«Якщо свобода не йде до нас, то ми підемо за нею». Історії білорусів, які виїхали з країни
Кримінальні справи, виклики до міліцейських відділків, побиття та погрози — ось із чим стикаються у своїй країні білоруси, які наважилися виступити проти Олександра Лукашенка. Деякі з них через переслідування вимушені тимчасово залишити країну. Притулку вони шукають, зокрема, і в Україні. Хто ці люди, чи допомагають їм у нашій країні, чого вони очікують і коли планують повертатися — у матеріалі.
«Я обов’язково повернуся в Білорусь — мене не хвилює, хто буде її президентом»
Олексій Кузьміч, білоруський художник. Під час голосування в день виборів 9 серпня влаштував перформанс — намалював на виборчому бюлетені чоловічий статевий орган. Побоюючись порушення кримінальної справи, залишив Мінськ.
Це була акція з нагоди виборів президента Білорусі. Я хотів показати абсурд цього ритуалу. Це справді релігійний ритуал, коли електорат сприймає людей, що борються за владу, як певних божеств. На бюлетені я намалював чоловічий статевий орган як символ тваринного домінування, що є в цьому релігійному екстазі. Потім була друга частина. Я вийшов до силовиків, коли колона з технікою та спецназом почала рухатися на протестувальників, і мене намагалися вбити. Я постояв там секунд 20, і в мене почали стріляти й кидати гранати.
Вдалося залишитися неушкодженим, але вже наступного ранку до мого дому прийшли троє людей у масках. Почали ламати двері. Забрали до міліцейського відділку. Звідти я потрапив до Окрестина (Центр ізоляції правопорушників на вулиці Окрестина в Мінську — ред.), мене били й катували.
Із затриманими поводилися дуже жорстоко. Якщо знаходили, наприклад, каску — били, ставили на коліна, змушували співати гімн Білорусі, цілувати кийки.
Вибрався звідти випадково — нас загнали у дворик, бо в камері вже не було місця, і туди прийшли лікарі. Вони шукали людей, яким була потрібна допомога. Поспіхом, бо їх самих розганяли силовики. Нас була приблизно сотня. Я стояв скраю, тому лікарі вибрали мене, хоча були люди з важчими травмами. Швидка відвезла нас до лікарні, звідти я намагався швидше виписатися, щоб знову не потрапити до в'язниці.
Потім сказали, що проти мене намагаються сфабрикувати справу за статтею про порнографію. За це в нас не передбачений адміністративний арешт — одразу порушують кримінальне провадження. У своїх акціях я використав тему статевих органів, через це й хотіли порушити справу.
Я вирішив не зволікати й одразу виїхав із Білорусі. Вилетіти до України не вдалося: кордони закрили напередодні, мене зняли з літака. Українська культурна інституція надіслала запрошення — так я зміг виїхати наземним транспортом. Зараз допомагають правозахисники. Українська влада зі мною не зв'язувалася. Кордон закрили, хоча президент Зеленський говорив, що для білорусів буде виняток. Але я сам переконався — мене висадили з літака, коли я хотів сюди прилетіти.
Дуже багато моїх друзів і знайомих кажуть, що з Білорусі треба виїжджати. У моєму середовищі таких більшість. Я вважаю, що у такий складний для Білорусі період іммігрувати без вагомої причини не варто. Я сам нікуди б не поїхав, але так склалися обставини. Маю намір обов’язково повернутися в Білорусь — мене не хвилює, хто буде її президентом. Це моя країна, я маю право бути там.
«Кожного дня я готова зірватися туди, але розумію, що не доїду»
Уляна Тикун, координаторка інформаційного відділу Світлани Тіхановської. Виїхала з Білорусі через побоювання, що її можуть затримати. Із 10 серпня перебуває в Україні.
Із боку влади почався політичний тиск. Я знала, ще день-два — і мене затримають. Ранок починався з того, що в чаті нашого штабу відбувалася перекличка — чи всі на свободі. За день по дві-три людини забирали. Я розуміла, що будь-якої миті можу стати наступною.
Останньою краплею стало те, що в інтернет злили базу людей, яких планував затримати КДБ. Там було й моє прізвище з приміткою про сферу діяльності. Людей, які були в цьому списку поруч зі мною, уже затримали. Батько телефонував і казав: «Біля дому міліцейська машина, будь обережною», або мама: «Уль, коли йтимеш додому, обійди з іншого боку». В Україну тато приїхав зі мною, побув тут кілька днів, а потім повернувся додому підтримувати маму.
Після виборів мені було дуже боляче. Я плакала. Знайомі зі школи вивісили на шкільному паркані портрети та прізвища вчителів, які фальсифікували вибори. Там були фотографії педагогів і написи «я вкрав твій голос». Дивлюся й розумію, що це вчитель хімії, викладач математики. Ті люди, які вчили нас бути справедливими й не обманювати.
