Вахтанг Кіпіані «Справа Василя Стуса»
Фото:

Видавництво Vivat

Цього року жовтень — місяць літературних скандалів. Спочатку — вручення Нобелівки американській поетці Луїз Глюк і відчайдушні крики зусібіч: «Хто це така і чому не Стівену Кінгу?». Потім — черговий локдаун у низці європейських країн і дуже непевні перспективи для книжкового бізнесу. Нарешті новий випадок цензури, про який чули навіть люди, нескінченно далекі від літературного процесу. Тож цей огляд новинок присвячено книжкам, в яких особливе місце посідають самі книжки. 

Чому важливо прочитати саме їх і саме зараз — розповідає літературознавиця Богдана Романцова.

Фото:

Видавництво Vivat

Вахтанг Кіпіані «Справа Василя Стуса» (видавництво Vivat)

У кожному міфологічному тексті про героя має бути класичний злодій: істота з мертвим поглядом і величезними амбіціями, яка точно знає, куди прямує і як цього досягти. Однак ще ніколи дракон не виходив наперед зі словами: «Авторе, я вимагаю прибрати з тексту всі згадки про мене, бо це паплюжить мою честь».

Ніколи — до минулого літа, коли Віктор Медведчук подав позов до суду з вимогою вилучити з книжки «Справа Василя Стуса» пасажі про його участь у процесі над поетом. Так, саме адвокат Медведчук мав боронити Стуса у 1980-му, під час останнього судового процесу над поетом. Мав, але не боронив.

У 2019-му народ похвилювався і заспокоївся. Однак 19 жовтня вже цього року київський суд таки частково задовольнив позов Медведчука і зобов’язав видавництво Vivat вилучити з укладеної Вахтангом Кіпіані книжки окремі фрази, які «паплюжать честь» (шкода, що не можна залапкувати ще кілька разів) позивача. Зухвалий випадок цензурування літератури в інтернет-епоху, де нічого не сховаєш, та й гідна подиву наївність. 

Мимоволі Медведчук виявився найкращим менеджером збуту видавництва: того ж дня, коли було оголошено присуд, тираж закінчився і Vivat оголосив про додрук без купюр — 15 тисяч примірників. Дуже хороші показники, як для українського ринку. То що ж ховає головна заборонена книжка цього десятиліття?

У «Справі Василя Стуса» зібрані найважливіші документи з шеститомної кримінальної справи поета, його щоденник і чотири супровідні статті. Три — авторства Кіпіані, одна — члена Гельсінської групи Василя Овсієнка. Кіпіані та Овсієнко висвітлюють роль адвоката Медведчука на процесі, нібито номінування Стуса на Нобелівку і пишуть про підозрілу смерть поета у таборі. Судові матеріали раніше зберігалися в архіві СБУ, однак тепер доступні — і це важливий показник лібералізації суспільства.

У статті дисидента Овсієнка, що відбував покарання разом зі Стусом, є цікавий епізод. У пермському таборі, де сиділи «політичні», було правило: у камері забороняли тримати більш як п’ять книжок чи брошур. Решту нещадно викидали в коридор, тож в’язням доводилося постійно робити важкий вибір: що лишити, а чого позбутися. Крихітна бібліотека, лише п’ять зшитків, як тут обрати? Стусові як перекладачеві (саме у цей час він взявся працювати над перекладом «Елегій» Рільке) було особливо складно, тож свою поезію для збірки «Птах душі» він тримав здебільшого у голові. «Визрівають у чернетках», — казав поет.

Звісно, образ Стуса абсолютно христологічний: його так само спокушали мирським життям і він так само свідомо обрав власну долю. Процес над Стусом був так само сміховинний, та й свідків обвинувачення не забракло. Навіть тіло, по яке приїхала вдова поета Валентина Попелюх, їй відмовилися видавати (пам’ятаєте біблійну історію, як тіло Христа щезло на третій день після розп’яття)? 

Утім все ж дещо відрізняється: ті, хто посприяв загибелі поета, досі живуть серед нас. І навіть набирають 13 відсотків на виборах. 

Але ви знаєте, що робити, аби ситуація змінилася: у будь-якій незрозумілій ситуації просто купіть книжку.

Фото:

Клуб Сімейного Дозвілля

Марґарет Етвуд «Заповіти» (переклад Олени Оксенич, видавництво КСД)

Від останніх подій, описаних в «Оповіді служниці», минуло півтора десятиліття. З моменту написання — понад 30. Можливо, успіх серіалу, а може, відкритий фінал першого роману надихнули авторку повернутися до Гілеаду.

Антиутопійна республіка Гілеад досі існує. Репресії не припинилися, влада вішає незгодних і виховує дітей згідно з суворим розподілом на соціальні страти: Дружин (квіт нації, доньки керівників республіки Командорів, що самі вийдуть заміж за Командорів), Еконожин (челядь), Служниць (жінки, здатні народжувати, яких приписують до родин Командорів як живі інкубатори) і Тіток (наглядачки). Об’єднує всіх абсолютна безправність і заборона займатися бодай чимось, крім домашнього господарства.

