«Я буду їх тролити і щодня нагадувати, що Крим ніколи не був і не буде російським»

На вулиці Бельведерській у Варшаві малолюдно. Хіба що тут завжди є поліцейські, які цілодобово чергують біля воріт російського посольства — монументальної будівлі з колонами, оточеної величезним гостроверхим парканом. Поряд із посольством — довга сіра будівля. Це російський культурний центр, який, серед іншого, пропонує вивчити в них російську мову.

Через дорогу від посольства на тротуарі жовтою і синьою фарбою виведені величезними літерами слова — «Слава Україні!». А до молодих дерев уздовж паркану люди часом приносять і складають м’які іграшки в пам'ять про вбитих росіянами українських дітей. Обидві будівлі разом із прилеглими територіями займають величезний відрізок вулиці й справляють гнітюче враження. Багатолюдно тут буває хіба що під час численних акцій і демонстрацій проти російської агресії.

Щоранку 54-річний кримський татарин Ернест Сулейманов йде вулицею Бельведерською. Минає посольство країни, яка дев’ять років тому анексувала його батьківщину і змусила його родину виїхати. Але разом із дружиною він створив свій власний маленький Крим — саме навпроти російського посольства.

Два місяці тому подружжя відкрило тут ресторацію Krym. Перше, що Ернест робить щоранку, — вивішує над входом із жовто-синьою вивіскою (її зробили в Запоріжжі під обстрілами) три прапори: кримськотатарський, український і польський.

«У російського посольства є приймальні дні, коли тут із самого ранку збирається натовп росіян, які приходять по документи. Я тоді так поспішаю, щоби швидше дійти до ресторації і вивісити прапор України. У мене тоді мед на серці. Я заради цих хвилин і біжу сюди», — заходиться гучним сміхом Ернест Сулейманов.

А потім вже серйозніше додає: «Коли ми шукали приміщення для нашої ресторації, то мали кілька варіантів, зокрема й у людних місцях, де могли б заробити гроші. Але коли я побачив це приміщення, подумав: я можу побудувати тут свій Крим — просто навпроти російського посольства. Я буду їх тролити і щодня нагадувати, що Крим ніколи не був і не буде російським».

Потрапити у Крим

Крізь великі вікна сонячне світло падає на традиційний мідний посуд, розставлений на полицях, освітлює стелаж із керамікою та великі графічні роботи на стінах. Пахне кавою, яку Ернест готує на піску. На столику неподалік стоїть ваза із засушеною гілочкою кермеку — ці кущики з рожевими дрібними квітами щедро вкривають узбережжя Чорного моря.

«Ми приємно здивовані, що до нас ходять люди, — говорить Ернест. — Тут зовсім непрохідна вулиця. Але, обравши це місце, ми думали передусім над тим, як зробити наш заклад просвітницьким. Це наш маленький Крим, яким ми можемо і хочемо ділитися з людьми. Не лише їжею, а й музикою, керамікою, посудом, історією».

Ернест ставить на стіл свіжозварену каву в маленьких мідних турках. До кави на столі з’являється кримська пахлава. На тлі грає кримськотатарська музика. В кутку зали п’ють каву і спілкуються двоє кримських татар. На мить здається, що ми не у Варшаві, а десь у Бахчисараї. На душі абсолютний спокій. Хіба що банка для чайових біля каси, які збирають на допомогу батальйону «Крим», нагадує про реальність.

«Я взагалі спочатку думав назвати заклад “Гастроамбасада кримського Ханату”, тобто того періоду, який ретельно стирався Радянською владою, але “Крим” — теж хороша назва», — усміхається власник закладу.

За кілька хвилин до ресторації заходить дружина Сулейманова — Ельміра Сеіт-Аметова, усміхнена жінка зі спокійним голосом. Поки триває наша розмова, Ельміра та Ернест по черзі зникають на кілька хвилин у кухні. Там вони, вдягнувши фартухи, допомагають кухарям готувати страви.

«У нас майже всі працівники в кафе — кримські татари. Є один українець, але теж із Криму, — сміється Ернест. — Всі дуже добре знають кримськотатарську традиційну кухню. Це важливо. Ми готуємо разом зі всіма».

