Юність в окупації: як підлітки з Донбасу намагаються вступити до вишів Росії, України та залишаються в «Л/ДНР»
Жителі окупованого Донбасу вже протягом семи років мають труднощі під час вступу до вишів. Хтось їде вчитися до Росії, хтось — на підконтрольну Києву територію, та більшість залишається на малій батьківщині попри майбутні проблеми з працевлаштуванням. Тетяна Котельникова поспілкувалася для «Заборони» з підлітками, перед якими постав такий вибір, і розповідає, як їм доводиться ухвалювати рішення про освіту.
«Для мене було диким, що потрібно вивчати російську мову»
Ми не називаємо повні імена героїв публікації, оскільки вони вважають, що така їхня позиція може загрожувати небезпекою з боку окупаційної владиКаті 17 років, і сім із них вона мешкає в окупованій Горлівці. Цього року дівчина закінчила 11 клас та подала документи відразу в декілька університетів Донецька, вступивши зрештою в Донецький національний університет на бюджет.
Під час вибору навчального закладу Катя брала до уваги декілька чинників — одним із них була мова. Дівчина пояснює, що у 2014 році, коли вона була у п’ятому класі, кількість уроків української мови спершу зменшили удвічі й залишили один урок на два тижні, де вивчали літературу й мову, а пізніше (коли вона вчилася в десятому класі) — і геть прибрали з навчальної програми.
«Я би хотіла вступати в Україну, але мої знання української мови сильно впали відтоді, як ми припинили вивчати її в школі, — розповідає Катя. — Якщо раніше я ще могла почути українську мову, то останні два роки її тут геть немає. Для мене було диким те, що довелося вивчати російську мову».
До вибору майбутньої спеціальності Катя ставилася дуже серйозно. Кілька варіантів, за її словами, відпали одразу, оскільки не тільки не гарантували працевлаштування за межами Донецька й Луганська, а взагалі відбирали змогу залишити ці території в майбутньому. Так відбувається, наприклад, із юридичними спеціальностями.
«Тут [майбутні юристи] вивчають закони “ДНР”, які дуже схожі на закони Росії, — пояснює вона. — Але якщо я приїду в Росію, то не зможу там працювати юристом офіційно, бо вчила не їхні закони, а закони “ДНР”. В Україні тим паче. Крім того, практично на всіх юридичних факультетах працює таке, що ти просто стаєш невиїзним. Я знаю хлопців, які навчаються на 3–4 курсі юридичного факультету, і вони невиїзні».
Дівчина залишається в Донецьку з кількох причин. Перша — це відсутність на підконтрольній Києву території України родичів, які могли б допомогти дівчині з переїздом. Уся її сім’я живе в окупації.
«Як би мені не хотілося поїхати, це буде важко, — каже вона. — Я знаю, що в мене є родичі в Росії, які допоможуть, а в Донецьку в мене сім’я. Тому ідея з навчанням в Україні для мене відпала».
Друга причина — фінансова. Навчання за межами окупованої території передбачає витрати на переїзд, харчування, оренду житла на весь час або до отримання місця в гуртожитку. Через неможливість прямого виїзду з окупованої території на підконтрольну багато людей їдуть через Росію — а це коштує близько 5 тисяч гривень за дорогу тільки в один бік. Деякі сім’ї просто не можуть собі цього дозволити.
Третя причина, яка спонукала Катю вчитися в Донецьку, — це непоінформованість. Вона нічого не знала про пільгові програми українських вишів, передбачені для абітурієнтів із Донбасу.
«Ми не знаємо, які там є пільги, вартість навчання, переваги, тому я навіть не знаю, з чим порівнювати, — каже Катя. — Я можу порівняти за вартістю навчання, скажімо, виші Донецька й російські виші, тому що нам про це розповідають».
Дівчина додає, що якби в неї була інформація, це могло б змінити її вибір чи принаймні стати одним із можливих варіантів подальшого шляху. «Бо якихось особливих причин не вчитися в Україні я не маю», — говорить вона.
«Україну в нас ніби відрізали»
«Політичні погляди зараз не мають значення, моє оточення — ті, хто закінчив 11 клас і в кого є можливість, — прагнуть поїхати в цивілізовану країну, де гарна освіта, інфраструктура, культура, де вони можуть розвиватися, — каже Катя. — Тут цього немає. У Росії — є, тож багато хто дивиться туди просто через те, що там частіше заявляють: “У нас є те й те”, і ми це бачимо з екранів. Україну в нас ніби відрізали: телебачення здебільшого російське, там агітують проти України».
