«Зелений кордон» Аґнєшки Голланд спричинив скандал ще до виходу в прокат. Чому це кіно важливе для українського глядача

«Зелений кордон» польської режисерки Аґнєшки Голланд зустрівся з глядачем у той час, коли він найбільше збурив польське суспільство та політичні еліти — напередодні парламентських виборів.

Художня стрічка про велику гуманітарну кризу на кордоні Польщі й Білорусі, спричинену режимом Лукашенка у 2021 році, та людські трагедії, які стали її наслідком, отримала спеціальний приз журі на Венеційському кінофестивалі цьогоріч.

А ще — шквал критики від самого президента Анджея Дуди та деяких міністрів. Усе через те, що у фільмі показано жорстокість не лише білоруських, а й польських прикордонників у ставленні до мігрантів із країн Близького Сходу й Африки.

Чому це кіно важливе для українського глядача — розбираємося з Дарʼєю Бадьор, кураторкою «Київського тижня критики». Переглянути його в Україні можна буде 16 жовтня в межах кінофестивалю «Київський тиждень критики», який триває в кінотеатрі «Жовтень» 12-18 жовтня.

«Зелений кордон» — це насамперед кіно про поляків і для поляків: чи може воно бути близьким і для українського глядача?

Головна аудиторія цього фільму — справді поляки, а оскільки це наші сусіди, ми теж маємо знати, про що вони говорять, що їм болить. Крім того, мені здається, що в нас є багато міфів та упереджень — як у хороший, так і в поганий бік. Є некритичне ставлення до їхніх владних структур, до ПіС (керівна партія Польщі «Право і справедливість» — ред.) і до того, які вони консервативні.

З огляду на те, скільки Польща нам допомагала півтора року і продовжує це робити, у нас склалося враження, що ця країна — наш найкращий друг. У певному сенсі так і є. А з іншого боку, цей фільм показує, що жодне суспільство не є ідеальним, усюди свої больові точки й проблеми. І я гадаю, що фільм зокрема це й показує.

Ті, хто його бачив, хто спілкується з поляками й добре знає ситуацію, каже, що цей фільм дуже близький до реальності, до того, що відбувалося на кордоні Білорусі, коли туди приїхали мігранти й біженці із Сирії, Іраку, Афганістану.

І друга річ, важлива для нас, — це зіставлення українських і небілих біженців (у стрічці є кадри з українсько-польського кордону періоду лютого 2022-го — ред.). Нам важливо усвідомлювати, що ставлення до українських біженців у Європі — хоч як жахливо це може прозвучати — зумовлено тим, що ці люди переважно є білими.

Расизм у Європейському Союзі й Польщі зокрема — це проблема, про яку справді важливо говорити. Тобто кейс із добротою до українських біженців може стати прецедентом для доброти щодо інших біженців теж.

Це те, що українському глядачеві потенційно цікаво побачити — величезний контраст у тому, як польські прикордонники та поліція ставляться до біженців. І варто так само усвідомлювати, що це ставлення може змінитися, якщо зміниться загальна «лінія партії». Ця жорстокість може торкнутися кожного, і наше завдання — подумати про те, як її позбутися.

Але наскільки доречним вам здається змішування тем про білорусько-польський кордон та українських біженців в одному кіно?

Мені здається, це важливо, бо така реальність, це справді відбулося. Уявімо, що цей фільм виходить у 2023 році, і там відсутні українські біженці. Тоді виникає питання, чому їх там немає, якщо кіно знімалося у 2022-му?

Мені здається, що це зробили, аби порівняти: кого ми приймаємо, а кого — ні. Тобто це не претензії до українців, це претензія до самого суспільства: чому ми реагуємо по-різному? Я думаю, що інакше цей фільм не був би таким гострим. Хоча він і так доволі жорстокий, його важко дивитися насправді.

Гадаю, це не виправдання, а саме контрапункт. Це було зроблено для контрасту й задля того, щоб ми поговорили, чи наша доброта однакова для всіх. До того ж це режисерський вибір, і його варто поважати.

Фільм виходить якраз перед парламентськими виборами в Польщі, і це викликало претензії до режисерки. Сама Голланд зазначала, що хоча це просто збіг, імовірно, кіно може вплинути на електоральні настрої, спонукати когось переглянути свій вибір. Те, що фільм виходить у такий момент — радше режисерська удача чи все ж проблема?

Це хороше питання. Мені дуже складно дати однозначну відповідь. По-перше, гадаю, якби він вийшов, скажімо, на пів року раніше, реакція була би приблизно така ж. Була б дуже палка дискусія, тому що неприйняття біженців на кордоні — це дуже гостра тема в польському суспільстві.

Але, припускаю, тоді вона могла б уплинути в довгостроковій перспективі на результат виборів значно сильніше, ніж зараз. Люди, які умовно є електоратом, що не визначився між ПіС та опозиційною «Громадянською платформою», просто не встигнуть його подивитися.

