«Вони самі не можуть себе врятувати. А ми могли і знали, що робити». Як українці допомагають тваринам під час війни
Нині з-поміж фото зі звільнених від окупантів міст, особливо щемні світлини покинутих тварин. Домашніх, беззахисних, непристосованих до життя просто неба, покинутих. Хтось із чотирилапих втратив свій дім, але їхня головна втрата — відсутність догляду і любові.
Історії, які ви прочитаєте нижче, — про людяність у часи війни, любов до тварин та розуміння ціни кожного життя, хай навіть маленького, хвостатого й вусатого.
Ксенія Лопатюк. Вивозила з Києва своїх котів, собаку, білок та морських свинок під обстрілами
Ми з чоловіком до останнього залишалися у столиці. Мешкаємо у Святошинському районі — неподалік в’їзду до міста з боку Ірпеня та Бучі. Тож від самого початку війни у нас було гучно. Я з дитинства люблю тварин і постійно пов’язана з ними: до війни я працювала реабілітологинею чотирилапих.
Натоді з нами був мій котик-інвалід, який страждає на ідіопатичний цистит, ще двоє наших котів та четвертий — його господиня залишила під час евакуації, а я забрала собі. Старенький, йому вже 17 років. Крім того — собака, морські свинки та семеро білок.
А потім у ніч із 14 на 15 березня у наш дім прилетів снаряд. Спершу ми нічого не зрозуміли. Я на автоматі почала одразу ж кричати: «Коридор, коридор!» Чоловік побіг до коридору з матрацом, а я збирала по нашій однокімнатній квартирі котів. Вони злякалися гучних звуків і заховалися. Потім у двері подзвонили сусіди й почали кричати, що горить будинок і щоби ми терміново вибігали.
Один із моїх котів дуже боїться вулиці. Я виходжу — а там паніка: мешканці будинку, пожежники, військові кричать, і у мене починають вириватися кіт і собака. Я розумію: якщо зараз відпущу кота, я його більше ніколи не побачу. Відпускаю собаку — а той мчить додому: йому лише 9 місяців, він дуже лякливий, ми колись підібрали його з вулиці. Військові гукають: «Відійдіть, зараз буде вибух!» Я ж кричу: «Ні, врятуйте собаку!» На щастя, у цей момент прибіг чоловік, який її його любить. Почав кликати — і диво. Собака підійшов до нього.
Ми закинули всіх до машини, чекали, доки загасять пожежу й дозволять зайти в дім, щоби зібрати речі. До цього ми нічого зібрати не встигли: просто схопили тварин і втекли. О 4-ій ранку прилетів снаряд, до 7-ої гасили пожежу, а до 11-ої збирали речі: власне, по дві футболки в мене й у чоловіка і змінні спортивні штани. Усе інше — це корм, клітки, туалети та ліки для тварин.
До того ж щойно в нас потрапили, осколком пробило трубу над нами. Все у квартирі було залите, тож у цей час ми ще й вимочували воду. Поки збиралися, довкола страшенно бомбили, без упину: бах-бах! Складно було навіть мислити.
Ми вирушили до батьків чоловіка в село на Житомирщину. У день обстрілів ми лягли дуже пізно, близько третьої. Вже о 4-ій прилетіло — не дивно, що дорога була дуже важкою, ми двічі потрапили в аварію. Однак за час дороги жодна з тварин не видала ані звуку, хоча в мене усі психовані. Надто кіт-інвалід: він багато кричить, вимагає уваги. Другий кіт Бублик волає постійно, і Кузя теж. Але всю дорогу і тварини, і ми з чоловіком мовчали.
Взагалі у перші дні війни мої тварини сиділи на транквілізаторах. Особливо я мучилася з котом-інвалідом. З часом вони якось більш-менш нормально сприймали вже ці звуки. Але після того, як прилетіло в наш будинок, усе погіршилося в геометричній прогресії. Собака досі підстрибує, щойно поруч щось гупне або хтось чхне, — від будь-якого несподіваного звуку.
На другий тиждень після від’їзду я вже дуже сильно захотіла додому. Мені не важливо, як там зараз: я буду усе вичищати, вимивати, аби лиш бути вдома. Та й тут велика проблема у тому, що я не можу забезпечити тваринам належний догляд. Не можу навіть на УЗД відвести кота, бо ми живемо в селі, поруч у селищі немає ветеринара, а в Житомирі лишень два УЗД на усе місто, які не працюють нормально.