Крім того, за словами дівчини, протягом семи років триває агітаційна кампанія, що розповідає про переваги навчання у вишах окупованої частини Донбасу. Через легкість вступу більшість школярів залишаються навчатися вдома.
До того ж влада невизнаної «ДНР» зобов’язала випускників заповнювати неанонімну анкету. Катя розповідає, що туди потрібно внести дані про майбутнє місце навчання, а відмова від надання такої інформації викликає обурення у вчителів.
Один вступає в Росію, інший — в Україну, але сидять за однією партою
«Перспектив я тут особливо не бачу: тут для мене задушно, затісно, — каже Катя. — Я би хотіла виїхати кудись у Росію, щоб отримати російський диплом. Або до іншої країни».
Катя зазначає, що її однолітки мають різні плани, але всіх їх об’єднують не політичні погляди, а бажання жити й навчатися в нормальних умовах. Втім, усе ж є школярі, які вступають до українських вишів попри складнощі.
«Мені здається, що якби більшість із нас знали, що [в Україні] є хороші пільги й вони реальні, якби було більше інформації про це, то більше людей захотіло би вступати в Україні, — каже Катя. — Вони й зараз вступають, але небагато: в нашому класі з 28 людей один вступає в Україну, троє — в Росію, а всі решта лишаються тут».
За словами дівчини, школярі, хоч і мають різні погляди на майбутнє,між собою не конфліктують.
«Якщо хтось не згоден [з позицією] — реакція така: ну не згоден і не згоден, добре. Не ображати ж чи не спілкуватися. Ось один хлопчик вступав в Україну, інший — у Росію, але вони сиділи за однією партою, прекрасно контактували», — говорить Катя.
«Не хочеться повертатися до подій, від яких втекли»
Вероніка разом із батьками переїхала з Горлівки в невелике село в Підмосков’ї, де живуть її родичі. Дівчина неодноразово приїжджала до рідного міста, проте отримувати вищу освіту вона вирішила в Росії.
«Якби мені навіть за тиждень до переїзду сказали, що я переїду в іншу країну й залишуся там жити — я б не повірила. Якби мені сказали, що я закінчу університет у Росії — я б розсміялася», — говорить вона.
Родичі Вероніки кликали їхню сім’ю в Росію ще з початку бойових дій у 2014-му. Родина зважилася на переїзд, коли почалися обстріли.
«Куди їдуть батьки, туди їде й дитина. Тому в багатьох дітей просто не було вибору, — пояснює вона. — Вийшло це дуже спонтанно, ніхто не планував, а потім це все вирішилося ледь не за один день — ми поїхали».
Після закінчення 11-го класу в Росії перед дівчиною постав вибір: продовжити навчання там або повертатися до окупованої Горлівки. Вероніка вибрала перше та вступала до університету за програмою «Співвітчизники», яка дала їй змогу вчитися на тих же правах, що і громадяни Росії. Для цього її батькам необхідно було зібрати документи, які підтверджують, що її дідусь і бабуся народилися та проживали на території Радянського Союзу до моменту його розпаду.
«Сенсу повертатися [немає], — пояснює Вероніка свій вибір. — Не хочеться піддавати своє життя небезпеці. Нікому не хочеться повертатися до подій, від яких вони тікали. Адже більшість виїхали не тому що хотіли, а через те, що їх змусила ситуація. Коли мені було сумно від того, що я не вдома, я говорила з подругою, ділилася своїми переживаннями. А вона, сидячи під обстрілами, відповідала мені: “Зате ти залишишся живою”».
Перетнути лінію розмежування, щоб скласти іспит
Коли почалася війна, Вадим мешкав у Горлівці. Хлопець розумів, що отримувати атестат на непідконтрольній території — не найкращий вибір, тому почав паралельне навчання в одній зі шкіл підконтрольного українській владі Слов’янська, де жила його бабуся. Два роки хлопець одночасно навчався у двох школах, а в день свого випускного переїхав на підконтрольну Україні територію. Нині Вадим — студент факультету міжнародних відносин в одному з університетів Дніпра.
Одночасне навчання у двох школах, каже Вадим, не було складним: переважна більшість предметів (за винятком української мови та історії України) збігалися. Труднощі виникали насамперед із перетином лінії розмежування, коли було потрібно скласти екзамени.
