Як у різних країнах відбуваються ЛГБТ+ марші? Ось три історії від їхніх активних учасників

19 вересня у Києві із гаслом «Пліч-о-пліч на захист рівноправ'я!» проходить Марш рівності 2021. Серед основних його вимог — закріпити в українському законодавстві відповідальність за злочини на ґрунті ненависті. Та й загалом подія має на меті привернути увагу до прав ЛГБТ+-спільноти й нагадати про потребу безпеки — для всіх.

У деяких країнах гасла ЛГБТ+-прайдів приблизно ті самі, а їхні учасники почуваються ще менш безпечно, ніж в Україні. А там, де представники ЛГБТ+ — видима та невіддільна частина суспільства, про такі базові речі вже годі нагадувати. Наскільки різняться марші рівності в різних країнах, нам розповіли їхні організатори й активні учасники зі США, Грузії та Тайваню.

«Усім зрозуміло, що ЛГБТ — частина американського суспільства»

Богдан Глоба, лідер першої ЛГБТ-організації українців в США QUA

Нью-Йоркський прайд значно більш комерціалізований, ніж київський. До нього ще тиждень-два відбуваються різні події — приватні вечірки, велика кількість корпоративних івентів, реклами. Там значно менше говорять про права людини, ніж в Україні.

В Україні на марші лунають насамперед політичні вимоги: заборона дискримінації, цивільне партнерство, протидія злочинам на ґрунті ненависті. В американському ж марші дуже багато шоу. Звісно, розмова про права людини є, але вона менш відчутна.

В американського суспільства, зокрема у гетеросексуального, уже не виникає питань до ЛГБТ: усім зрозумiло, що це частина американського суспільства, частина культури. Ні в кого не виникає думки, що закон про злочини на ґрунті ненависті треба скасувати, практично ніхто не виступає проти одностатевих шлюбів. Але є дискусії щодо гендерного питання, вузькоспеціалізованих питань, наприклад, щодо документів для трансгендерних людей. Для більшості людей вони просто незрозумілі.

Прайди відрізняються у різних штатах: важить питання чисельності і спроможності міста. Нью-Йорк - це дуже велике туристичне місто, воно в цілому любить такі події, там ледь не кожен вікенд відбувається якийсь прайд — не лише ЛГБТ: це й ірландський, і єврейський, і український фестивалі тощо. Значна частина бізнесу тримається на туристах і на їхньому відвідуванні таких заходів. Тож що більший захід, то краще для міста, для економіки й бізнесу. І у Нью-Йорку прайди люблять не тому, що настільки шанують права ЛГБТ-спільноти, а просто розуміють, що це бізнес, прибуток для готелів тощо.

Наприклад, на останньому світовому прайді, який проводив Нью-Йорк у 2019-му, було десь 9 мільйонів туристів. Для міста це дуже великий профіт — і воно радо витрачає кошти на приготування до прайду.

У Нью-Йорку це завжди дуже масова подія: і мер міста відкриває прайд, і політичні діячі приїздять з Конгресу, і бізнес багато вкладає в організацію якихось івентів, вечірок, орендує — це дуже популярно — цілі кораблі, баржі, на яких відбуваються вечірки, святкування й феєрверки. У маленьких містах усе значно скромніше. Єдине, що об'єднує усіх — це належний захист з боку поліції.

Противники прайдів в Америці теж є, але це не когорта прибічників традиційних сімейних цінностей, як в Україні, хоча такі теж є, — це переважно представники релігійних спільнот. Тут є декілька релігійних течій, які виступають проти ЛГБТ, зокрема баптисти й адвентисти: їхні релігійні фанатики виступають проти, однак вони зазвичай не надто агресивні. Просто виходять з якимись плакатами — поки вони не нападають на людей, ніхто їм не забороняє ходити молитися навколо прайдів.

У 2019-му на Марші рівності у Нью-Йорку вперше окремо пройшла українська колона. Це змінило нашу представленість на політичному полі: нас побачили, ми заявили про себе як про частину ком'юніті. Було важливо показати, що є саме українська ЛГБТ-спільнота, і це відкриває дорогу до подальших соціально-політичних дій.

