«Загублений, але не втрачений» — Наталка Гуменюк про нову книгу та тихий голос окупаційної буденності в Криму

Родини кримських татар, правозахисники, військові, студенти, школярі та пенсіонери, прості люди в громадському транспорті або на базарі — журналістка Наталка Гуменюк розповідає їхні історії від початку окупації Криму. Її репортажі прості та людяні, вони — про гарячі події 2014 року та тиху буденність, в якій живуть люди на півострові у 2020. Минуло шість років, діти, які народилися після анексії, вже пішли у школу — це нова реальність Криму, розповідає Наталка Гуменюк.

Ми поговорили з авторкою про її нову книгу, самотність та справжні голоси Криму, а також записали фрагменти різних розділів, які читають колишній політв'язень Олександр Кольченко, головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва та програмний директор «Кримського дому» в Києві Алім Алієв.

«Загублений острів. Книга репортажів з окупованого Криму» вийшла у «Видавництві Старого Лева» і її вже можна придбати. Збірка репортажів також доступна російською в електронному вигляді. А 3 березня з нагоди 6-х роковин анексії Кримського півострова Mystetskyi Arsenal організувавзустріч із Наталією Гуменюк та героями її книжки.

Що для тебе книга, яку ти тримаєш у руках?

У мене в руках книжка про 6 років подорожей до Криму. Це репортажі, які я робила з першого дня анексії. Напевно, вона почалася навіть трошки раніше, з дня так званого “референдуму” 16 березня 2014 року. Відтоді я фактично щороку їздила до Криму і дивилася, як там все змінюється.

Для мене це все ж не моя історія. Це історія людей, яких я зустріла в Криму, яких, мені здається, багато хто не чув останніми роками. Я слідкувала за долями певних людей і могла зі сторони бачити, як їхні життя насправді змінились. Мені здається, що для мене це — спроба докричатись до інших і розказати, що побачила я.

Тобто це звукова, в першу чергу, книжка?

Так, це голос. Як у передмові написала видавчиня Катя Міщенко, і мені дуже сподобалось її формулювання, це «голоси острів`ян». Я назвала книжку «Загублений острів». Зрозуміло, що Крим — це півострів, але все ж таки ментально він став для нас островом, далекою ізольованою територією, такою, як для людей, що живуть у Криму, є Україна у 2020 році.

Тобто це про ізоляцію? Про самотність?

Це і про самотність, і про шлях до неї. Дуже складно показувати цю тяжкість щоденного життя в окупації, я дуже хотіла її передати. Ось цей тихий голос життя в окупації, рутину анексії, рутину того, у що потрапила величезна кількість людей.

Чи ти там почувалася самотньою?

У книжці є 2014-2017 роки. Я на різних етапах почувалася дійсно самотньою там, а також постійно винною. Бо мені весь час здавалося, що ми тут, у Києві, робимо небагато для кримчан, а там здавалось — що я не встигаю розказати про всіх.

З іншого боку, там дуже багато людей, які мені допомагали. І це така собі самотність разом, коли ми говоримо, наприклад, із героєм книжки, і тобі здається, що ось ми тут разом, але насправді ми дуже самотні у своєму розумінні того, що відбувається і яка реальність в Криму, і як до нього ставляться інші.

А страшно було?

Журналісту працювати у Криму не так страшно, як тривожно.

Мене завжди захищала впевненість у тому, що у мене є абсолютне пояснення, що я там роблю для будь-кого. Я — журналіст у своїй країні. І я розповідаю історії людей чесно, правдиво, не перебільшую, не применшую. Тому у мене є залізна аргументація, що я тут роблю, нащо я приїхала.

Звісно, є певні складнощі, тому що журналісти, які працюють на будь-якій окупованій території, території конфлікту, особливо якщо розказують про незручні теми, можуть ставити під ризик тих людей, із якими говорять.

Крим — це Україна. Ми не покинемо займатися проблематикою окупованих територій, але нам потрібна ваша допомога. Підтримайте hromadske на Спільнокошті.

Коли ти туди їздила — вже знала, що буде книга?

Перші 4-5 років після анексії мені здавалося, що ще рано, бо щось досі відбувається. А десь рік тому я відчула, що якийсь етап пройдено і його треба зафіксувати. Від точки «А» — шоку — ми дійшли до розуміння, що відбулося, і якраз останні поїздки були про це.

Аби закільцювати цю історію, я повернулась до тих людей, яких бачила у березні 2014, у перші роки анексії, і тоді мені стало зрозуміло, що так, це вже книжка. Ця історія не закінчена, бо Крим окупований. Але історія трансформації вже відбулась.

