«Якщо не ми, то хто». Волонтери, які допомагають Чернігову жити
Я пам’ятаю Чернігів мирним. Із зеленими парками, фонтанами, яких відкрилося безліч протягом останніх років, людьми, які нікуди не поспішають. Міст через Десну, готель «Україна», житловий будинок у центрі міста — всі ці місця я проїжджала, як поверталась із Києва додому. Я виросла в Чернігові. Уся моя родина живе тут.
Як тисячі чернігівців, я проїжджала міст і тоді опинялися вдома. Вдалечині виднілась церква. Востаннє я була там на Різдво. Водій висадив мене біля «України» і, якби не зима, додому можна було б дійти пішки. Без страху, що мене розстріляють.
3 березня окупанти скинули бомби на житлові будинки в центрі міста. Прилетіло навпроти будинку моїх батьків — місця, де більшість свого життя я почувалась у безпеці. У квартирі лише вибило вікна, мої рідні — живі. Але перш ніж я дізналася про це, були години невідомості. Тоді від російських бомб загинули 47 людей.
Стадіон Гагаріна, зруйновані школи, магазини, біля яких розстріляли мирних мешканців, — там усюди я гуляла в мирний час. Із кожним зруйнованим місцем мене пов’язують спогади. Мені боляче дивитись, як люди, які ще місяць тому гуляли парком, гинуть.
За оцінками мера Владислава Атрошенка, у Чернігові залишилися 130 тисяч людей із 280 тисяч. Хтось виїхав через страх, хтось рятував дітей, хтось втратив домівки. За весь час війни для Чернігівщини ще не домовились про жоден гуманітарний коридор.
Люди, які залишаються, потребують допомоги. У місті закінчуються продукти та ліки. Немає електрики, водопостачання, опалення, газу та майже відсутній зв’язок. Частина чернігівців залишається у місті свідомо — щоб допомагати іншим: і цивільним, і військовим.
hromadske розповідає про волонтерів, які, попри обстріли та бомбардування, допомагають Чернігову жити.
«Я хотіла б зустріти перемогу в рідному місті»
Тетяна весною мала летіти до Парижа, але з першого дня повномасштабної війни залишилась у Чернігові й почала допомагати. Спершу самостійно, а згодом з іншими волонтерами. Зараз у їхній команді 10 людей. Допомагають військовим на передовій. Якщо є час — то й цивільним. Тетяна шукає товари, організовує доставку.
Розповідає, що важко знайти перевізників. Людей, які погоджуються возити гуманітарку, називає «меганадмужніми», бо вони ризикують життям. Із Тетяною ми спілкувалися 23 березня, коли в Чернігові зруйнували автомобільний міст. Це не лише ускладнило доставку допомоги, а й збільшило загрозу для водіїв.
«На виїзді і розстрілювали людей, і потрапляли на міни. Цивільні виходили з міста пішки, їх розстріляли на полі. Ми багаторазово перевіряємо, щоб усе було більш-менш безпечно, коли ведемо машини. Але не можемо дати стовідсоткову гарантію», — розповідає Тетяна.
Їхня команда волонтерів щоранку звіряється щодо потреб. Вони мають прямі виходи на військові частини й отримують звідти запити. Роботу налагодили ще впродовж перших тижнів, коли в Чернігові був стабільний зв’язок.
«Війна об’єднала всіх нас. Я як активна мешканка Чернігова в мирний час мала багато претензій до місцевої влади. Але зараз ми всі працюємо на перемогу й одне одному допомагаємо».
Тетяна додає, що в місті найскладніше з паливом. Перевізники заправляються в Києві, а те паливо, яке ще залишилось на заправках міста, використовують для роботи генераторів. Також потрібні газові горілки та балони, щоби готувати їжу. У дворах багатоповерхівок місцеві вже побудували вуличні туалети, а їжу готують на вогнищах. По воду до Десни їздять на велосипедах. Хліб випікають місцеві підприємства і продають із машин або біля магазинів. У черзі можна стояти 3-5 годин. Окупанти ж не гребують розстрілювати людей у чергах.
«росіяни нас повернули у кам’яний вік. На околицях міста вже майже нічого живого. Центр теж трішки розбомблено. Місто зараз таке тихе — аж моторошно. Під час комендантської години ввечері тиша, з якою неможливо жити. Очікуєш, що щось прилетить», — ділиться волонтерка.
Найчастіше окупанти бомблять опівночі та о 5:00 ранку. На початку повномасштабної війни місцеві переживали за руйнування, а зараз майже їх не відстежують: дуже багато обстрілів, багато будинків у вогні. Усі системи оповіщення в Чернігові знищені. Люди переважно не знають про повітряні тривоги, бо не мають зв’язку.
«Бачимо літак, чуємо стрілянину — треба ховатися. Черги стоять і коли літак летить. Хоча усі бояться літака. Кажуть, що це найстрашніше. Завжди прокидаюсь, коли чую його вночі. Спочатку гудіння, а потім місто дрижить, як скидають бомби», — розповідає Тетяна.
Попри постійні обстріли та бомбардування, жінка планує залишатись у місті. Боїться, однак тут почувається корисною. Їздить містом під обстрілами повз розстріляні машини.
«Я вже втягнулась, на мене виходять багато людей. Як зараз все це покинути й поїхати? Я кажу, що хотілось би перемогу в рідному місті зустріти. Але щодня ситуація дедалі гірше й гірше. Багато людей виїжджають, місто порожніє і стає депресивним. Я не знаю, чи побачу завтрашній день. Мене лише люди тримають», — розповідає волонтерка.
22 березня волонтерка відвідала жінку, яка три доби лежала непритомною після серцевого нападу. Їй викликали «швидку», але медиків жінка не дочекалася — на виклики до цивільних зараз майже не виїжджають, бо вистачає роботи з пораненими. Ту жінку, на жаль, врятувати не вдалося.
«Не завжди виходить усім допомогти. Ми стараємось. Якщо не ми, то хто їм допоможе? Поки є сили та енергія щось зробити на місці, лишатимуся», — каже Тетяна.
«Ми не звертаємо уваги на повітряні тривоги. Людям необхідна допомога»
Анастасія та Олександр із початку війни щодня встають о 5 ранку, їдять з однієї тарілки та п’ють з однієї чашки, щоб економити воду. Нещодавно вони заручились та готувалися до весілля, але війна змінила їхні плани. Вони залишилися в Чернігові, щоб допомагати іншим.
Спершу Настя і Саша евакуйовували людей з області до міста. Розуміли: жителі приміських населених пунктів — незахищені, оскільки саме на околицях буде найбільше військової техніки. З пів сотні людей звернулись по допомогу, їх вивезли з Новоселівки, Нового й Старого Білоуса, Слободи та Киїнки.
«Були випадки, коли люди дорогою нас ловили та просили підвезти. Це приблизно ще 100 людей», — згадує Олександр. У Чернігові евакуйованих відвозили у безпечне місце.
Також у перші дні Настя з Сашком самостійно збирали запити від цивільних та військових і розвозили їм допомогу. Витратили всі свої кошти, а потім зібрали ще понад 800 тисяч гривень. За ці гроші в магазинах міста, які ще працювали, купували продукти та товари. Тепер пара співпрацює з організованим волонтерським штабом.
Чернігів розділений на гуманітарні сектори. За кожним закріплена група волонтерів. Люди об’єднуються з сусідами з під’їзду або з декількох приватних будинків та телефоном передають волонтерам, чого вони потребують. Настя та Саша разом із 30-35 волонтерами працюють у центральному секторі, де зараз мешкає 10-15 тисяч людей. Найбільше в їхньому секторі літніх та тих, які не можуть самостійно пересуватися.
«Мало штабів, які відомі в Чернігові. Ми знаємо місця, де були штаби — і там розбомбили», — Олександр пояснює, чому не розголошують адреси штабів.
З волонтерами співпрацюють обласна та місцева влади. Дають гроші громадські організації та звичайні люди. Гуманітарну допомогу надсилають з усіх усюд. Волонтери зберігають усі чеки та накладні. Якщо це безпечно, Анастасія викладає фото частини вантажів у соцмережі. Товари розвозять під обстрілами та вибухами. «Ми не звертаємо уваги на повітряні тривоги. Їдемо все одно, бо людям треба допомога», — розповідає Анастасія.
Головні потреби Чернігова
Люди просять крупи, консерви, борошно. Водопостачання нема, тому потрібні вологі серветки. У Чернігові бракує ліків проти тиску, серцевих захворювань та заспокійливих. Також складно відшукати дитяче харчування і тару для зберігання води.
Продуктові набори волонтери формують увечері або зранку. Щоб зекономити паливо, складають орієнтовний маршрут. Його можуть змінювати на ходу, якщо раптово з’явиться новий запит, каже Олександр.
У перші дні однією автівкою вони обслуговували 400-500 людей. Зараз за день охоплюють 1 500 чернігівців — залежно від кількості продуктів на складах, нових постачань та кількості запитів. Продуктові набори передають відповідальній людині у під’їзді та будинку. Вона сама фасує товари та розподіляє між усіма мешканцями.
За словами Насті, страшно, коли щось летить у бік рідних, бо перевірити, чи вони в порядку, неможливо. Або коли чути свист і потрібно падати: «Розумієш, що це може бути фініш». Згадує, як 23 березня переносили гуманітарну допомогу через пішохідний міст. Одна людина з одного боку, інша — з іншого: «Починаються незрозумілі звуки, бахає. І ти думаєш: тільки б не залишитися на різних кінцях мосту!»
З початком війни в Насті та Олександра з’явилися нові звички. Вони сплять постійно в обіймах, витираються вологими серветками, їсти стали менше, все ділять на двох. «Не тому, що ми якісь супергерої, а тому що немає часу їсти. Й апетиту немає». Сміються й додають про ще одну набуту «звичку»: ходити в душ раз на два тижні.
Виїжджати з Чернігова пара не планує, ризики обоє усвідомлюють. «Коли ти маєш якусь мережу, на тебе покладаються інші, ідуть пліч-о-пліч, а ти просто звалюєш — мені це здається не дуже добре», — каже Анастасія.
***
Мрії під час війни
Олександр мріє про смерть путіна та державу Україна на зразок Ізраїля. Анастасія мріє прокинутись із лате, планувати весілля, спокійно працювати вдома. Разом із собакою, котами та рідними.
Тетяна мріє після перемоги більше подорожувати та побачити всіх друзів і знайомих, які підтримують її та весь Чернігів.
Я мрію після перемоги замінити вікна у своїй кімнаті у квартирі моїх батьків та обійняти всіх рідних. Бігти на зустріч із друзями до «України», побачити захід сонця над Десною, повертатися додому спокійним рідним українським Черніговом.