«З Рубіжним відбувається те, що вже пройшла Волноваха». Як окупанти знищують Луганщину
Мешканці східних регіонів уже переживали бойові дії та окупацію. Вісім років тому вони бачили над своїми містами чужий прапор і ховалися в підвалах від обстрілів.
Нині Луганщина знову під прицілом бойовиків. 70% її території окупували російські загарбники, що бомблять житлові квартали, лікарні, інтернати для дітей з інвалідністю, притулки для матерів з дітьми. Лише за минулу ніч окупанти зруйнували в Рубіжному та Сєвєродонецьку понад двадцять будівель.
Родичі місцевих мешканців побоюються маріупольського або волноваського сценарію.
Розповідає Анастасія — її родичі живуть у Рубіжному
«Мою бабусю розстріляли на блокпості»
11 березня на блокпості розстріляли мою бабусю. Їй було 58 років. Того дня вони з дідусем їхали в Рубіжне з селища Стара Краснянка, що неподалік: вони мали там дачу та магазин. Мабуть, їхали взяти овочі з підвалу, бо в Рубіжному їсти вже не було що.
На блокпості, який там встановлений ще з 2014 року, їхню машину обстріляли. Дідуся забрали до лікарні в Кремінну, а бабуся загинула на місці.
Друг мого дідуся того ж дня теж їхав через той блокпост, бачив їхню автівку, яка палала. Його машину також обстріляли, але йому вдалося вижити.
У зведеннях поліції згодом підтвердили смерть бабусі й написали, що на блокпості були російські окупанти.
Після початку повномасштабної війни я одразу зателефонувала бабусі. В них ще не стріляли, все почалося за кілька днів. 5-го березня вони стали бігати в бомбосховище, потім не стало світла, води. Звʼязок остаточно зник 7-го березня.
«Деяких районів міста вже фактично не існує»
У Рубіжному в мене є ще одні бабуся та дідусь, з батькового боку. Їхній будинок поки цілий, там навіть вікна не вибило. Але таких у місті залишилося дуже мало. Інфраструктура Рубіжного зруйнована і не підлягає ремонту. Деяких районів уже фактично не існує. “Швидкі” в місті давно не їздять — немає палива. Лікарні в Рубіжному теж немає, пологовий обстріляли.
З бабусею зрідка вдається поговорити. Місто під постійними обстрілами, з її слів — їжі немає, люди розкрадають магазини. Вони тижнями не виходять з підвалів, навіть для того, щоб зайти до квартири вмитися чи взяти продукти.
Я намагалася переконати рідних виїхати до мене в Дніпро, але це просто неможливо. Вони сидять і чекають, поки їхній будинок зруйнують. А евакуаційний автобус навіть не може вʼїхати в місто.
Розповідає лікар-анестезіолог Артем, родина якого мешкає в Рубіжному
«У підвалах сидять інсулінозалежні діти»
У 2014, коли тривали бої за Луганськ, я залишався в місті, лікував поранених місцевих. Після окупації поїхав до Києва, а в Рубіжному залишилися мама і сестри.
24-го лютого в місті ще був звʼязок, але військові дії розвивалися дуже стрімко, і 7-го березня його вже геть не стало.
За цей час я отримав від матері лише п’ять смс: вона зрідка вмикає телефон у підвалі. Пише — звʼязку, води і світла немає, ми сидимо в підвалі, не можемо вийти.
Підвал їхнього 5-поверхового будинку не розрахований на те, щоб там ховалися люди. Туди вже влучали — постраждали верхні поверхи. Вікон у їхній квартирі немає, як і в інших.
Мама також писала, що в підвалах сидять інсулінозалежні діти — навіть якщо вони припинять бомбити і туди зайдуть волонтери, то матимемо трупи не від бомбардувань, а від того, що люди не отримали медичну допомогу вчасно.
У мами гіпертонія, вона постійно має приймати ліки. В неї є запас препаратів, але коли я в неї запитую, чи продовжує вона їх пити — нічого не відповідає. Пише 3-4 слова: «Жива, в підвалі».
«Рубіжне — це катастрофа. Це котел»
Ми всі намагаємося зібрати хоча б якусь інформацію. Але звʼязку немає ні з ким — швидка і ДСНС не відповідають, міська рада теж. На урядовій гарячій лінії моє звернення зареєстрували. У Червоному Хресті в Сєвєродонецьку сказали, що вони також не мають звʼязку з містом, туди не можуть доставити гуманітарну допомогу. Місто оточене, його постійно обстрілюють. Я додзвонився колишній колезі, яка працює у швидкій. Вона не може вийти на роботу, сидить у підвалі.
П’ять днів по тому, як ми зверталися всюди, куди могли, почали відкривати зелені коридори. Але моїй мамі 70 років, вона не змогла під обстрілами пройти сім кілометрів до автобусу. Пробігла 200 метрів, далі почали бомбити, і вони з сестрою повернулися до підвалу.
Я б і сам поїхав туди, забрав би своїх рідних, але кажуть, що приватні машини в місто теж не пропускають.
Рубіжне — це катастрофа. Це котел. Це те, що вже пройшла Волноваха.
Розповідає Катерина, якій вдалося вибратися з Сєвєродонецька
«Ми злякалися — раптом знову буде окупація, як у 2014»
Ми з 15-річною донькою і півторарічним сином виїхали з Сєвєродонецька 25-го лютого ввечері: почали поширювати інформацію, що Сєвєродонецьк нібито здали, і ми злякалися окупації. У 2014 нам вже довелося таке переживати.