Якщо в «Оповіді Служниці» ми бачили світ очима гілеадки Джун, яка надто добре пам’ятала вільне життя до того, як фанатики захопили владу, то в «Заповітах» оповідачок троє. Вони належать до різних груп: Тітка, яка є живим символом ідеології Гілеаду; юна донька Командора, яка не розуміє більшої частини правил, за якими доводиться жити. І, нарешті, зовнішня спостерігачка, яка мешкає у канадській родині й ходить на мітинги проти терору в Гілеаді.

Найцікавішою, як на мене, є лінія Тітки Лідії, яку читач пам’ятає з «Оповіді служниці» як нещадну охоронницю режиму. Однак насправді їй доводиться відігравати роль коліщатка у величезному винищувальному механізмі, важелі якого лишаються в руках чоловіків. Утім образ Лідії не статичний. І якщо спочатку читач бачитиме в ній чергове знаряддя режиму, то поступово доведеться визнати: Лідія — це місцевий Варіс (пам’ятаєте цього придворного інтригана з «Гри престолів»?), що насправді грає не зовсім у тій команді, чию форму носить.

Головна перевага роману — фірмова стилістика Етвуд: яскраві деталі, добре продуманий світ, осяйний контраст між зовнішнім та внутрішнім життям персонажів. З недоліків — надто очевидні сюжетні повороти у порівнянні з попереднім романом, брак динаміки в окремих епізодах, невиразний і нуднуватий фінал. Якщо «Оповідь служниці» буквально несеться вперед на всіх двигунах, то «Заповіти» повільно котяться, як старий міжміський автобус, обвішаний іконами та килимами.

Утім це все одно Етвуд, тож задоволення від тексту гарантоване.

Фото:

Видавництво «Фабула»

Андерс Ріделл «Книжкові злодії» (переклад Володимира Криницького, видавництво «Фабула»)

Наприкінці року великі американські книгарні публікують списки книжок, які в них крали найчастіше. А Barnes&Noble навіть має шортлист вкраденого, й автори щиро переживають за власне місце в ньому.

Про викрадання книжок написано чимало романів: приховування заради порятунку, як у «Крадійці книжок» Мартіна Зузака, чи викрадення і продаж, як в «Острові Каміно» Джона Грішема.

Але шведський історик Андерс Ріделл створив не черговий художній бестселер, а ґрунтовне дослідження інтелектуальної історії Європи середини минулого століття. У «Книжкових злодіях» він описав пошуки залишків європейських довоєнних книгозбірень, пограбованих нацистами у роки Другої світової війни. Його болісний літопис — це історія не лише знищених текстів, а й людей, які до останнього намагалися протистояти насильству.

Жах книжкового грабіжництва, на думку автора, полягає не стільки у викраденні матеріальних артефактів, скільки у руйнуванні бібліотек як цілісних сенсотворчих осередків. Для Європи першої половини XX століття, коли фейсбуку не було й в проєкті, саме бібліотеки ставали місцем зустрічей і дискусій, а добір видань у кожній окремій книгозбірні визначав ідентичність цього місця. Люди формували бібліотеки, однак і бібліотеки формували людей. 

На ці місця як потенційні осередки спротиву націлилася Німецька студентська спілка, відповідальна за перші «літературні» вогнища на берлінських площах.

Історія бібліотек, зокрема Берлінської міської книгозбірні, якнайкраще ілюструє життя Європи середини XX століття. Якщо спочатку книжки вилучали у єврейських родин і позначали літерою J — Judenbücher, то пізніше, аби приховати походження, на форзаці ставили позначку G — Geschenk (подарунок), затираючи ганебну J. 

Це не просто цікавий факт, а й метафора стирання історії, небажання цілої нації розділити провину, чергова спроба переписати події не лише у документах, а й у власній пам’яті. І тільки кілька років тому бібліотеки розпочали тривалий процес розслідування і повернення книжок нащадкам їхніх власників, тож можемо говорити про прийняття та усвідомлення минулого.

Сум Ріделла за довоєнним часом — це ще й туга за втраченою цілісністю культури. Коли тисячі бібліотек Європи були розпорошені та частково знищені, ми загубили дуже важливу частину себе — людяність. І піде ще не одне десятиліття на те, аби її повернути.

Фото:

Видавництва Старого Лева

Мілан Кундера «Жарт» (переклад Леоніда Кононовича, видавництво ВСЛ)

Мілан Кундера народився першого квітня, і це один із небагатьох випадків, коли дата народження справді щось означає. «Жарт» — перший роман Кундери, написаний ще у 1967 році. Молодого чеського ще ніяким чином не класика приймають до лав Комуністичної партії, він пише цикл новел «Смішні любові», а на IV з’їзді Союзу письменників закликає до послаблення ідеологічних пут. Це відносно щасливий період: танки не в’їхали на вулиці Праги, Мілан ще не встиг узяти участь у демонстраціях проти радянської влади (а тому не втратив роботи), та й до еміграції у Францію лишається 8 років.

