Завжди повертається і завжди програє. Історія поразок Медведчука в Україні

Якщо ви кум Володимира Путіна, то, напевно, можете вважати себе недоторканним. Не виключено, що так думав і Віктор Медведчук, аж поки нинішня українська влада не довела протилежне — його активи заморожені, медіа заблоковані, а сам він став фігурантом кримінальної справи.

Це вже далеко не перша поразка Віктора Медведчука протягом його кар’єри в Україні. Але він нагадує голлівудських антигероїв — після програшу завжди повертається і знову неодмінно програє.

Про поразки головного «агента Кремля» в Україні — читайте в матеріалі.

Поразка перша — від Стуса та інших дисидентів

Як свідчить біографія Медведчука, жити в незалежній Україні він не хотів, а хотів стати радянським слідчим. Проте через минуле батька зміг стати лише адвокатом.

У випадку СРСР слово «адвокат» треба брати в лапки, адже реального впливу на судовий процес вони не мали й часто були чимось на кшталт другого прокурора.

Проте Медведчук брав участь не у звичайних процесах, а був державним адвокатом у судах над українськими дисидентами — Василем Стусом, Юрієм Литвином, Миколою Кунцевичем. І жоден із них не побачив, що Медведчук прагне когось захистити.

«Я повністю згоден з товаришем прокурором щодо міри покарання. Але, за незрозумілими для мене причинами, товариш прокурор забув про те, що підсудний ще не відбув один рік та дев'ять місяців із попереднього терміну. Вважаю, що необхідно додати цей термін до нового покарання», — цитує Кунцевич Медведчука, згадуючи про те, як через нього отримав більший термін, ніж просив прокурор.

Медведчук не заперечує, що «категорично не поділяв» поглядів Стуса, який виступав проти радянської влади і за незалежність України. І вважає, що робив свою роботу — за тих умов, тобто за радянських законів.

«Я вважаю, що адвокатський обов’язок виконав: те, що треба було зробити по закону, я зробив (про засудження Стуса на 10 років — ред.)… А скільки він повинен був отримати, виступаючи проти радянської влади, проти радянського державного політичного і суспільного устрою? Чого він чекав від радянського суду? Він свідомо боровся проти радянської влади і отримав за це термін. Такий закон. Але при чому тут адвокат?», — пояснював він.

Медведчук був «командиром комсомольського оперативного загону добровільної народної дружини». Друг Василя Стуса Євген Сверстюк дав йому таку характеристику: людина комсомольського агресивного типу.

«Мені зараз краще за все сказати: “Насправді я був проти радянської влади”. Але ж це неправда, я не хочу нікого обманювати», — розповідав Медведчук.

Проте вже за 6 років після смерті Василя Стуса в ув’язненні сподівання дисидентів справдилися. Ідеологічний табір Медведчука зазнав поразки — Радянський Союз розвалився і утворилася незалежна Україна.

Поразка друга — від першого Майдану

Іронія в тому, що саме за часів незалежності Медведчук досягнув піку свого політичного впливу — його називали «сірим кардиналом» при президентові Кучмі.

Але спочатку Медведчук і його бізнес-партнери, зокрема брати Суркіси, поставили не на того — на виборах 1994 року вони хотіли стати довіреними особами Леоніда Кравчука, а перемогу здобув інший Леонід — Кучма.

Після виборів за гарні стосунки з Кравчуком бізнес Фінансово-промислова група Медведчука та його бізнес-партнерів«київської сімки» почав платити різними перевірками. Проте Медведчук доволі швидко зміг налагодити стосунки з новою владою і ще до кінця 1994 року отримав посаду в одному з комітетів при президентові. Далі Віктор Володимирович стає радником Кучми, а в 1997 році — народним депутатом.

Зеніту політична кар’єра тоді ще не кум Путіна досягає на початку нульових. Ще 1998 року він проходить у парламент як один з лідерів Соціал-демократична партія України (об’єднана)СДПУ(о), потім стає віцеспікером Ради. До слова, нардепом від цієї партії став і Петро Порошенко, він йшов №11 у списку.

І ось у 2002 році Кучма призначає Медведчука головою Адміністрації президента України. Тоді Україна жила за «президентської» Конституції, можливості глави держави були чималими, а демократії і свободи було куди менше.

Однією з найбільш знакових речей того «медведчуківського» часу були темники для медіа — інструкції для журналістів, як висвітлювати політичні теми. Новини про Кучму, Медведчука та інших представників влади преса мала подавати з позитивного боку, натомість щодо опозиції — з негативного. Адміністрація президента погрожувала позбавленням ліцензії тим ЗМІ, які відмовлялись виконувати такі «рекомендації».

Головним проєктом епохи Медведчука на чолі АП стала «політреформа», за допомогою якої влада хотіла змінити форму правління з президентської на парламентську. Якби зміни до Конституції ухвалили, президента мала б обирати Верховна Рада, а найвпливовішою людиною був би прем’єр, а не президент.

У такий спосіб Кучма міг залишитися у владі чи отримати зручного для себе наступника. Та й сам Медведчук міг претендувати на посаду прем’єра чи президента, або принаймні спікера. Проте Рада провалила голосування за відповідний законопроєкт, що стало великою поразкою Медведчука і російських політтехнологів, які йому допомагали.

Інший спосіб збереження влади був ще прозаїчніший — Конституційний суд визнав, що Кучма може балотуватися ще на один термін, бо його перший термін «не рахується». Проте рейтинг у тодішнього президента був невисоким, і від нового походу на вибори він відмовився.