Тобто цей процес переходив з одного стану в інший, він є фактично змістом цієї книжки?

Так мало людей, на жаль, через небезпеку чи ризики, пишуть про те, що відбувається у Криму. Саме тому, на перший погляд, здається, що там нічого не відбувається. Навіть мені.

Я приїжджаю на російське 9 травня, «день защитника отечества» 23 лютого — і це ті самі паради. Тобто рівень якоїсь абсурдності може змінюватися: там у козака отака шапка, а якийсь самооборонівець виглядає трошки інакше, і ще три портрети Сталіна, але, за великим рахунком, ніби нічого й не змінилося, ми це вже бачили.

Тобто адаптування анексії відбулося. Мені здається найзрозумілішою метафорою те, що у 2020 році в школу йдуть діти, народжені після анексії. І, до речі, йдеться і про дітей, які народжені в Криму, і про тих, хто живе на материковій Україні.

Що тебе туди вело? Це були якісь події переважно? Чи ти сприймала все це як дослідження?

Оскільки я не є просто репортером, який веде тільки тему Криму, для мене це була планова історія — приїжджати час від часу, щоб зрозуміти, що змінюється і що стається з людьми і процесами. Одного року я хотіла зрозуміти, що відбувається з економікою, наступного — як відбувається терор проти мусульманського населення, потім — що значить бути українцем у Криму. Українська мова, мені здається, є чимось таким, чим вона була в Радянському Союзі в 60-ті, чимось дисидентським.

Я за спеціальністю — журналіст-міжнародник, який висвітлює чужі конфлікти. І тому, коли конфлікт стався в Україні, на моїй рідній землі, у мене вже був цей жахливий досвід роботи на війні. Я до цього працювала в Іраку, в Єгипті, в Палестині, і одна справа, коли у тебе є якась певна закалка, але це набагато гірше, коли ти працюєш у своїй країні. Тут ти все одно сторона, ти точно в гіршій ситуації.

Тому для мене було зрозуміло, чому саме я маю їздити в Крим і на Донбас. Якщо ти десь уже був, то ти не можеш цю історію залишити, поки вона не закінчиться, бо це твій обов`язок.

Була також наша поїздка у Керч, коли був масовий розстріл у школі. Тоді мені здалося, що було щось у цьому глибоке та символічне — це висвітлювати. Бо ну не може такого бути, що коли відбувається перший розстріл у школі в історії України, там немає українського журналіста. Це означало б, що нам усім байдуже.

То ти представляла всю Україну?

Є інші журналісти, які працюють у Криму, просто мені тоді так випало. Певна група людей приїхала у 2014, багато з них після того не могли більше приїжджати, особливо іноземні журналісти, зайнялись іншими справами. Кримські журналісти переважно всі змушені були виїхати, і вже потім почала приїжджати інша група журналістів, які працювали і розказували історії кримських татар. Я не знаю, скільки нас, цих людей, які приїжджали на початку анексії і пізніше.

Яким був процес збору репортажів? Чи було це швидко й легко, чи це було довго й болісно?

Насправді, мені було легко й швидко писати. Там є частинка матеріалів, які були вже написані, але для сайту, більш інформативно. А це все ж художній репортаж, ти можеш трошки більше речей розказати, ширше, глибше, можливо, більш особисто. Деякі тексти, мені здається, існували в моїй голові, і тому їх викласти, виявляється, не так вже й складно.

Але ж це треба було все згадати? Ти перенеслась туди?

На щастя, у мене збереглися відеозаписи перших років, і я мала можливість більшість речей відтворити.

Кажуть, що хороший репортажист інколи може навіть не записувати, бо все найважливіше ти запам'ятовуєш. Мені треба було відновити цитати людей, правильно і коректно передати їхню пряму мову. Можливо, щось там не згадалося, проте я досі хронологічно можу розказати кожен свій день у березні 2014-го, кожен свій день у березні 2015 року, бо це дуже яскраві спогади. Найважливіше точно запам'яталось.

Це більше рефлексія чи відчуття? Більше раціонального усвідомлення того, що відбувається, чи більше просто якихось відчуттів?

Напевно, це більшою мірою те, що ти відчуваєш, бачиш, бо в цьому суть репортажу. Його завдання — щоб у читача була можливість опинитися в ту секунду та в тому місці, де була я. Чи це потяг, який їде в Крим під час анексії, чи це ринок у Севастополі у травні 14-го року, чи це парад на 9 травня або святкування річниці анексії з “Нічними вовками” на горі Гасфорта.

Я хочу сподіватись, що вона проста. Це не зарозуміла книжка про те, як захищати права людини, вона про звичайних людей.

Ти шукала там героїзм?

