Голодного нагодувати. Перша заповідь волонтера, який допомагає людям у скруті

До повномасштабного вторгнення рф Володимир Хорбаладзе, юрист гуманітарної організації, працював із внутрішньо переміщеними особами з Донецької та Луганської областей. Після 24 лютого вони з друзями стали допомагати людям, які й до війни були у скруті, а зараз і геть опинилися на межі виживання.

Почалося все з того, що Володимир придбав продукти для літньої жінки. А потім написав пост, що хоче допомагати тим, кого війна позбавила можливості купити найнеобхідніше.

Як один пост у соцмережі перетворився на «фабрику» допомоги нужденним — Володимир розповів hromadske.

Як виникла ідея допомагати саме в такому напрямку? Багато хто думав насамперед про допомогу військовим, але точно набагато менше людей брали до уваги малозабезпечених.

Спершу я волонтерив на вокзалі, там познайомився з різними людьми. Ми приймали гуманітарку, яка надходила з-за кордону потягами. Ми це розвантажували, сортували, завантажували і воно відразу вирушало до інших міст. Цим я займався, мабуть, перші тижні зо два.

Якогось дня я просто мав час, вирішив сходити в супермаркет по щось собі, а вже там подумав: у мене є трохи особистих грошей, які мені зараз ні на що не потрібні (бо в Києві тоді навіть не було де їх витратити). Я думаю: ну, спробую щось комусь купити. Отак просто підійшов до бабусі, кажу: якщо ви не проти, то дозвольте вам допомогти, я хотів би купити вам те, що вам треба. Ось так за той день — у мене було пару годин — я зміг знайти в тому ж супермаркеті трьох людей і купив їм те, про що вони просили.

Що ти пам'ятаєш про тих перших людей, яким запропонував допомогу в такий спосіб?

Там була бабуся, яка на питання про те, що їй купити, попросила якісь базові продукти, а потім ми проходили повз солодощі і вона каже: «Можна мені, будь ласка, дві шоколадки взяти? Я одну собі зараз візьму, а друга… у мене день народження в травні буде, то я хочу одну залишити до дня народження».

І ще одна історія. Був дідусь, який спочатку не зовсім розумів, що відбувається. Він так скептично поставився до моєї пропозиції — напевне, переймався, що це якийсь обман, але потім, коли ми розговорилися, сказав: «Ну, якщо ти хочеш щось купити, то купи мені перець і желатин. Яможу зробити дуже гарний бульйон з перцю, желатину, солі і моркви». Я питаю: «А як же м'ясо?». Він каже: «М'яса я вже давно не їв, тому поки так».

І ось відтоді все закрутилось. Я сфотографував цих людей, написав про це в інстаграм, у фейсбук, і воно почало трохи віруситися. У мене є одна знайома, яка має активний аккаунт в твіттері. Твіт про допомогу став там популярним, і мені почали надсилати гроші. Це було супернеочікувано.

Якщо чесно, я думав, що скинуть, ну, тисяч п’ять гривень і можна буде купити продукти ще кільком людям. Але мені ці 5 тисяч грн надіслали у перші ж п’ять хвилин після поширення допису, а загалом за першу добу переказали десь 170 тисяч гривень.

Я зрозумів, що це великий обсяг коштів, тож треба все по-іншому організовувати — з'являється відповідальність перед людьми, які ці кошти надсилали. Ми зі знайомими сіли й подумали, що і як можна організувати, щоб це було прозоро й без хаосу.

Як у вас організовано власне процес допомоги?

Перший напрямок дуже простий: людина приходить в супермаркет, візуально знаходить бабусю або дідуся та пропонує їм купити все, що потрібно. Купує трохи більше — зазвичай старенькі соромляться казати, що їм насправді потрібно. Потім волонтери фотографують чеки, фотографують людину, а ввечері ми компенсуємо всі витрати. Із цим особливої складності в організації немає, але таких волонтерів нам бракує.

Другий насправді трохи складніший: ми вирішили, що треба адресно доставляти, оскільки не всі ж можуть піти в супермаркет. Ми прийшли до «Мегамаркету», познайомилися з людиною, яка відповідала за якусь там координацію внутрішніх процесів. Вона відгукнулася і відтоді дуже сильно нам допомагає: швидко організовує всі потрібні закупівлі, а головне — добирає продукти, щоб було гарне співвідношення ціни та якості. Ми просто приїжджаємо, розраховуємось, забираємо на свій склад і далі фасуємо в пакети. Це неймовірно зручно.

