Врятувати містера Дарсі: чому Колін Ферт не зміг допомогти «Курську»
Чи з’явиться в українському прокаті франко—бельгійська стрічка про історію з російським підводним човном та чи допоможуть західні фільми про радянські та пострадянські трагедії осмислити їх тут
12 серпня 2000 року в Баренцовому морі сталися вибухи на борту російського атомного підводного човна К-141 «Курськ». В наслідок цього загинули всі 118 членів екіпажу. А 6 вересня 2018 року на Міжнародному кінофестивалі в Торонто відбувається прем’єра франко-бельгійського фільму режисера Томаса Вінтерберга «Курськ» за книгою американського журналіста Роберта Мура «Час вмирати». Одним з продюсерів картини виступив сам Люк Бессон.
Зазвичай картину починають обговорювати ще до її виходу в прокат. Російські критики, журналісти та кіномани чи не ставки роблять: пропустять фільм на екрани РФ, чи ні, а головне чи сягне західний «Курськ» глибин «загадкової руської душі».
Згодом російські чиновники заявляють: прокат буде, тільки от «руська душа» в ньому зображена неточно, та й взагалі цей фільм — «їхня західна пропаганда», але ми не боїмося.
В Україні фільм про російську трагедію особливо не обговорюють — в небагатьох ЗМІ з’являється інформація про трейлер і акторський склад, про «Курськ» частіше згадують не як про фільм-осмислення трагедії підводного човна, а як нове кіно з Коліном Фертом.
Але за деякий час дискусії пожвавлюються: кажуть, що в Україні фільм заборонили до показу.
Причиною, через яку фільм начебто заборонено до показу, всі хором вказують закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України». Мовляв, українські чиновники вирішили, що «Курськ» популяризує правоохоронні органи та збройні сили «держави-окупанта».
Після допрем’єрних показів стрічки деякі блогери та критики ще й трохи глузують з цього приводу: мовляв, вважати популяризацією збройних сил фільм, в якому вся воєнно-морська міць держави подається як три заіржавілих корита, два з яких продано, — більше ніж дивно.
Нині ситуація така: прямої заборони щодо показу стрічки нема, але й прокатного посвідчення в неї теж немає.
Проте кіно режисера Томаса Вінтерберга з прекрасним акторським складом (Колін Ферт, Матіас Шонартс, Леа Сейду, Петер Сімонішек, Макс фон Сюдов) на пострадянській території просто приречене не тільки через посвідчення.
По-перше, йому складно буде пробитись до сердець глядачів десь по тих же причинах, що і серіалу «Чорнобиль». У відтворенні історичної реальності в кіно ніяка художня розвідка, ніяке глибоке вивчення культури не замінять життєвого досвіду. Будь-який тутешній глядач десь та й знайде невідповідність у декораціях, костюмах, мові героїв, і цей «диявол в деталях» його страшенно мулятиме.
По-друге, «Курськ» потрапляє у «вилку» пропаганди навіть, якщо в творців фільму про якусь там агітацію чи політичний контекст взагалі не йшлося. На території РФ стрічку все одно сприйматимуть як пропаганду, спрямовану проти них.
І давайте чесно, в цьому є частка правди: якщо вже у фільмі російським військовим протиставляється британський моряк у виконанні Коліна Ферта, імідж перших просто приречений.
До того ж, за сценарієм, він — чи не єдиний військовий високопосадовець, який від самого початку поривається вирушити на допомогу російським морякам, а звістку про їхню смерть сприймає ледь не як особисту трагедію, в той час як кіношні російські командувачі використовують підлеглих як розмінну монету у власних іміджево-політичних іграх.
А от в Україні «Курськ», навіть якби і вийшов раптом у прокат, теж мав би політичний підтекст. Пропаганда — це не завжди змальовування воїнів такими-собі богатирями з картини Васнецова — щоб у золотистому сяйві, блискучих обладунках і щоб мудро вдивлялися в горизонт. Інколи варто лише показати, що по той бік лінії розмежування — живі люди, з почуттями, емоціями, сім’ями. Це називається гуманізація, олюднення ворога,.
