіх конфліктах і сутичках. Не тільки на фронті з загарбниками. Це відбувається у сім'ях, на вулиці, за кермом, в інтернет-мережах.

Другий: війна поляризує, ділить світ на свій і чужий, добро і зло, життя і смерть, я і ворог. Та сіра середина, на якій відбувалася більшість життя, зникла. Люди ближчі або до одного полюса, або до другого. І в цьому небезпека, бо на полюсі немає вибору. Або тільки так, або ніяк. Або військові — лише захисники чи ті, кого навіть не можна запідозрити в якихось недоліках і злочинах, або такі-сякі, що не поводяться нормально. Ні те, ні інше не є правдою. Правда посередині. Вона не там, де «або — або». Вона там, де «і».

Ми справді з особливою повагою ставимося до військових. Дякуємо і шануємо. Саме так і потрібно це проговорювати: «Я вдячна, що ви нас захищаєте, і ціную ваш героїзм, мужність і відвагу. Але я не дозволю з собою чинити так, ображати мене». Тобто відстоюємо місце своєї безпеки у стосунках з цією людиною.

Щоб не було комплексу меншовартості щодо військових, пам'ятаймо: той, хто не був на фронті, не стає від цього другим чи третім сортом. Кожен на своєму місці має проявляти максимальну ефективність. Я востаннє складала автомат Калашникова на військовому вишколі середньої школи десятки років тому. Від мене як бойової одиниці користі нема. Але я можу проконсультувати тих, хто звертається по допомогу та підтримку.

У всіх нас, і у військових теж, є свої здобутки, успіхи, переваги. Як і недоліки. Багатогранність — звичайна норма життя. Ми маємо чарівну посмішку, але, перепрошую, маємо і смердючу дупу.

А в конфліктних ситуаціях не забуваймо про поляризацію та агресивність. Розуміємо це, залишаємось готовими до їхніх проявів, відстежуємо насамперед, щоб не опинитися на війні всередині себе.

Людей без травматичного досвіду не буває

Досвід, який людина переживає на війні, трансформує її особистість, якості в той спосіб, який неможливий за мирних умов. І тому цю поправку треба мати на увазі.

Після Другої світової мільйони людей повернулися додому. Інші мільйони жили роками під окупацією. Не всі стали пацієнтами психіатричних закладів і не всі пішли до психологів та психотерапевтів.

Як людина справлятиметься з травматичним досвідом, залежить від трьох умов. Перша — індивідуальні психологічні особливості: усі по-різному долають стрес. Ті самі травматичні події будуть проживатися з різними наслідками. Другий чинник — інтенсивність пережитого травматичного досвіду. Хтось мав більше жахіть, скажімо, полон і тортури, хтось менше.

А третій чинник — можливість розділити це з кимось. Є стара приказка: біда, розділена на двох, стає удвічі меншою. Розділити це й означає допомогу фахівців, ось чому зараз такий великий запит на психологічний і психотерапевтичний супровід. А ще — допомога тих, з ким ти можеш обговорити свою біду, переживання й досвід. Хто може тебе підтримати і зрозуміти.

Я повторюю весь час: людей без травматичного досвіду не буває — як і без тілесних ран. Діти розбивають коліна, ріжуть руки та ламають кістки. Це не є вироком. Це означає, що за певний час ці травми загояться. Але є легкі рани, які заживають швидко й самотужки, а є такі, що вимагають допомоги травматологів та хірургів. Але навіть ампутанти живуть, правда ж? До протезів і ходіння на милицях пристосовуються.

Так само і з душевними травмами. Так, на це впливають три чинники. Так, це вимагає часу. Але гояться всі рани.

Непроявлена агресія виллється у проблеми зі шлунком, інфаркти, інсульти 

Півтора року великої війни, до якої ми з одного боку звикли, але з іншого — всередині накопичується агресія, образи, страх. А ми мусимо бути милими й толерантними на роботі, у родині, в інших важливих сферах життя. Ми стримуємо емоції. А вони осідають в організмі — і ми хворіємо. Чому так і що робити?