Ще ми просто знайомилися на вулиці з людьми: розповідали, чим займаємося, питали, чи можемо допомогти. Я пам'ятаю, як ходив цілий день своїм районом, казав, що ось ми маємо змогу допомогти продуктами, візьміть номер телефону; навіть якщо у вас немає скрути — може, ви знаєте людей, які живуть у вашому будинку, у вашому під'їзді, яким ця допомога може бути потрібна; просто зателефонуйте мені і ми вам все привеземо.

Крім районів поблизу, ми брали машини і виїжджали до якогось віддаленого району — на ту ж Борщагівку чи ще кудись. І так само знайомились з людьми у дворах. Під час одного з таких виїздів ми зустріли бабусю, яка спершу соромилась брати допомогу, а потім розповіла, що коли почалася війна, то в неї кілька днів абсолютно не було продуктів — незадовго до того її квартиру обікрали. У неї не було ні грошей, ні продуктів, вона декілька днів не їла. Уже потім інша сусідка, теж бабуся, поділилася з нею сухарями, вона ці сухарі розмочувала в воді і так харчувалась.

Загалом спочатку ми працювали саме таким чином: шукали людей самі, потрошку працювало сарафанне радіо.

Потім на нас вийшов один хлопець, який живе поруч з Фастовом, і сказав: «Я бачу, що ви робите. У селах під Києвом зараз дуже складно купити бодай щось — якщо у великих містах щось як-не-як працює, то в малих селах раніше був, умовно, один продмагазин, у якому продавали все — від хліба до мила. І вони зараз повністю порожні, люди розкупили все, що було, купити щось нове нереально».

Він запропонував нам свою допомогу з розвезенням продуктів по таких селах. Ми через знайомих дізнались, що це за людина, нас переконали, що йому можна довіряти. Зробили першу закупку тестову на 50 осіб, він ці продукти розвіз і ми побачили ці історії. Тепер ми з цією людиною співпрацюємо: закуповуємо товари в Києві, він приїжджає, забирає їх і далі розвозить по цих селах, які дуже-дуже бідові.

Нині хочемо сфокусуватися на малих селах, що за Бучею. У нас є змога швидко закупити продукти, є люди, які готові туди їхати, тож цей напрямок стане одним із пріоритетних.

А що входить у базовий набір, який отримує людина? 

Базовий пакет для Києва — це два види круп (по кілограму), кіло макаронів, три різні м'ясні чи рибні консерви, дві консерви з овочами, чай, печиво, шоколадка, яйця, олія, молоко, цукор, борошно, якийсь м'ясний виріб із тих, що ми можемо зберігати в нашому єдиному холодильнику, 2 кг картоплі, 1 кг цибулі, 1 кг моркви, 1 кг яблук, туалетний папір. Ми не закуповуємо те, що швидко псується, і те, що швидко втрачає свої якості. Тому ми не розвозимо хліб — він дуже швидко сохне. Для людей, які проживають в селах, пакет трошки скорегований: ми прибрали овочі, натомість кладемо мило й маленьку пачку прального порошку. Виявилось, що там із цим дуже скрутно.

Ти часто кажеш «ми», мені цікаво, про яку кількість людей йдеться. Скільки загалом людей зараз залучено до процесу? Усі вони волонтери?

Зараз у нас (зі мною включно) щонайменше 16 людей. Ось щойно ходив відчиняти двері сімнадцятому. Будемо знайомитись, давати нові адреси. Всі волонтери. Кожен бере на себе частину відповідальності. Є хлопець, який відповідає виключно за фінанси: він веде прозорий облік, де зазначено всі витрати, є посилання на всі квитанції й чеки та перелік усіх донатів — тобто людина, яка надсилала кошти, може все перевірити. Є ті, хто допомагає з доставкою по районах: наприклад, за кимось закріплена Русанівка, хтось старається якнайбільше їздити на Виноградар, хтось працює в Голосіївському районі. Ще люди по Голосієву. Є ті, хто допомагає з організаційними процесами — наприклад, контролем заявок, обліком людей, яким уже доставили допомогу тощо.

Чи є розуміння, скільком людям уже вдалося допомогти? 