Ельміра розповідає: «Ернест всіх працівників називає нашими дітьми. Нам важливо, щоби вони почувалися тут, як удома, щоб їм було добре. От вчора один працівник мав вихідний, а все одно прийшов сюди, бо йому тут спокійно».

Це справді дуже особистий маленький Крим Ернеста і Ельміри. Роботи на стінах — це графіка, яку створив батько Ельміри Амет Сеіт-Аметов. У своїх роботах він надихався старими фотокартками, зробленими ще до депортації кримських татар у 1944-му.

«Ось жінка варить на вугіллі каву, — показує на одну з робіт Ернест Сулейманов. — А ось чоловік продає чебуреки. У цьому барабані було спеціальне віконечко, куди клали вугілля, щоб чебуреки лишалися гарячими. А це продавець бузи чи айрану, в нас цей напій називали язма. А це Кочівники, головним заняттям яких було виготовлення хатнього посуду з мідікалайджі, який робить мідний посуд. Коли ми повернулися в Крим з Узбекистану, виявилося, що тут не лишилося жодної мідної посудини — росіяни все переплавили»

«На самовари», — гірко усміхається Ельміра.

Керамічний посуд на стелажі зробив брат Ельміри Абдюль. Повернувшись у 1990-х до Криму, Абдюль, який вивчився у Харкові на графіка, почав відроджувати традиційну кримськотатарську кераміку. Цим займається й дотепер. Біля входу до закладу висить і робота самої Ельміри, яка до анексії Криму викладала в Сімферопольському університеті на кафедрі декоративно-прикладного мистецтва.

До Польщі з Києва родина переїхала три роки тому, коли їхній син вступив тут до університету. Ельміра та Ернест чудово розмовляють польською, бо вчилися тут на початку 2000-х. Ернест тоді захистив роботу про депортацію кримських татар. Тут у них є чимало друзів, які підтримали і допомогли їм відкрити цю ресторацію.

Сімферополь — Київ — Варшава 

Коли у Криму з’явилися перші російські військові без розпізнавальних знаків, Ернест був у Києві.

«Я був на Майдані з найпершого дня й до останнього. Пам’ятаю ми з другом йшли по Інститутський. Люди лежать у крові, вмирають, а ми, як у фільмі жахів, ідемо й наче розуміємо, що відбувається, але водночас і не розуміємо. Над головою летять ці кулі, ми розуміємо усю небезпеку, але страху немає. Так само потім і в Криму — не було страху», — згадує Ернест.

Він одразу поїхав до Криму, бо зрозумів, що невдовзі там буде небезпечно. Натомість Ельміра з сином виїхали з Сімферополя до Києва.

«Написала заяву на відпустку. Але вже за місяць написала заяву на звільнення. Життя повністю змінилося. Ось був дім, друзі, робота, а ось…»

Їхні батьки залишилися в рідних домівках. Й Ернест також. У Криму почав організовувати проукраїнські акції.

«Листівки підготували проти того псевдореферендуму. Організували зі знайомими хлопцем Ісмаїлом мітинг на площі Шевченка. Безпеку нам тоді забезпечували місцеві ультраси».

Ернест згадує, як ішли від площі Шевченка, і на них буквально кидалися жінки, яких, як думає Ернест, завезли з росії.

«Ці бабки створювали настрій в натовпі. Вони як скажені кричали: “РО-ССИ-И-И-Я!” Я йшов на початку ходи, то ці бабки кричали мені це просто в обличчя. Це було так дико», — говорить він.

Уже тоді почали зникати люди, зникли безвісти і кілька його знайомих. А в якийсь момент у центрі міста на стовпах з’явилися оголошення з його фотографією. Мовляв, він майданівець і становить небезпеку для Криму, тому людина, яка його здасть, отримає винагороду. Ернест зрозумів, що треба виїжджати. Були останні дні березня 2014-го.

«Я поїхав попрощався з батьками, з тестем і тещею. На перон до потяга я йшов не через центральний вокзал, а від переїзду. Біжу до свого вагона і бачу, як звідти повиходили ці ряджені козаки — певне, перевірку робили. Я сів у потяг, що вже відходив, — згадує Ернест. — Відтоді я в Криму не був. За ці дев’ять років там померла моя мама, померла моя теща… Після виїзду з Криму в мене була затяжна депресія, я нічого не хотів робити, не бачив, як жити далі. Але жити треба було». 