Ми боролися за те, щоби на зустрічі Зеленського та Байдена у їхньому фінальному комюніке було зафіксовано питання щодо ЛГБТ. Кілька місяців боротьби за маленький абзацик, у якому йдеться про те, що Україна бере на себе зобов'язання щодо протидії злочинам на ґрунті ненависті — і ми досягли успіху.

«Після маршу я не можу спокійно й безпечно ходити вулицями»

Ґіорґі Табаґарі, співзасновник прайду у Тбілісі

Свобода зібрань лишається одним з найбільших викликів для ЛГБТ-людей у Грузії в останнє десятиріччя — і поки що нам не вдається це змінити. Цього літа ми вкотре спробували влаштувати мирний прайд-тиждень та прайд-марш, який зіштовхнувся з агресивною реакцією радикалів.

Просто для розуміння: здебільшого організатори контракцій та головні в таких угрупованнях певним чином пов'язані з Росією або консервативними політичними силами з інших країн. А грузинський уряд не спромігся забезпечити належний захист для учасників акції. Ба більше — він співпрацює з цими радикальними угрупованнями та дає їм зелене світло, щоби ті чинили насильство.

Події липневого маршу рівності у Тбілісі виявилися дуже трагічними: 53 журналісти зазнали нападів, оператор одного з медіа загинув. Нас, активістів, переслідували упродовж усього дня — лише за день 5 липня я мусив змінювати вісім локацій. При цьому поліції не було видно по місту геть ніде. Очевидно, правоохоронці не хотіли йти проти цих радикальних груп, з якими вони співпрацюють.

Певна річ, це не щось таке собі раптове: нам погрожували щонайменше упродовж місяця до прайду. Погрожували уряду, висували йому ультиматуми, щоб він скасував прайд-марш. Тож, зрозуміло, ми очікували агресії, але що вона набуде такого розмаху, не знали. Як і не могли уявити, що її жертвами стануть не лише представники ЛГБТ-спільноти, але й представники медіа — це стало найбільшим шоком.

По суті, це гібридна операція проти ліберальних сил в усій Грузії — включно з представниками ЛГБТ, активістами, правозахисниками та представниками медіа — здебільшого опозиційних. Саме тому, власне, медіа й потрапили під роздачу: для радикалів вони є втіленням західних продемократичних сил.

Упродовж прайд-тижня відбувалися три події, і дві з них минули більш-менш мирно. Однак марш виявився занадто великим викликом для поліції, і це було радше політичне рішення — вони не хотіли нас захищати. І вони нічого не зробили для того, щоби відмежувати учасників маршу від контракції, бодай спробувати якось запобігти катастрофі. Коли радикали прийшли до нашого офісу й намагалися залізти на третій поверх, а на мене навіть вчинили замах, жоден поліцейський навіть не намагався їх зупинити.

ЛГБТ-спільнота нині почувається у Грузії дуже незахищеною, особливо після усіх цих подій, які виявили, наскільки все може зійти нападникам з рук. Минуло вже два місяці, а досі жодного з організаторів контракцій не притягнули до відповідальності — хіба лиш тих, хто безпосередньо побив журналістів.

Наслідки маршу для нас виявилися дуже важкими. Представники ЛГБТ-спільноти щодня стикаються з насильством та погрозами по всій країні. Після цих подій я сам не можу спокійно й безпечно ходити вулицями, бо вже засвітився під час маршу. Я можу їздити лише приватною автівкою або таксі — ніяким громадським транспортом я не користуюся з міркувань безпеки.

Нещодавно у нас провели соцопитування, які показали: 73% людей вважають, що держава мусить захищати людей, які виходять на прайд, і вони покладають на державу відповідальність за те, що сталося. Однак в цілому у грузинському суспільстві панують гомофобні настрої. Це йде ще з нашого радянського минулого. А ще величезний вплив має Грузинська православна церква.