Я навпаки — не шукала там героїзм, хоча там героїзм є. Є правозахисники-адвокати, є сім`ї політв'язнів, є родичі політв`язнів, є люди, які допомагають дітям політв`язнів, є ті, хто ризикує щось робити. І про них говорять, і про них треба говорити. Але є студенти, пенсіонери, військові, просто якісь люди, от з ними найтяжче. Вони кажуть, що «ми аполітичні», їх найбільше й з ними найцікавіше. Мені здається, це інформація, якої бракує найбільше. Як прості люди просто живуть в окупації.

Кожен розділ називається якоюсь емоцією, це емоція була особисто твоя? Чи це настрій, який ти відчувала там?

2014-ий — це «Шок», розділ, скажімо, про Керч називається «Самотність». Ні, це переважно не мої враження. Я хотіла показати ті враження, які були ключовими для людей у той момент.

Наприклад, історія травня 2014 року називається «Сум'яття», коли почалась війна на Донбасі, а люди в Криму розбираються у величезній кількості нових проблем: куди вступати, де лікуватись, як їздити, які гроші, які документи, ця анексія буде чи її не буде, ще не Росія, але вже не Україна. І це конкретна емоція.

Назва останнього розділу «Розчарування» має кілька значень. З одного боку, це розчарування всіх: проукраїнських людей, які опинились у центрі цієї історії, можливо, розчарування проросійських людей, можливо, наше розчарування.

Якщо твоя книга — це історія про зміни, то як, на твою думку, змінився Крим? Як змінилося ставлення до Криму тут, у нас?

Я не росла у Радянському Союзі, тобто дуже мало пам`ятаю Союз. Але мені здається, що Крим якраз, на відміну від Донбасу чи ще якихось конфліктів, повернувся назад. Навіть, напевно, не тому, що Росія дуже схожа на Радянський Союз. Мені здається, що це якась модель людей, які пам'ятають, що таке авторитаризм, що не треба на кухні про щось зайвий раз розказувати, бо, можливо, хтось там на сусіда донесе. У тебе немає нормального сполучення із Заходом, ти частково в ізоляції. Мова означає якесь дисидентство, медіа такі всі «ура-влада». Тобто Крим відкотився назад.

 А з іншого боку, він частково русифікувався, що мені взагалі дуже складно усвідомлювати. Це вже було кілька років тому, коли стоїш у Ялті, і якесь там радіо говорить: «От Чукотки до Севастополя», якби розумієш, де Чукотка, а де — Севастополь, але радійні оголошення говорять про такий простір.

Мені здається, що Крим у свідомості тих, хто не слідкував, що відбувається, це якісь окремі знаки того, що там є в'язні, репресії, але по-чесному — це стереотип весни 2014-го. Саме тому я дуже хотіла подивитися на цю подорож у роках, аби загальне сприйняття Криму в українців не залишилося на рівні березня 2014 року: “зелені чоловічки”, а що було після — ми вже не знаємо.

Ти ще будеш їздити туди?

Чи звернуть на мене увагу після виходу книжки? Напевно, так, а може, й ні. Тому, я б так сказала: звісно, я б хотіла продовжити працювати в Криму. Буде можливість — чудово, не буде можливості — не буду.

Тобто твоє дослідження не закінчилось?

Ні, звісно, мені здається, що я з цією історією лишаюся і буду шукати інші способи розповідати про Крим.

А твої герої зможуть побачити книгу?

Є кілька героїв, з якими я втратила зв`язок, бо змінились українські телефони, у людей з'явилися російські номери, або не всі були у соціальних мережах. Є люди, які представлялись іншими іменами. І я би хотіла, щоб вони знайшлись. З багатьма — так, я підтримую зв`язок.

Книжка є і російською, і українською мовою в електронному форматі. Тому в людей є можливість її прочитати.

У передмові Катя Міщенко пише, що складається враження, ніби в Криму час зупинився і нічого не відбувається. Що має статися, щоб цей годинник знову запрацював?

Усвідомити, що не можна вести розмову з уявленням про те, що Крим такий, як був у березні 2014 року. Тобто що ось це і цементує зупинку в часі. Треба говорити про зараз і про майбутнє. Перестати тільки згадувати. Коли розказуєш про схожих на будь-кого людей просто в інших обставинах, у тебе є можливість зламати цю ситуацію.

Я ще хотіла сказати дещо про назву книжки. В українській мові є два слова «загублений» і «втрачений». Втратити — це коли назавжди, а «загубити» — не таке сильне слово. Ти міг йти дорогою і загубити ключ, гаманець, бо був у сум’ятті. Загублене можна просто знайти, якщо дуже постаратись.