Тілесність — найнадійніший спосіб реагування на те, як ми почуваємось і що переживаємо. Це закладено рефлекторно. У що це виллється, залежить від чотирьох рівнів розвитку нашої тілесності. Генетика: у когось гарне здоров'я, а хтось вразливіший. Другий спосіб — мікросоціальний. Це наше оточення. Чи є в ньому безпека, захист, турбота. Чи навпаки — страх, ворожість, знецінення. Цей світ найбільше впливає на формування нашої психосоматики. Третій — особистісний. Хтось зріліший і братиме на себе відповідальність за ситуації й казатиме «вибач, виправлю», а також захищатиме свої кордони — «це твоя думка, але я вважаю інакше». А хтось, менш зрілий, звинувачуватиме когось іншого чи обставини, буде жертвою, яка ображається. І четвертий спосіб: макросоціальний. Ми всі — у війні. І ніби й пристосувалися, даємо собі раду, але перебуваємо в перманентному стресі.

І не висловлені з різних причин переживання блокуються в організмі. Непроявлена агресія виллється у проблеми зі шлунком, інфаркти, інсульти. Страх — у хвороби нирок, перенапруження — в біль у животі, головні болі, а придушені негативні емоції та переживання — у бронхіальну астму.

Є індикатори, які можна помітити раніше, щоб не допустити хвороби?

Втрата душевних і фізичних сил, розлади сну, збільшення дратівливості та втомлюваності. Те, що радувало, не радує, стає недостатньо того, на що спирався. Раніше ви витримували напруження, а зараз уже не здатні.

Ми всі маємо обов'язки, які неможливо викреслити. Малих дітей, яких не можна не нагодувати чи не вдягнути. Відповідальну роботу: скажімо, хтось працює лікарем у реанімації. І там справді треба працювати, а не відбувати день абияк. Тож людина залишає пріоритетні види діяльності, а інші викреслює. Як це буває з човном, який тоне, чи повітряною кулею, що втрачає висоту. Там що роблять? Скидають баласт, без якого можна обійтися. Так і ми. Відмовляємося від багатьох обов'язків. А заразом і від речей, які приносили радість, наповнення та енергію: прогулянки, спорт, відвідини театру тощо.

Якщо ви бачите, що зменшуєте кількість того, що могли робити раніше, це маркери, що сили стало менше. Ми не кролики з батарейками Duracel, які нескінченно тарабанять. Ресурс закінчується.

Якщо ми помічаємо це за собою, то очікувати особливих здобутків і подвигів не варто. Слід перебувати у стані посильної функціональності. Це означає підтримувати себе в робочому стані, не вичерпувати й не виснажувати. Бо трапиться психоемоційне вигорання або синдром хронічної втоми. А про загнаних коней ми маємо дві приказки: «Загнаних коней пристрілюють, щоб не мучились», і «Не шмагайте загнану коняку, бо скільки не бий її батогом, вона не побіжить швидше».

Як перейти на помірковану функціональність?

Ми всі — живі істоти. І нам треба їсти. Але можна готувати холодець, голубці та всілякі інші смаколики, і на це піде цілий день. А можна зварити макарони з сосисками — це займе 10 хвилин і зекономить зусилля. Так само з побутом: можна робити капітальне прибирання з миттям люстр, вікон та відсовуванням шаф. А можна пропилососити, зволожити підлогу шматою, змахнути порохи з полиць. Скільки часу й сил займе конкретна активність?

Ми всі живемо у стані, коли йдемо проти вітру. І витрачаємо на це сили. Їх треба берегти й відновлювати. Пам'ятати, що оті ресурсні речі, від яких відмовилися — не вибрики, а необхідність.

Які пари не розлучаться навіть у війну

Розлучення після вторгнення. Їх стало більше? Які пари пройдуть випробування у війну?

Розлучень побільшало ще на початку пандемії. Один з моїх улюблених жартів того часу: люди, які дали одне одному обітниці «в горі й радості, усе життя разом — і тільки смерть розлучить нас», не змогли витримати три тижні в одній квартирі.

Чому так? Відповідь дуже проста: ми маємо дві життєво необхідні потреби: потреба у прив'язаності (для цього нам потрібен інший), і потреба в автономії, у бажанні залишитися на самоті чи робити те, що хочеш сам. Тоді інший для нас зайвий.