І не варто забувати про контекст: як Росія використовує тему прав ЛГБТ, щоби дискредитувати євроінтеграційні процеси в Грузії. Вони хочуть, щоби такі закони, як нещодавно ухвалений в Угорщині — про заборону ЛГБТ-пропаганди — з’явились і у нас.

Якщо говорити про питання безпеки для ЛГБТ-спільноти — усе дуже непевно, принаймні поки у нас діє цей уряд. І я сам точно не почуваюся в безпеці останніми місяцями. Втім, я не планую покинути свою діяльність, бо вірю, що ми робимо важливу справу, до того ж велику підтримку ми отримуємо від представників громадянського суспільства та опозиційних медіа. Хочеться вірити, що влада зміниться, а тоді з’явиться якесь відчуття захищеності: до того часу нам треба просто фізично встояти.

«Противники ЛГБТ радше зберуться на якусь пресконференцію, але не будуть влаштовувати акції в день маршу»

Дженніфер Лу, очільниця тайванської кампанії за рівність

У Тайвані відбувається найбільший прайд у Східній Азії: гадаю, це можливо завдяки нашому громадянському суспільству. Цього року наш прайд відзначає уже 21-у річницю, і це, мені здається, найбільш захопливий та розмаїтий марш у Тайвані та загалом, може, й у цілій Азії.

Минулого року він теж відбувся, оскільки ситуацію з COVID-19 добре контролювали. Це був найбільший прайд-парад офлайн: крокували більш як 130 тисяч учасників.

Цьогоріч прайд відбудеться онлайн, адже ми в Тайвані стикнулися з браком вакцин. Такий формат ми випробуємо вперше. На вулицях все одно будуть деякі декорації, тож люди зможуть походити біля них, сфотографуватися з райдужною символікою для соцмереж — щоби виявити свою підтримку ЛГБТ-ком’юніті.

За 21 рік ЛГБТ-прайди в Тайвані дуже змінилися, та й за ті роки, що я беру в них участь (а це з 2004-го) теж. Тоді, у 2004-му, можна було побачити багатьох людей, які спостерігали за маршами збоку, а втім, боялися долучитися. А ще, коли раніше учасники маршу бачили журналістів із камерами, вони уникали давати коментарів, не хотіли світитися в медіа.

Зараз люди махають на камеру, усміхаються й гукають, вітаючись, вони відкриті до того, щоби говорити з пресою. Гадаю, це дуже позитивні зміни для Тайваню.

Крім того, поліція раніше розглядала нас як протестувальників, була налаштована вороже. Тепер же вони щиро хочуть забезпечити порядок на вулицях, і помітно, що вони підтримують прайд-марші — хай не всі, але більшість. Поліцейські махають учасникам прайду на знак підтримки. Це все дуже тішить.

Хоча противники ЛГБТ-маршів у нас теж досі є: здебільшого це представники консервативних релігійних угруповань, наприклад, християнських громад. Особливо активними вони були під час кампанії за легалізацію одностатевих шлюбів: писали петиції, щоби це заборонили. Вони загалом виступають проти ЛГБТ і можуть стояти десь обабіч прайд-маршу.

Але я гадаю, така особливість тайванської культури: люди не дуже люблять відкрито опонувати. Тож переважно вони не виходять на контракції, а радше можуть організувати якусь свою пресконференцію в іншому місці, але не прийдуть на сам марш.

Щороку ми проводимо опитування, щоби зрозуміти суспільні настрої. Цьогоріч ставлення до ЛГБТ було 50 на 50, із них десь 20% — це рішучі противники прав ЛГБТ-спільноти. Але в нашій культурі не заведено в агресивний спосіб висловлювати протилежну позицію, тож і гомофобні настрої виявляють не надто активно.

Ймовірно, частина людей досі не сприймає ЛГБТ остаточно або ж це досі щось дивне для них, особливо для старшого покоління. Але з появою закону про легалізацію одностатевих шлюбів дедалі більше молодих людей не бояться робити камінґ-аут перед своїми сім’ями та оточенням — і це позитивні зміни, які сприятимуть зменшенню випадків дискримінації.