Через провал обох планів владі, і Медведчуку зокрема, довелося шукати найбільш рейтингового нового кандидата — ним зрештою став Віктор Янукович. Ще до цього головним політичним опонентом влади став Віктор Ющенко, а під час виборів це протистояння досягло апофеозу.

Далі вже відома історія — за допомогою адмінресурсу вибори були сфальшовані на користь Януковича, в Києві стався перший Майдан, і в підсумку Ющенка обрали президентом.

Це була нищівна поразка Медведчука, яка перетворила його з другої за впливом людини в країні на політичного лузера. Це була поразка людини, яка є автором таких слів: «Влада сильна зараз як ніколи» (2002 рік), «Ющенко ніколи не стане президентом України» (2004).

Крах тодішньої політичної кар’єри Медведчука довершила поразка на парламентських виборах 2006 року, коли опозиційний блок «Не Так!» із Кравчуком на чолі набрав 1,01% голосів.

Поразка третя — від Революції гідності

Після падіння з політичного олімпу Медведчук не полишав спроб повернути собі вплив.

Розширив свої можливості він тим, що у 2004 році став кумом Путіна — той похрестив дочку Віктора Володимировича. І головним кредо Медведчука-політика стало — у всьому поділяти позицію президента Росії.

Якщо у 2004 році Кремль підтримував Януковича, й Медведчук, відповідно, працював на його перемогу, то вже у 2010 році Янукович, який з другої спроби став таки президентом, був уже іншим політиком. У 2012 році він оголосив курс України на євроінтеграцію, що дуже не сподобалось Кремлю.

Того ж року Медведчук створив організацію «Український вибір», яка просувала ідею вступу України не в ЄС, а в Митний союз — разом з Росією, Казахстаном і Білоруссю. Євроінтеграцію і самого Януковича ця організація критикувала.

І ось у 2013-му Янукович летить підписувати Угоду про асоціацію з ЄС, але Кремль змушує президента України відмовитись від цього. Не виключено, що цей тріумф проросійських сил частково належить і Медведчуку (хоча не варто переоцінювати тодішній вплив його організації), проте стається Євромайдан.

Вже під час Революції гідності Медведчук, схоже, грає важливу роль у спробах Москви залишити Януковича у президентському кріслі. За даними слідства, Янукович дзвонив тоді куму Путіна 54 рази. Але і тут Медведчук зазнає чергової поразки — четвертий президент втікає з країни, а Майдан перемагає.

Росія ж розв’язує війну і в підсумку замість розвороту із Заходу на Схід Москва і проросійські політики в Україні отримують зруйнований паритет між проєвропейськими та проросійськими виборцями — тепер на Захід дивиться значно більша частина громадян. Навіть сам Медведчук у 2018 році казав в інтерв’ю, що його ідеї дружби з РФ поділяють 30-35% українців.

Поразка четверта — від політичного новачка Зеленського

І коли здавалось, що Україна вже впевнено крокує до ЄС і проросійським силам вже немає на що розраховувати, українська політична еліта вчергове провалює левову частку реформ. Це створює підґрунтя для помірного реваншу проросійських сил.

Уламок «Партії регіонів» «Опозиційний блок» розвалюється на дві частини, одна з них (Бойка-Льовочкіна) об’єднується з партією Вадима Рабіновича «За життя», утворюючи нову силу — «Опозиційну платформу — За життя». До політради партії входить і Віктор Медведчук.

Проте його «політична легалізація» починається ще раніше — у 2014-му кум Путіна стає учасником переговорної групи в Мінську і домовляється про обміни полонених. Фактично він стає переговорним містком між Києвом та Москвою.

Вже у 2019 році ОПЗЖ проходить до Верховної Ради з другим результатом (13,05%), а Медведчук, як один з лідерів партії, повертається під купол Ради після 17-річної перерви.

І хоч це сталося вже за президента Зеленського, саме його попереднику Петрові Порошенку закидають, що той посприяв відродженню Медведчука в українській політиці, а також допоміг успішно розвивати бізнес, гроші від якого дозволили не тільки вести політичну діяльність, а й купити три телеканали — ZIK, «112 Україна» та NewsOne.

І цьому є раціональне пояснення: рейтинг Порошенка постійно знижувався, тому у другому турі президентських виборів він міг перемогти хіба якогось проросійського кандидата, наприклад Юрія Бойка, ще одного члена ОПЗЖ.

Але, як каже один російський політолог: якщо просування проросійського порядку денного Кремль доручив Медведчуку, українцям нема чого непокоїтися, адже він неодмінно завдання провалить. Цього разу поразка до політичного аксакала Медведчука прийшла від політичного новачка Зеленського.

Після доленосних засідань РНБО Медведчук разом із дружиною опинився під санкціями, його рахунки заблоковані, бізнес на поставках нафтопродуктів з Росії серйозно постраждав, а три телеканали, що накачували політичні м’язи ОПЗЖ та особисто Медведчука, — заблоковані. Рейтинг партії, до речі, вже впав на майже 5%.

Тепер же українська влада завдала ще одного удару — Медведчук став не просто людиною, яка відома відстоюванням інтересів Путіна в Україні, а реальним фігурантом кримінальної справи щодо державної зради.

Якими б не були мотиви Зеленського і його оточення, важливо не перетворити цю історію на чергову мильну оперу із нескінченним розслідуванням і нульовим результатом. Інакше наш голлівудський антигерой знову повернеться.

А ще треба уважно слідкувати — якою буде відповідь кума Медведчука?