Ці потреби мають бути задоволені. Для першої в дитинстві нам потрібні батьки, друзі, бабусі й дідусі. Потім ми обираємо собі партнерів, далі народжуємо власних дітей — і потребу у прив’язаності задовольняємо в таких стосунках.

Але.

Потреба в автономії має бути такою самою. І якщо ми опиняємось у спільному просторі, доводиться рахуватися з тим, що пасує іншому, а не зациклюватись на тому, що хочеш ти сам. Тоді з'являється більше конфліктів. Про це казали древні римляни: моя свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини.

Тому під час пандемії це були напружені й нестерпні стосунки для людей, які опинялися у замкнутому просторі на тривалий період.

Ми кажемо, що війна розділила людей на різні країни, на фронт і цивільне життя, на полонених і вільних. І відстань справді означає більше автономії, самодостатності, самоврядності. Але водночас ми не дуже добре знаємо, які трансформації, метаморфози, зміни відбуваються з нашим партнером, що живе в цей час також без нас.

Тому так, це випробування.

Є поняття нормативних криз у сімейних стосунках. Вони пов'язані зі звичайними пересічними подіями, через які проходить кожна пара: поява першої дитини, другої, початок навчання у школі, підлітковий вік, 25 років спільного життя тощо.

А є ненормативні кризи: зрада, хвороба одного з партнерів, фінансові труднощі, втрата рідних чи близьких. Це дає додаткове навантаження на сім'ю, стосунки, і не всі його витримують. Кінь може везти три мішки, але якщо ви накладете на нього ще два, він упаде. Чому в еміграції 85% пар розлучаються? Бо це додаткове випробування.

Війна точно не належить до нормативних чинників. Під час війни сім'я отримує досвід, якого в мирний час не переживає. І вона або має ресурси, щоб з цим упоратись, або ні.

Усі родини діляться на благополучні та неблагополучні не за тим, чи мають вони проблеми. Проблеми є в усіх сімей. Якщо ви живете разом рік, то негараздів у вас — за рік, якщо ви живете десять років, то негараздів — за десять.

Сім'ї діляться на благополучні й неблагополучні за тим, як вони їх розв'язують. Це маркер. Якщо пара, зустрівшись із проблемою війни, хвороби, втрати, будь-яких інших труднощів працює як союзники, як партнери, допомагаючи одне одному подолати цей виклик разом, підтримуючи, розуміючи та співчуваючи, то це благополучна родина. А якщо люди перетворюються на ворогів, ображаючи, зневажаючи, засуджуючи, знецінюючи, то яка це сім'я?

Тому війна чи не війна, а розлучення будуть завжди.

Чи бувають позитивні наслідки війни?

А чи коректно сказати, що у війні є плюси? В одному з інтерв'ю ви розповідаєте про жінку, яка жила з аб'юзером, виїхала за кордон. Там вивчила мову, пішла на роботу й подбала про дітей. Справилася, а чоловік казав, що без нього вона ніхто.

Криза — це з одного боку перешкода, а з іншого — шанс піднятися до наступного рівня розвитку. Якщо жінка була жертвою насильницьких стосунків, мала свій комплекс завченої безпорадності, а тепер пересвідчилась у протилежному —усвоїйспроможності, незалежності, цілісності, то це можна назвати добрим наслідком війни. Наш травматичний досвід має два вектори, й один із них — це зростання.

Відомий на весь світ хірург Микола Пирогов казав, що війна — це травматична епідемія. Маємо величезну кількість травм фізичних і душевних. Війна — це маркер того, що людина може про себе довідатись: я той, хто зміг пережити цей досвід, я той, хто впорався, я той, хто повірив у свої можливості. У мене є докази цього. А раніше можливості переконатися не було. Недарма кажуть: за одного битого двох небитих дають.

Є діти війни. Вони мусять дорослішати дуже стрімко. Були безпомічними, безпорадними, батьки ними опікувалися. А вже у перші дні вторгнення стали автономнішими, самодостатнішими. Зрозуміли, що ніхто за них їхніх проблем не вирішуватиме.

Усі ми переживаємо травматичний досвід. Від цього нікуди не дінешся. Ми не маємо вибору, ніхто не питав, чи хочемо ці випробування. І ми зміцнюємося, проходячи через такі екстремальні обставини.