«Іноді іспити були в один день, тож я мав бути присутнім і там і там, — це було складно. Доводилося домовлятися з директором школи про перенесення дати. Зазвичай переносили іспити в українській школі, — розповідає Вадим. — Були складнощі з перетином кордону, але за день я завжди доїжджав. Найгірший варіант — коли дорога займала 12 годин. І це було додаткове навантаження, коли я мав приїхати і вирішувати ще якісь питання крім іспитів».
Сім’я Вадима залишилася на непідконтрольній території, але саме батьки переконали його в тому, що краще вчитися в українському виші.
«Бути солдатом у невизнаній республіці»
Вадим не приховує, що коли почалися бойові дії, він мав геть інші погляди на військовий конфлікт.
«Спершу, років у дванадцять, я був затятим патріотом “ДНР”, — розповідає він. — А потім почав розбиратися у всій цій історії і зрозумів, що мене не влаштовує. Це все зачатки тоталітарного режиму, де не можна сказати слова проти».
Під час розповіді про те, що впливало на його світогляд, коли він жив на окупованій території, хлопець каже: «У дитячу голову дуже легко вкласти будь-які ідеї, показати, що в одній країні все погано, а в іншій — добре. У 13 років я хотів вступити до військового коледжу. Але потім зрозумів, що бути солдатом у невизнаній республіці не дуже перспективно. Що потім? В Україну ти виїхати не зможеш, у Росії теж свої проблеми. Зараз, в Україні, я почуваюся вільнішим, маю змогу розвиватися».
Програми лояльності
За даними Міністерства соціальної політики України, у країні зареєстровано півтора мільйона переселенців. До українських вишів у 2019 році вступили 1 865 жителів окупованих територій, а у 2020 році їх було вже понад 2 тисячі. 22 червня 2020 року президент Володимир Зеленський ініціював внесення змін до закону «Про вищу освіту», які спростили вступ до вишів випускникам шкіл із тимчасово окупованих територій. Тепер такі діти можуть вступати до українських вишів без складання ЗНО.
На додачу, щоби заохотити молодь із Донецька й Луганська вступати до українських вишів, цього року Міністерство реінтеграції окупованих територій запустило підготовчі курси, які передбачають також забезпечення житлом та стипендію в розмірі 4 500 грн. У програмі беруть участь 23 ВНЗ. Щоправда, переважно це університети, які «переїхали» з окупованих територій до підконтрольних Україні міст Донбасу та інших регіонів. Водночас на території Росії діє програма «Співвітчизники», за якою абітурієнти з колишніх радянських республік можуть безкоштовно вступити в російські державні виші. За даними моніторингу реалізації цієї програми, на 1 липня 2021 року було прийнято 10,7 тисячі заяв, 3,3% з яких (тобто 353 особи) — громадяни України. Це майже всемеро менше вступників, ніж в українських вишах.
Коронавірус і курс на ізоляцію
Менеджерка з адвокації Центру прав людини ZMINA Альона Луньова розповідає, що після початку епідемії коронавірусу школярі з непідконтрольних територій Донбасу стикаються з новими викликами.
«Вдарила коронакриза, і це дало окупаційній владі можливість легально зачиняти КПВВ [контрольно-пропускні пункти в зоні проведення військових дій] та не випускати з непідконтрольних територій дітей, — каже Луньова. — Обмеження свободи руху пов’язане зокрема зі вступними кампаніями: [владі вигідно], щоб люди мали більше зв’язків із Росією, куди можна виїхати, ніж з Україною, куди потрапити складніше».
Правозахисниця вважає, що питання реінтеграції окупованого Донбасу тісно пов’язане з питанням освіти. Найкращий спосіб стимулювати зв’язок із жителями окупованих територій, на її думку, — це освітні перспективи для дітей.
«Ми з колегами просуваємо ідею визнання документів, отриманих на окупованій території, зокрема й про освіту», — говорить вона.
Водночас Луньова вважає, що курс на ізоляцію Донбасу буде посилюватися: «Проблема стосується не тільки студентів. Родинні та культурні зв’язки досить глибокі, а фізична недоступність додає складнощів. Скажімо, якщо діти поїхали вчитися на підконтрольну територію — в них має бути змога повернутися, приїжджати на канікули. А це неможливо, коли КПВВ закриті. У такий спосіб владі зручно залучати людей в російське інформаційне та освітнє поле».
Матеріал підготовлено за підтримки Школи журналістики Бориса Нємцова
Авторка: Тетяна Котельникова, «Заборона». hromadske публікує матеріал за підтримки «Медиасети»