Друге: кіноринок працює за своїми правилами. І коли фільм готовий (це ж вирішує не лише Аґнєшка, а й продюсери, дистрибʼютори), він потрапляє у Венецію. Тобто є кіноринкові реалії, які ми маємо брати до уваги. І ці рішення теж не є політичними, вони абсолютно ринкові.

Чи негативно це вплине на фільм? Можливо, так, але саме в тому сенсі, що всі його подивляться через хайп. Гадаю, що це зашкодить стрічці як об'єкту мистецтва, адже зараз її не дивитимуться достатньо критично. Нині не вийде якісної дискусії, хіба що срач. Чи призведе він до якихось довгострокових якісних дискусій та рішень — хороше питання.

«Зелений кордон» зосереджується на реакції польської влади та поляків на міграційну кризу. Чи не здається вам, що у стрічці є певне зміщення акценту щодо того, хто саме винен у кризі (адже це насамперед режим Олександра Лукашенка в Білорусі)?

Це складне питання. Я вважаю, що не можна зняти фільм про все. Голланд узяла певний аспект і зняла кіно — про те, що відбувається з людьми після того, як вони перетинають кордон. Але поінформованому та зацікавленому глядачеві цього буде достатньо.

Герої (біженці) летять у літаку, приземляються в Мінську, говорять про те, скільки грошей і кому заплатили за перевезення. Зрозуміло, що вони потрапляють у Білорусь. І ти розумієш, що це не випадковість, а цілеспрямована програма, за якою їдуть герої.

Так, можливо, це не акцентує на режимах Лукашенка й путіна, які підігрівали цю кризу з усіх сторін. Але мені здається, що в іншому разі це був би загалом інший фільм. Можливо, фокус Голланд був таким: зрозуміло, що є винуватці кризи, але якби ці люди не зустріли такий опір на кордоні, не було би кризи, або ж вона виникла б в іншому вимірі.

Крім того, можливо, це також розмова про те, чи винні прості люди так само, як і режими. Тобто чи є звичайні люди також творцями зла? Так, це не зовсім прості люди: поліція та прикордонники — певною мірою маніфестанти влади. Але є й звичайні люди, які не приймають біженців — сирійців, афганців, іракців.

Поговорімо трохи докладніше про героїв, про самих людей. Одна з найперших фраз, яка лунає у фільмі з вуст сирійки, що летить у літаку до Білорусі: «Цей шлях через Білорусь — це подарунок Господа». Далі ж усе кіно спростовує цю обнадійливу заяву. Героїня, яка це каже, а також інші біженці — герої з різноманітними долями, історіями та прагненнями. Чи бачите ви у цьому кіно новий погляд на біженців, який не гомогенізує цю групу?

Голланд тут справді не робить узагальнень. Це різні люди з різними історіями. Часом вони не можуть порозумітися, а потім виживання підштовхує їх до того, що треба шукати спільні риси.

Мені здається, що це кіно може бути приводом як для польського, так і для українського глядача почати розмову про персоналізовані біографії. Бо абстрактний біженець — дуже зручна маска, яку можна натягнути на всіх людей. А те, що за цим біженцем можуть стояти різноманітні біографії, різні життя, зруйновані війнами, теж вимагає уваги.

Корисно нагадувати людям, що це не просто біженці, не якісь однорідні істоти — це колишня професура з Алеппо, учителі, лікарі, середній клас. А з іншого боку, говорячи про це, треба не маргіналізувати інші групи, які не є середнім класом. Усі мають право на доступ до справедливості, доброти й турботи.

Цього звернення до персональних досвідів ми маємо ще навчитися, тому що не дуже багато знаємо про цих людей. Гадаю, для нас це теж певною мірою безлика група, і, можливо, цей фільм має нас навчити більш персоналізованому погляду на цих людей — запитувати, звідки вони, уявляти це життя, їхні квартири, навчання у школі.

Нам простіше це зробити інтелектуально, ніж вслуховуватись і відчувати кожну окрему історію — на це, певно, не вистачить жодних емоцій. Але потрібно тренувати цю навичку в собі й відходити від узагальнень.

Варто говорити про те, як глобально зробити так, щоб це перестало бути проблемою, щоб не було причин, через які люди тікатимуть. Але якщо це все ж відбувається — як зробити так, щоб це було радше про турботу і взаємодопомогу.

Фраза про «подарунок від Господа» — це теж певний контрапункт. Герої очікують на якесь спасіння, а натомість отримують ще одну величезну трагедію на своєму шляху. Це контрастний фільм, і саме тому, напевно, він чорно-білий. Таке художнє рішення лише посилює контраст.

Хоча спершу герої приїздять на кордон із власними мріями та надіями на майбутнє, потім ми спостерігаємо, як вони ніби деградують під тиском обставин. Через знущання їхнє життя примітизується до думок про виживання, воду, їжу, теплий одяг. Чи помітили й ви ці моменти?