Коли в Україні розпочалося російське повномасштабне вторгнення, Ернест волонтерив у Варшаві на вокзалі, допомагав розселяти українців по знайомих. Разом з Ельмірою збирали по друзях необхідні речі та гроші та відправляли до України тим, хто цього потребував. Зараз же вони надають роботу кримським татарам, зокрема тим, хто втік від російської мобілізації.

«Ми з родин депортованих» 

Ельміра Сеіт-Аметова та Ернест Сулейманов народилися у депортації — в Узбекистані. А познайомилися та побралися вже у Криму, куди повернулися, коли Ельмірі було 20, а Ернесту — 25 років.

«Мій тато народився в Бахчисараї, а мама — з Сімферополя. Вони одружилися в Узбекистані, — розповідає Ернест. — Мій тато в 7 років потрапив до дитячого будинку, бо мої бабуся і дідусь загинули в депортації. Мій дідусь, мамин батько, був військовим перекладачем, він був поранений під час Другої світової, і його одразу ж із пораненнями відправили в депортацію, де він швидко помер. Мамі тоді було 6 років. Бабуся теж швидко померла від хвороби. Я не знаю своїх дідусів і бабусь».

«У нас в усіх родинах є ті, хто загинув у депортації або дорогою туди. Нам, депортованим в Узбекистан, ще пощастило, а серед тих кримських татар, кого вислали на Урал, до 80% загинули. Там і клімат тяжкий, і люди. В Узбекистані люди добріші, — говорить Ельміра й згадує: — Ми в школі були піонерами, а мій дідусь завжди шкодував, що у війні переміг Радянський Союз, а не німці. Я тоді так дивувалась, а потім все зрозуміла». 

Про свою родину Ельміра розповідає схожу історію: «Мамині батьки померли, коли я була зовсім маленькою, тому я не пам’ятаю цих своїх бабусю й дідуся. Мама народилася, коли бабусі вже було 40 років. Вона мала двох синів, але коли дідуся розкуркулили і вислали на Урал, хлопці в дорозі померли. І тоді бабуся наважилася народити у 40, щоб мати хоч когось із дітей. Так народила мою маму, а в 42 роки — мамину меншу сестру. Але вона померла у депортації».

Ельміра згадує, як у 1984 році, коли вона вчилася в четвертому класі, з батьками поїхала до Криму — на екскурсію південним берегом.

«Мій тато родом із селища Ай-Васіль, що під Ялтою. Цю грецьку назву росіяни все одно примудрилися перейменувати у Васільєвку. Ми поїхали туди. І дорогою гід розповідав, що тут ті й ті жили, там те й те було. І вже в самому кінці тато не витримав і питає: “А кримських татар тут що, взагалі не було? Чому ви не розповідаєте, що всі ці селища мали інші назви?” А цей гід обурено так: “Які татари? Вони зрадники! Я навіть згадувати про них не буду!"» — розповідає Ельміра.

Ще раніше, у 1968 році, в Ай-Васіль їздили бабуся й дідусь Ельміри, бо там досі є будинки, де вони росли. Вони хотіли зайти досередини, але росіяни, які там мешкали, їх не пустили.

«І в бабусі тоді був перший інфаркт. Це будинок, в якому минуло її дитинство, а вона навіть не може туди зайти», — згадує Ельміра.

Щоби повернутися додому, кримські татари проводили в Ташкенті мітинги. Їх там розганяли і били дубинками.

«Пам’ятаю, мама одного разу прийшла, а в неї всі коліна були роздерті, певне, упала, як мітинг розганяли», — розповідає Ельміра.

«Я вперше потрапив на мітинг, коли мені було років 14. Ми з батьком спеціально поїхали до Ташкента. Були з плакатами “За повернення на Батьківщину”, “«Ні депортації” та іншими. Нас розганяла міліція. Ох, я тоді й отримав враження!» — сміється Ернест. І додає: як пішов на мітинг у 14 років у Ташкенті, так і не перестав на них ходити й досі.