Стрічка «Курськ», власне, якнайкраще надається для цього. Адже, хоч як би ми тут, на пострадянському просторі, не ставилися до неї, вона створювалася, очевидно, не в піку російській владі, а у пам’ять про загиблих людей. Важливо: не моряків, а саме людей.
Можна довго й до хрипоти сперечатися щодо художньої цінності франко-бельгійського проєкту.
Він точно не є новим словом у світовому кінематографі та й взагалі в багатьох моментах, зокрема сценарній роботі, викликає чимало запитань.
Хоч автори «Курську» зробили чимало для того, аби надати історії максимальної художності: розширення та згодом звуження кадру в залежності від перебігу подій за сценарієм; довжелезні підводні плани в абсолютній гнітючій тиші; мізансцени, в яких над майбутньою вдовою моряка ніби нависають камінні глиби пошарпаних багатоповерхівок...
Чи, приміром, прекрасна сцена, в якій син головного героя після похорону батька відмовляється потискати руку адміралу Балтійського флоту — вона сповнена високого пафосу в найкращому, суто художньому розумінні цього слова.
Але знову ж таки, хоч яким би прекрасним та майстерно зробленим був «Курськ», наші пострадянські душі йому не врятувати, як герою Коліна Ферта не судилося врятувати російських моряків.
Тому що всі фільми, засновані на реальних подіях, — це в будь-якому разі момент художнього переосмислення історії, це процес національної чи загальнолюдської рефлексії.
Перетравлення трагічної дійсності — це складний процес, до якого треба бути готовим, а рефлексія — не тільки складний, але й доволі інтимний момент, який не терпить стороннього втручання.
Саме тому, як на мене, кінострічки європейських чи американських кінематографістів на основі реальних подій, далеких від них за географією, завжди викликають певний супротив та неприйняття на батьківщині цих історій: неприємно, коли в твої душевні травми лізуть з камерою та професійним світлом.
Національні трагедії варто було би спочатку переосмислити самотужки. Але для цього потрібен час, щоби трагедія змогла перетворитися на національний міф, з яким вже можна працювати в художньому плані. Поки немає цього часового, а відтак і емоційного дистанціювання, творці фільмів ризикують застрягати в копирсанні у фактах, версіях подій та інформаційному шумі.
Гадаю, фільм «Курськ» має лише одну аудиторію — західноєвропейську, яка сприйматиме історію підводного човна як цілком художню. На території пострадянських країн франко-бельгійська стрічка приречена щонайменше на нерозуміння, щонайбільше — на різке несприйняття, на пошуки політичних підтекстів, пропаганди, прихованих мотивів...
А головне — цей фільм не розслідування, а кіно насамперед про дуже прості речі: про людей, про їхні маленькі радості і прикрощі, про любов до сім’ї, про трагедію втрат, про відчай, про втому, про гумор в найкритичніших ситуаціях...
Росіяни, припускаю, цього не побачать. Їм приноситимуть дискомфорт звинувачення в бік влади у неспроможності вирішувати кризові ситуації, їх дратуватиме згущення фарб (яке, насправді, ніяке не згущення, а навіть пом’якшення) у змалюванні не надто ситої і далеко не людиноцентричної російської дійсності, зрештою, росіян просто біситимуть не той колір чашечок, не той малюнок на шпалерах та не ті тканини в одязі акторів в кадрі...
Українці цього теж не побачать. І не тільки через те, що «Курськ» не вийшов в український прокат. І не через те, що деякі побутові нюанси таки дратують.
А тому що історія з російським підводним човном далеко й далеко не перша в нашому національному пантеоні трагедій, які нам потрібно переосмислити та відрефлексувати: останні роки принесли нам чимало власних потрясінь, якими нам ще доведеться перехворіти, аби звести їх до міфологем.