У нас є облік усіх людей, яким ми допомогли. Ми записуємо коротко їхню історію, прикріплюємо фотографію. Насправді я це бачу як фінальний звіт. Коли ми закінчимо наше волонтерство — продумаємо, як прибрати звідти персональні дані та поширити цю таблицю у відкритий доступ. Зараз (4 квітня — ред.) у списку 330 людей, і це без тих, кому волонтери розвозять продукти сьогодні. Тобто це станом на вчорашній вечір.

Це і ті, кому адресно доставляють, і ті, кого зустрічають у супермаркетах?

Так, але насправді супермаркети — це не більш як людей 30. Близько 10%. Виявилося, що досить складно знайти волонтерів на супермаркети: це активна комунікація з людьми, трохи стресова, а багато хто має певні бар'єри. У нас є волонтери в супермаркетах, проте їх небагато.

А кошти, за які ви зараз надаєте допомогу, — це винятково донати таких самих небайдужих чи, можливо, долучалися якісь донорські організації чи бізнеси?

Ні, це все кошти людей, які скидають особисто. Дуже багато іноземців, які надсилають через PayPal. От, наприклад людина, яка задонатила одну з найбільших сум, мала індійське прізвище. Ще маю історію про те, як один хлопець, із яким ми просто колись за кордоном зустрілися в хостелі й випили якогось пива, задонатив досить велику суму. Тобто такі рандомні історії про людей, про яких ти вже майже забув, а потім вони у скрутній ситуації намагаються допомогти.

За весь цей час у тебе, мабуть, є якісь конкретні люди, що запам'яталися найбільше. Чи можеш ти розказати про них?

Найбільше мені все ж таки закарбувалась в пам'яті ця бабуся з двома шоколадками.

Ще пам'ятаю жінку з Пущі-Водиці, яка прикута до інвалідного візка. Раніше їй допомагали сусіди, а зараз усі звідти роз'їхалися і вона живе у порожньому будинку майже сама. Виїхати надвір, ясна річ, не може через відсутність необідної інфраструктури. А кілька днів тому, коли з безпекою була інша ситуація, цивільних у Пущу-Водицю пускали через раз — і, відповідно, для неї це було взагалі безвихіддю.

Також пам'ятаю людей, які живуть на допомогу в розмірі 2 тисячі грн, і це весь їхній місячний бюджет. З’ясувалося, що я жив у такій собі бульбашці з людей середнього класу, які мешкають у Києві й навіть не уявляють, що хтось намагається прожити на дві тисячі гривень. У цьому, власне, і полягає складність цієї ситуації: раніше такі люди могли придбати собі хоча б найдешевші продукти. А зараз цих дешевих продуктів просто немає, а купити щось дорожче вони не можуть.

Є й люди, що мотивують. Є мама-одиначка, вона виховує сина, у якого аутизм. Надзвичайно приємна жінка, дуже сильна. Я не знаю, вона мені дуже запам’яталася, бо таких сильних світлих людей, особливо в таких складних життєвих обставинах, зустрічаєш рідко.

Траплялося по-різному. Була одна жінка, чоловік якої прикутий до ліжка. Вона була дуже непривітною, роздратованою. Ми для своєї звітності завжди питаємо, чи можна людину сфотографувати, щоб потім мати якийсь фінальний звіт. Але вона доволі негативно відреагувала, і я спершу сприйняв це болісно. Думав: ну чому так, ти ж намагаєшся людям зробити добре… А потім, уже ввечері, обміркував і зрозумів: якщо ти живеш все життя з чоловіком, який прикутий до ліжка, — ти точно маєш моральне право дозволити собі не усміхатись за пакет з їжею. І це нормально.

Ти казав, що після закінчення волонтерства хочеш зробити фінальний звіт, але коли, на твою думку, ти будеш готовий завершувати? Наприкінці війни? Яким ти бачиш взагалі майбутнє цієї ініціативи? Чи думав про її існування опісля?

Я, якщо чесно, не знаю. Поки цей потік триває, ми намагаємося бути корисними, а далі будемо дивитись по ситуації. В будь-якому разі, наприклад, я вже зараз впевнений, що запитів у нас достатньо, щоб використати всі наявні гроші. Можливо, це й стане фінальною точкою — ми використаємо весь наявний фонд, і більше просто не будемо просити про нові донати.