Мені важко говорити про повернення. Я кожного дня готова зірватися й поїхати туди, але розумію, що не доїду. Батьки телефонують, кажуть: «Життя, до якого ти рвешся, уже немає. Ти хочеш повернутися до звичної реальності, піти в кафе чи знову вступити до університету. Але цього вже немає. Навчальні заклади страйкують. Ресторани теж. Немає вже того життя, про яке ти думаєш». Тому хочеться почати його в іншому місці. Якщо свобода не йде до нас, ми підемо за свободою.
«Спочатку мені було страшно виходити навіть у магазин»
Олексій Худанов, білоруський журналіст. У ніч із 9 на 10 серпня його затримали. Три доби пробув у в’язниці в Жодині. Через кілька тижнів львівські колеги запросили його на програму для постраждалих білоруських журналістів і правозахисників.
9 серпня я працював біля штабу Тіхановської приблизно до опівночі. Додому з товаришем вирішили йти пішки. Тоді основні події розгорталися біля стели в Мінську, а ми йшли за два кілометри від неї. Приблизно о першій чи о другій годині ночі, коли ми майже дійшли до будинку, до нас під’їхав синій бус. Звідти вийшли четверо чоловіків у масках і, не відрекомендувавшись, почали нас затримувати.
Це було схоже на викрадення. Вони поклали нас на землю, а потім відвели в пасажирський автобус. Там уже було приблизно 30 людей. Стояли на колінах, руки у всіх зв'язані будівельними затяжками. Не можна було підіймати голову. Тих, у кого знаходили гострі предмети чи ножі, виводили окремо. Потім зайшов ОМОНівець. Сказав, що наше завдання — по черзі якомога швидше вставати, стоячи на колінах зі зв'язаними руками. Людей били, аж доки вони не підводилися. Якщо хтось стогнав, йому ставало зле, силовиків це ще більше веселило. Коли надійшла моя черга, я зрозумів, що треба хутчіше вставати, тому заздалегідь трохи підвівся. Відбувся легко — мене вдарили кийком по спині й у груди кулаком.
Коли я спілкувався з іншими у в'язниці, виявилося, що всіх затримували приблизно за такою самою схемою. Люди йшли вночі додому, під’їжджав бусик або автозак, і пакували всіх, не розбираючись. Чоловік, який сидів поруч зі мною, узагалі голосував за Лукашенка, а його затримали. Він просто вночі вийшов у магазин по пиво й сів на лавку відпочити.
Доки ми були в тюрмі, думали, що протести стихнуть, що всіх залякали. Як зазвичай у нас буває: у людей почнеться депресія й усе поступово зійде нанівець. Ми здивувалися, коли дізналися, що люди, навпаки, продовжують протестувати, а наше затримання стало лише приводом для нових виходів на вулицю. Було дві в'язниці, до яких звозили затриманих: я був у Жодині, жорсткіше було на Окрестина. Коли ми дізналися, що відбувалося там, то зрозуміли, що були в санаторії.
Упродовж перших днів мені було страшно виходити навіть у магазин. Я боявся кожної машини. У мене була психологічна травма. Через два тижні я поїхав до Львова. Програма, за якою я в Україні, завершиться наприкінці листопада. Повертатися назад не те що страшно, радше не хочеться знову опинитися в тому режимі. Якщо нічого не зміниться й доведеться повертатися в диктатуру, це буде розчаруванням.
«Три життя вмістилися в одну валізу»
Катерина Купріянова, членкиня ініціативної групи Світлани Тіхановської. Збирала підписи за опозиційну кандидатку, брала участь у передвиборчих мітингах. Разом із 6-річним сином і братом виїхала з Білорусі через політичний тиск.
Після тиску на мене та мою родину ми були змушені залишити Білорусь і виїхати в Україну. Речі зібрали за дві години. Наші три життя (моє, синове та брата) вмістилися в одну валізу. Нам могли дати по 15 діб, а братові взагалі хотіли пришити кримінальну справу з терміном до 2 років.
Батьки мене підтримали, довезли до кордону. Потім ми пересіли в іншу машину. Навіть не встигли попрощатися. Батьки сподіваються, що настануть зміни. Ми щодня спілкуємося телефоном, підтримуємо одне одного. Хотілося б, щоб вони приїхали. Те, що відбувається там зараз, — це дуже страшно. Хочеться, щоб вони були поруч. У них своя крамниця. Якщо ми їхали й нам нічого було втрачати, то батькам треба все продати.
На кордоні нас зустріла людина й привезла до Києва. Зараз ми живемо разом з іншими білорусами-біженцями. Шестеро в маленькій квартирі.
Син мав цього року піти до школи. Він піде до неї в Україні. Вчитиме українську мову. Йому тут дуже подобається.