Не як з казок, але такий рідний

Ернест й Ельміра росли в Узбекистані серед розповідей про Крим. З цих історій вони уявляли півострів казковим куточком. Ернест малював в уяві гори, біля підніжжя яких туляться акуратні будиночки з черепичними дахами.

«А тут ми заїжджаємо зі сторони Чонгара — і вздовж дороги стоять ці занедбані будинки, побудовані російськими переселенцями. Все таке занедбане та неохайне. А тато їде і радіє. Я питаю: “Тату, чому ти радієш? Тут же гірше, ніж в Узбекистані”. А тато каже: “Додому повертаємося”», — розповідає Ернест.

Попри прикре перше враження, він одразу відчув, що повернувся на батьківщину.

«Я ніколи не вважав, що Узбекистан — то наша батьківщина. То батьківщина узбеків. Ми чужі там. Коли я приїхав до Криму, я відчув, що це моя земля. Я народився в депортації, моя батьківщина — Крим».

Ельміра теж відчула розчарування.

«Я завжди жила у квартирі до того. Приїхали, а тут якесь село, маленький непоказний будиночок, вугіллям топити треба, а ми ніколи не топили. Ванної немає, бо тут усі ходили раз на тиждень митися в публічну баню і ніхто собі ванни не робив. Туалет — надворі. Ми ж звикли до ванни і туалету в квартирі. А ще це були 1990-ті, світло вимикали, ціни змінювалися щодня, зарплати затримували, це якщо ти ще роботу зміг знайти, — розповідає. — Але потрохи життя налагодилося. Головне, що ми були вдома».  

Смак Криму

«Саме чебуреки асоціюються в мене з домом. З домом, в якому є мама, — розповідає Ельміра, коли з кухні нам виносять чебуреки, а згодом на стіл ставлять і кримський трав’яний чай. — Для моєї мами приготувати чебуреки — це завжди була справа п’яти хвилин. Вона казала, що це дуже швидко, ситно й водночас це наша візитівка». 

Трохи помовчавши, Ельміра додає: «Я дуже сумую за батьками. У мене тато вже літній, а я не можу подбати про нього, приготувати йому щось смачне. Коли я йому показую, що ми тут готуємо, хочеться і його нагодувати, пригостити, а це неможливо».

Її голос дрижить.

Поки ми говоримо, один із відвідувачів, поляк, підходить до Ернеста та просить більше розповісти про картини на стінах і посуд на поличках.

«Дуже багато поляків приходять, ми відчуваємо їхню підтримку. Їм усе тут подобається, — говорить Ельміра. — Багато приходить й українців». 

Чи приходять росіяни, власники ресторації не знають. Але часом у гуглі про заклад хтось лишає недобрі коментарі.

«Нещодавно поставили нам одну зірку та написали польською: “Для чого відкрили цей заклад? Чи не для того, щоб ще більше нацьковувати один народ на інший?” Їх найбільше зачіпає місце, де ми відкрили ресторацію, і те, що тут висить прапор України. І це добре», — сміється Ернест.

Уже прощаючись, Ельміра каже, що не сумнівається в тому, що Україна незабаром поверне Крим.

«Я завжди кажу татові: “Улітку ми до тебе приїдемо своєю машиною, вона в нас досі на кримських українських номерах”».

«В історичному плані один рік — це пил. Окупація триває дев’ять років. Це довго для людського життя, але в розрізі історії — це невеликий термін. Я думаю, що зовсім скоро ми звільнимо Крим. Ми все робимо, кожен на своєму місці наближає цю перемогу. Я тут і зараз теж роблю все можливе від мене», — підсумовує Ернест.

Наступного дня після нашої розмови, 24 лютого, під російським посольством на акцію підтримки України збирається близько 20 тисяч людей. Пізніше ми спускаємося до ресторації Krym, щоби випити гарячої кави та перекусити пиріжками, схожими на місяць. Але в закладі немає жодного вільного місця, а всі столики на резервації на години вперед. Це тішить: маленький український Крим повний людей і сміху, на відміну від порожньої вулиці вздовж темного російського посольства.

Авторка: Марія Семенченко