Ми поїхали в Лисичанськ, там з дітьми провели нім на вокзалі, в маленькому бомбосховищі. Відправлення поїзда перенесли на ранок. Ми бачили, як у напрямку Сєвєродонецька їхала ворожа техніка.
Наступного дня за десять хвилин до прибуття поїзда почався масовий обстріл. На пероні були сотні людей, ми всі побігли в бомбосховище.
До Львова їхали майже дві доби. Навіть провідниці не знали, яким буде маршрут. Кружляли Україною, їхали з великою швидкістю, без зупинок. Їжі і води не було. Я їхала з рюкзаком, документами і ноутбуком.
Зі Львова ми майже одразу вирушили до Польщі, в місто Щецин, де працює мій чоловік.
«Мама відмовлялася виїжджати. Квартира — це було все її життя»
Моя 73-річна мама відмовилася їхати з нами. Квартира в Сєвєродонецьку — це все її життя, вона не хотіла її залишати, хоча більшість мешканців виїхали ще перших днів. На весь 9-поверховий будинок з шести підʼїздів залишилося зо п’ять людей.
Будинок від початку був під обстрілами: він на околиці міста, біля виїзду на Луганську трасу, це стратегічна точка.
Спершу ще було світло, мама могла зарядити телефон. Я тримала з нею зв’язок. Пізніше через сусідів у чаті будинку я дізнавалася, де вона.
Опалення в місті не стало 24 лютого, потім зникло світло. Писали, що вода доходила лише до 5-го поверху. Наша квартира — на сьомому. Згодом ми дізналися, що перебили газогін. Ми розуміли, що жодних комунікацій у місті немає, до того ж, я знала, що в мами закінчувалися ліки.
Я телефонувала волонтерам, поліції, ДСНС — ніхто не був здатен перевірити, як справи у мами. Ніхто не міг ризикувати своїм життям.
«У нашу вітальню влетів снаряд. Мама встигла вибігти»
В наш будинок було десь пʼять прильотів. Влучали і в наш підʼїзд, у дах. Але квартира була цілою.
Одного дня я прокинулася через повідомлення в чаті сусідів: у нашу квартиру було пряме влучання. Сусідка бачила, що мама встигла вибігти з будинку.
Як пізніше з’ясувалося, у вітальню влетів снаряд, який пробив стелю в квартиру поверхом нижче. Ще в сусідній квартирі привалило нашого сусіда, мама допомагала йому вибратися звідти.
Я розуміла, що потрібно терміново її евакуювати, але звʼязатися з нею не могла.
«Вона була поранена. Просила поїсти та попити»
Наступного ранку моя знайома знайшла маму. Вона була поранена, але жива і відносно здорова. Просила поїсти та попити — в бомбосховище ніхто нічого не підвозив.
Після того мій товариш-волонтер під обстрілами приїхав і відвіз маму до наших друзів у приватний будинок. Аж тоді я змогла поговорити з нею. Перше, що я їй сказала — «Як ти мене налякала».
Наступного ранку була евакуація з Сєвєродонецька на Новозолотарівку, а звідти поїзд на Полтаву. Коли мама туди дісталася, ми нарешті змогли видихнути.
Найстрашніше — це невідомість, коли ти вже разів три поховав людину, а потім вона все-таки виходить на звʼязок. Коли картаєш себе, що не забрав, не вмовив. Але я була зобовʼязана потурбуватися про дітей.
Розповідає Зоя — її родина залишилася в Лисичанську
«Їх бомблять. Вони другий тиждень сидять у підвалах»
Я щоранку розмовляю з рідними. В Лисичанську моя мама, дві сестри, два брата і дві племінниці.
Район, у якому живуть мої рідні, — небезпечний, на околиці. Навколо них кілька будівель і поля. Квартира на восьмому поверсі поки ціла, але хтозна, що буде далі.
Їх бомблять, вони другий тиждень сидять у підвалах. Є проблеми з продуктами. Карткою розраховуватися не можна, а готівки вони не мають. Мама не може придбати ліки від тиску — в аптеках їх нема. На додачу вона застудилася в підвалі.
«Убʼють — то нехай убивають»
У мами вже настає панічний стан. Раніше вона казала: «Убʼють — то нехай убивають», зараз ніби налаштована краще. Але все одно голос тремтить.
Є велика проблема з їжею. Їм привезли гуманітарну допомогу, але люди з неї майже нічого не отримали.
Зі слів мами, в школі теж роздавали продукти, але в якийсь момент їх почали просто кидати в натовп, неначе тваринам. Вона розповідала про це і дуже плакала.
Вода в місті є не всюди. Коли в старшої сестри не стало води — довелося йти до мами через поле, близько 15 кілометрів. Коли випав сніг, вона його розтоплювала, аби було що пити і на чому варити їжу.
Я дуже сподівалася вивезти їх усіх ще раніше до себе в Долину, в Івано-Франківську область. Спершу вони не дуже хотіли, а потім, коли події загострилися — я вже не могла знайти для них машину.
Зараз мама готова виїжджати, в неї все зібране. Але на евакуацію величезні черги: люди приходять з самого ранку, сісти в автобус дуже важко.