Слово «деградація», на мою думку, має певний оцінювальний зміст. Це радше про те, що системна жорстокість знижує наші очікування від життя, і цілі стають дуже простими.

Ми це бачили й у репортажах з Маріуполя — про жодну культуру там уже не йдеться. Єдине, що хвилює — потреба приготувати їжу на якомусь багатті, знайти харчі, навіть якщо це вимагає мародерства у магазині.

На мою думку, це все показано для усвідомлення: ми думали, що ці картинки вже в минулому, в шкільних ілюстраціях до розділу про нацистські табори та Голокост. Але ось у 2021-2022 роках усе ще можлива ультимативна жорстокість, яка позбавляє людей їхнього життя, ідентичності, потреб.

Чому світ досі функціонує так, що в людей можуть забрати базові речі, і вони змушені займатися виживанням, первинними, простими речами, які для нас уже давно стали даністю. Зненацька виявляється, що це не так.

Це кіно демонструє, до чого призводить масове насильство. Можливо, це певне нагадування, зокрема й польському суспільству, яке вже доволі розвинене економічно й такими питаннями давно не переймається: може трапитись така ситуація, коли піти помолитися буде привілеєм, а не звичним ритуалом, тим, що здається невіддільним від твоєї ідентичності. Або піти в кіно, почитати книжку, поспілкуватися з друзями, поговорити телефоном просто ні про що, а не про те, де хто кого забирає, на якому кордоні та які гроші кому за це передає.

Крім мігрантів, у стрічці багато персонажів, і кожен з них цікавий через те, що стикається з глибоким, складним внутрішнім вибором. Про які саме вибори це кіно для вас?

Напевно, мене найбільше дивує неусвідомленість вибору, зокрема прикордонників — і це не байдужість, а жорстокість. Є люди, які стоять і нічого не роблять, а є ті, хто проявляє активну жорстокість.

Мене дивує, що це відбувається після стількох років розмов про Голокост. Хоча в Польщі ці розмови нормально не відбулися, як і в Україні, до речі. Це провокує розмови про те, чи ми справді дуже добре розуміємо, що відбувається з людьми, коли вони проявляють таку жорстокість.

Я насамперед думаю не про персональні вибори, адже розумію, що ніхто не знає, як він учинить, якщо опиниться в такій ситуації. Історія в тому, що такої ситуації не повинно бути. Ніхто не має бути поставлений в умови, за яких треба просто виживати й робити вибори, котрих, наприклад, певна частина світу не має робити. Чому одні мають ці привілеї, а інші — ні?

Коли ми говоримо про тих, кого за належного розслідування назвали б perpetrators — тобто виконавцями цього зла, я починаю думати про те, наскільки ефективною була ця величезна розмова, яку десятиліттями провадить західноєвропейське суспільство після Голокосту. Наскільки цей слоган «Never again» не справдився.

Гадаєте, така розмова може відбутися без росії?

Я думаю, що доведеться з ними про це говорити — ми ж хочемо, щоб у країні, яка є нашим сусідом, відбулися структурні зміни. Можливо, ми ті, хто може бути агентами цих змін. А як ми будемо з ними говорити — приватно чи публічно — це вже інша історія.

Ця розмова має бути широкою — ми повинні стати її учасниками. Як країна, що веде оборонну війну, ми маємо моральне право, бо є тими, хто обороняється від системного насильства, і можемо про це говорити просто зараз: дивіться, це відбувається ось так, тому що ми не засудили події в Чечні та Грузії.

У фільмі є сцена, де підлітки-біженці з однієї країни Африки співають франкомовну пісню разом зі своїми однолітками — поляками, чия родина прихистила біженців у себе. Для мене ця сцена про певну віру в молоде покоління, яке може покласти край проблемі міграції, краще порозумітися з тими, хто здається інакшим. Про що цей епізод для вас?

Можливо, це про покоління, яке буде більш відкритим і мислитиме нелінійно, на відміну від старших. Але водночас ці прикордонники — теж молоді люди, тож не знаю, чи це справді так.

Можливо, це також про надію на те, що в принципі є люди, які роблять вибір на користь допомоги. І цей вибір не є аж таким обтяжливим, як здається тим, хто думає, що зараз сюди прийдуть біженці, і буде якась біда. Адже багато людей це пояснюють тим, що коли буде міграційна криза, вони, скажімо, не матимуть роботи. Можливо, це якісь пропагандистські наративи.

А ще цей епізод про те, що коли ти ділишся — воно примножується. І цей вибір на користь добра не завжди складний. Звісно, що це привілей — у цієї польської родини є будинок. Але ж так багато людей у такому самому статусі закриваються від бід і нужденних. Напевно, це про усвідомлення своїх привілеїв та можливості ними поділитися — і нічого не втратити. Навпаки — щось примножиться для тебе і твоїх дітей.