Iрина Чернiлевська і команда. У перші дні війни евакуювали за кордон притулок французьких бульдогів з Дніпра
Наша група порятунку французьких бульдогів «Лакі френч» існує уже понад 2,5 роки: за цей час нам вдалося врятувати близько півтисячі франсів. На момент, коли почалася війна, я опікувалася вісьмома собаками: вони пройшли медичне обстеження, були у стабільному стані. Серед них є й «важкі» за станом здоров’я. У Льолі та Мішельки — проблеми з хребтом. А Бусінка, коли ми отримали її з Херсону, мала шість онкологічних пухлин і перенесла декілька операцій.
Допомагала з евакуацією уся наша команда з 17 адмінів. У мене була велика машина, і коли ми вже вирішили вивозити собак, я облаштувала її, поставила клітки, помістила туди медикаменти, їжу, яку можна було б узяти. Оскільки тоді я мала вивозити ще й свою родину, моїх батьків і дітей, то в одну машину сіла я за кермо, де був батько із серцевим нападом, а другу машину я довірила людині, яка була у стресі. І коли ми проїхали 170 кілометрів, під Олександрією сталася аварія.
Тварини й люди не постраждали. Але машина була у такому стані, що ми не могли їхати далі. До нас приїхали люди, які за гроші перевантажили усіх собак до мікроавтобуса. Ми переночували в Олександрії, потім доїхали до Львова. На шлях від Львова до Дніпра у нас пішли чотири дні. На той момент у нас були зв’язки з європейськими волонтерами, зокрема притулком Pegasus у Німеччині. Деякий час ми перебували у Львові. Нам дуже допомагали львів’яни: майже всіх песиків розібрали у домівки, тому що собаки були в стресі і їм треба було відпочити.
Ми пішли до прикордонної смуги на українську територію. Сюди заїхали волонтери, забрали до машини всіх наших малих. Ми передали документи, їжу, ліки та після цього вони вже поїхали на територію Угорщини. Там, у Будапешті, частину собак забрали італійці, які в нас попередньо пройшли співбесіду. Приїхала жінка з Португалії, вона здолала понад 2,5 тисячі кілометрів, забрала в нас англійського і французького бульдогів.
Усі собаки, яких забрали, уже прийшли до тями. Наші куратори на зв’язку з усіма новими господарями наших малих.
Нині я з родиною в Івано-Франківську і поки не можу повернутися до Дніпра. Для того, щоби продовжувати роботу притулку, треба мати фінансову підтримку. А ми не маємо зараз права просити в людей гроші, адже нині всі допомагають армії. Усі собаки, які наразі є, і нові, які приходять у групу, перебувають на перетримці в наших учасників. Це добрі люди, які погодилися прийняти в родину собак тимчасово.
Олена Колчіна. Рятувала гризунів, евакуйованих з Ірпеня та з Куренівського ринку
Про ситуацію з тваринами на Куренівському ринку я дізналася з Facebook. Я побачила допис, ймовірно, одного з продавців. Він писав: з'явився доступ до ринку, продавці поїхали майже всі, і тварин випускають просто на підлогу, на вулицю. Але ж це декоративні тварини — зрозуміло, що вони загинуть. Сказали, що можна забрати декого, — і я побігла.
Це була вже майже шоста вечора. Там було ще декілька людей, які теж побачили оголошення. Якісь тварини були в клітках, якісь уже на землі. На місці були охорона, тероборона — все під наглядом. Продавець, який емігрував, дав дозвіл відкрити свій контейнер — із нього й забирали тварин. Ще декілька продавців, які залишилися, просто приходили годувати своїх тварин. А кілька контейнерів так і були замкненими, бо не було зв'язку з продавцями чи їхньої згоди — і, ясна річ, тварини там загинули.
Гризуни, а це саме їхній відділ був, провели в контейнерах майже два тижні — від початку війни до 7 березня, коли ми їх прийшли забирати. Ми не застали уже всіх трупів, тому що їх на той момент уже почали розгрібати, складати. Було дуже багато загиблих тварин.
Не пригадаю точно, скількох забрала тоді — мабуть, зо 20. Багатьох із них швидко прилаштувала, бо люди бачили це все і хотіли допомогти, а кількох залишила собі. Одна хом’ячиха була сильна покусана — я залишила її собі. Тепер у неї вже усе добре, тільки вона залишилася без ока.
Клітки, ясна річ, ніхто не віддавав, адже це — майно. Коли я йшла забирати хом'яків, узяла свої дві спеціальні сумки для котів — м'які переноски. Кого могла, помістила туди. А ще дали дві коробки. Тож додому я поверталася з двома сумками і двома коробками. Потім я почала їх сортувати: хом'яки окремо, пацюки — окремо. Треба було розсадити окремо хлопців і дівчат, щоби вони не плодилися.
Тварини були дуже налякані, але вони доволі швидко адаптувалися, стали ручними — це дивує. Бо навіть у нормальний час на ринку тварини утримуються в не дуже гарних умовах: вони всі сидять десятками у цих клітках. Раніше я теж тримала гризунів, а зараз у мене вже не залишилося нікого, але було кілька кліток. На додачу сестра позичила мені кілька кліток, тож я усіх більш-менш розмістила.
З Куренівки нині у мене залишилося три хом'ячки, пацючок і одна дегу. А ще було 15 хом'яків з Ірпеня — евакуйованих. Це організувала дівчина, яка теж звідти виїздила. Її сусіди просто поїхали та кинули клітку у під'їзді. У неї свої тварини, і вона, на жаль, не могла забрати собі ще, бо вже нема куди. Вона побачила, що я рятувала тварин з Куренівки, почала мені писати, чи можу я узяти цих. Потім вона знайшла волонтера, який туди їздив допомагати людям, і попросила, щоби він цю клітку забрав.
Господарі — дуже «розумні» люди. Вони узяли собі хлопчика і дівчинку — щоби вони собі там плодилися. І врешті вони наплодили вдвічі більше: там були й трохи старші хом'яки, і зовсім маленькі, разом 15. Вони приїхали до мене всі в одній клітці. Я їх теж перебирала, сортувала і потроху прилаштовувала. Взагалі хом'яки мають жити по одному, бо коли вони стають дорослішими, починають битися. Зараз вони у мене сидять по троє, по четверо, поки не б'ються, але побачимо, що буде далі.
Я думала, звісно, що робити з усім господарством у разі, якщо знадобиться евакуація, але сподіваюся на краще. Поки що я в Києві. У мене у двокімнатній квартирі ще дві великі собаки, сім котів. Одна кімната котяча, в іншій – я із собаками, кухня для хом'яків. Знаєте, це дуже відволікає. Того вечора, коли я побігла на ринок по хом'яків, і того дня, коли я їх сортувала, я взагалі забула, що в нас війна — у мене були хом'яки.
Ольга Драч. Разом із сестрою Євгенією вивезла півсотні котів із Києва за кордон
Фонд «Хочу кота» — це спільнота людей, які рятують котиків і знаходять для них нові домівки. З першого дня війни з тваринами живе директорка фонду Марія, вона про них дбала і піклується зараз про нових підопічних. Деякі коти були на домашніх перетримках, хтось — у котоняньок, якихось господарі залишили або повернули до фонду, частину визволили рятівники, які зараз допомагають зачиненим тваринам по всій Україні. На момент евакуації у фонді було 44 котики, до того ж наші власні 3 коти й наш собака.
Рішення виїздити настало швидко, маршрут теж, а от машину шукали довго. Допомогли UAnimals, вони організували усе і знайшли перевізників з Києва до Львова. Взагалі, розв’язуючи питання з евакуацією такої великої кількості тварин, ми на перший запит чули: «Це неможливо». Але знаходилися люди, які говорили «так», і це «так» було величезним ліхтарем крізь суцільну темряву. Ми вірили й не полишали нашої головної мети.
Найскладніше було знайти машину Київ-Львів. Врешті це була дорога з котами в багажній частині. В машині 48 тварин, коти всі в переносках. А ще собака, який боїться їздити в машині, і ми з сестрою. Дорога тривала 13 годин, а температура в машині -7, враховуючи, що для котів мінімально прийнятна +15. За нижчої вони дуже мерзнуть і можуть захворіти від переохолодження. Тварини кричали від холоду. За них було дуже страшно, я не вірила, що ми довеземо їх живими. Водій проїхав із нами 1300 км, до того ще 1000 без сну, на дорозі була ожеледиця.
О 6-ій ранку приїхали до Львова. І коли винесли всіх котів у боксах, настав перший момент щастя — вони всі були живі! Далі кожний переїзд був важким випробуванням, на кожному етапі треба було шукати новий транспорт на ходу. Розпакувати, запакувати в переноски всіх. Сестра прибирала, мила. Люди, які нас рятували, дуже допомагали, але відповідальність за всіх живих була нашою.
Ми відповідальні за тих, кого врятували. Коти — це домашні тварини, і вони не можуть жити без людей. Врятовані, ті хто пройшов лікування, врятовані за кошти благодійників у мирний час — всі вони отримали у фонді шанс на нормальне життя. Ми не так бачили їхнє майбутнє, але всі розуміли, що їхнє життя — наша відповідальність. Вони самі не зможуть себе врятувати. А ми могли і знали що робити. І зробили.
Наталія Ніконенко. Перевозила з чоловіком поні з Києва на Хмельниччину в саморобному причепі
Коли почалася війна, ми мешкали в Києві. Наше житло неподалік іподрому: коли близько року тому ми вирішили прихистити поні, це було важливим фактором. Ми викупили їх із села на Рівненщині, бо їхній господар бачив їхнє призначення або щоб катати дітей, або ж хотів відправити їх на забій. Так двоє поні опинилися в нас: вони стояли у конюшні на іподромі, у них був конюх, постійний догляд. Там їх годували, чистили, а зараз ми все це робимо самі.
Про попередній план виїзду в разі війни ми багато говорили, але нічого не зробили завчасно, як це часто буває. Врешті ми виїхали на 10-й день війни, тому що увесь цей час ми саме намагалися знайти транспорт для коней. Вони протягом цього часу були на іподромі. Ясна річ, у них є вигули, але транспортування їм ніколи досі не було потрібне.
Потім, коли почала складатися ця небезпечна ситуація, ми взялися збирати контакти людей, які володіють транспортом для перевезення коней. Але нам усі відмовляли: ніхто не хотів їхати, бо були такі шалені затори, що водії стояли і навіть не знали, коли вони повернуться з попереднього рейсу. А інші просто відмовлялися, адже було небезпечно їхати. Ми просто сиділи й перші три дні чекали, може, усе заспокоїться. Коли стало зрозуміло, що нічого не заспокоюється, почали обдзвонювати, але всі нам казали: «Ні, ми нікуди не поїдемо».
Далі ми шукали, де б придбати спеціальні перевізні причепи для тварин такого розміру. Якщо ви не орієнтуєтеся в цінах, то це коштує, приблизно як машина. Врешті-решт за тиждень ми додзвонилися до звичайного магазину, де продають причепи, — і купили простий причіп. Мій чоловік ще два дні перероблював цей причіп, щоби коні не випали дорогою. І ми вирушили.
Дорога від Києва до Хмельниччини виявилася надзвичайно довгою: якщо зазвичай вона триває десь 4-5 годин, то тут забрала 15. Ми були дуже популярними на блокпостах, особливо в селах. Адже їде велика машина з великим причепом. Запитують: «Що там у вас?» Ми кажемо: «У нас там поні». На нас дивляться, як на шалених, думають, що ми їх обманюємо. Але потім переконуються самі.
Коні їхали стоячи, прив’язані. Їм це теж далося складно, тому що 15 годин без їжі й води — ми не зупинялися, дорога довга, багато блокпостів. Зараз ми працюємо над тим, щоби наш причіп став комфортнішим, дозамовляємо до нього комплектувальні деталі, удосконалюємо.
Звісно, коням у селі спершу було страшно, вони не розуміли, куди ми їх привезли. У бабці тут простий будинок, ми поставили їх на ніч у сарай — там їм було дуже холодно. Але вже наступного дня ми зайнялися тим, щоб обладнати їм приміщення. Зараз у них уже дуже хороша домівка. Крім того, зробили для поні спеціальний загін: вони там скачуть, бігають. І постійно в центрі уваги: діти, які є в селі, без кінця приходять подивитися на них.