Як і пізніші тексти, цей Кундера конструює з низки дрібних епізодів, що мають утворити суцільне панно. Радянська епоха взагалі любила мозаїки. Усі історії розгортаються навколо молодого чеха Людвіка Яна — зразкового комуніста, талановитого студента, оптиміста і нестримно харизматичного персонажа. Якби Кундера написав виробничий роман, на п’ятдесятій сторінці Людвік викрив би шкідника режиму, а на двохсотій одружився. Однак, на щастя, це іронічний текст, тож Ян обов’язково мусить потрапити у халепу.

У листівці симпатичній і дуже серйозній дівчині Людвік необачно жартує про Троцького, і та здає хлопця «задля його ж блага». Людвіка засуджують однокурсники та викладачі, які ще вчора ним захоплювалися. Юнак, що навіть не був дисидентом, потрапляє в штрафний батальйон. Він не був героїчним повстанцем, просто трохи відрізнявся від решти цеглин у чеському комуністичному мурі.

Повернувшись із заслання, Ян, як не дивно, інтегрується у суспільство і навіть будує кар’єру. Усе розвивається спокійно, аж доки він не зустрічає Гелену, дружину Павела — друга, який його зрадив. Зваблення Гелени має стати актом помсти Павелу. Годі втриматися від спокуси відчитати цей сюжетний поворот у міфологічному ключі: Гелену прекрасну крадуть від чоловіка, аби помститися і продемонструвати, на чиєму боці тепер влада. Однак насправді в цьому слід вбачати… черговий жарт головного героя. Так, знову несмішно, знаю.

Звісно, в образі Людвіка Кундера змалював самого себе. Співвітчизники не розуміють жартів Людвіка, так само як не розуміли чехи самого Кундеру. Головного героя теж виганяють із партії та зрікаються його, як це було з Кундерою. Від Людвіка так само вимагають, аби він чітко артикулював свою позицію та моральні переконання, як цього досі вимагають від Кундери.

До речі, як і Кундера, Людвік припиняє вірити у великі ідеї: у світі, де панує ідеологічна зашкарублість, лишається тільки сміятися, аби не втратити глузд.

Фото:

Видавництво «Наш Формат»

Шон Байзелл «Сповідь книгаря» (переклад Ярослави Стріхи, видавництво «Наш Формат»)

Скільки людей мріють працювати у маленькій затишній книгарні, а не в технологічному офісі! Серіали, на кшталт Black Books, романтизують професію книгаря, нав’язують нам прекрасний міф про крамничку, де пахне кавою. 

Однак реальність куди суворіша. Ні, книгарі не збавляють днів, ніжно погладжуючи корінці старих видань. Ні, вони конкурують не з такими самими магазинчиками, а з хижаками-гігантами, на взір «Амазону». Ні, вони не прочитали всіх книжок, які продають.

Правду про цей насправді дуже закритий і своєрідний світ знає Шон Байзелл, власник однієї з найбільших букіністичних крамниць Шотландії. Це вже друга книжка його дотепних мемуарів про будні величезної книгарні, яку місцеві називають «літературним містом». Шон описує у «Сповіді» цілий книжковий рік: 12 розділів, 365 днів, тисячі книжок, один кіт, що мешкає у крамниці. Уже добре знайомий читачам Байзеллів сарказм стає головною приправою до оповіді.

Розповідь про кожен день автор починає з кількості замовлень і кількості знайдених книжок. А потім він згадує смішні, іронічні, а часом і печальні історії про своїх відвідувачів. Так, першим покупцем нового року став священник сусідньої парафії Кіркіннер, який зайшов саме тієї миті, як Шон вкладав у руки місцевому скелету (у книгарнях буває дуже дивний реквізит) книжку «Ілюзія Бога» Докінза. Священнику інсталяція дуже сподобалася, до речі.

Байзелл гострий на язик, часом нещадний до відвідувачів (особливо до тих, хто розглядає книжки у крамниці, а потім замовляє їх на «Амазоні»), однак про мешканців рідного шотландського Віґтауна автор пише з незмінним теплом. Це навіть не персонажі, а радше впізнавані типажі, до яких ми звикли в романах Агати Крісті. Втім, на щастя, у Віґтауні не трапляється жодних кривавих вбивств, бо бібліофіли не дуже люблять вступати у взаємодію, навіть заради кривавої помсти. Тож напис на дошці всередині книгарні «Уникни соціальної взаємодії: нікуди не виходь без книжки» міг би стати девізом не лише Віґтауна, а й всього світу в часи карантину.

Поділитись: