«Яка різниця, протезована чи ні, якщо вона працює». Реабілітолог із Греції, який втратив руку на війні
Алексісу 27 років, він — громадянин Греції, проте народився в Києві. З 14 років був професійним голкіпером у футболі. Його батько грек, а мама — українка. Частину життя проводив у Києві, а частину — в Касторії, на батьківщині тата.
У Києві Алексіс здобув фах лікаря-травматолога. Це було мрією його дитинства — допомагати людям. Однак Алексіс і уявити не міг, що рятуватиме життя на війні, втратить там руку, але здобуде значно більше.
«Жалкую, що не пішов на війну ще під час АТО»
Ми зустрілися з Алексісом на подвір’ї лікарні, у якій він працює завідувачем відділення реабілітаційної медицини. У його інтернаціональній родині лише він із сестрою обрали шлях медиків.
«Моя старша сестра — акушерка-гінекологиня. Я після навчання працював у цілодобовому травматологічному пункті у Вишгороді, тож до мене надходили пацієнти з абсолютно різними пошкодженнями — починаючи з переломів і закінчуючи ножовими пораненнями. Я навчений діяти швидко. Це й допомогло мені під час повномасштабного вторгнення», — каже Алексіс.
Запитую, коли йому вперше було страшно. Відповідь коротка: «На Майдані, під час Революції гідності». Алексісу тоді було 15 років. Він носив з Михайлівського собору блоки цигарок та лотки з яйцями. Словом, робив те, що міг.
«Єдине, про що шкодую, — що не був в АТО. Я думав, війна десь там, на сході. Зараз відчуваю за це сором. Розумні хлопці ще у 2008 році пішли добровольцями воювати у Грузію. А я лише ближче до 24 лютого 2022-го почав розуміти, що ми прокинемося — і буде повномасштабна війна. Тоді й пішов до “Госпітальєрів”», — розповідає чоловік і біонічною рукою викидає у смітник недопалок від цигарки.
У травні 2022 року Алексіс приїхав на першу ротацію, в український Бахмут. Згадує, що місто ще було цілим. Чоловік працював у Бахмутському шпиталі невідкладної допомоги: був на підсиленні медичної служби в самому госпіталі, а також евакуював поранених. Під час однієї з евакуацій Алексіс потрапив у ДТП.
«Це було вночі, під час евакуації ми в'їхали у бронемашину “Козак”. Від нашого бусика нічого не лишилося. На жаль, одна наша посестра загинула, всі інші зазнали травм різного ступеня важкості. На війні ти думаєш не про правила дорожнього руху, а про те, щоби твою автівку не рознесли. Ми не помітили військову техніку на узбіччі, бо вона була камуфльована», — згадує медик.
Отямившись після травми, він поглянув на свою руку. Кисті не було. Як лікар-травматолог він розумів, що ампутації не уникнути. Певний час друг намагався його підтримати і заспокоїти, що з рукою «все нормально».
«А я такий дивлюся: два пальці висять. Як лікар я знав, що треба ампутація і протезування кінцівки. Для мене це був доволі очевидний вибір. Я хотів дуже швидко навчитись користуватися протезом», — ділиться Алексіс.
«У деяких випадках я підтримую протезування за кордоном, але здебільшого — ні»
Алексіс проходив реабілітацію в Національному реабілітаційному центрі «Незламні». Каже, що йому дуже пощастило з реабілітологом. Запевняє: наші протезисти надзвичайно професійні, тому не розглядав можливості їхати за кордон.
«Мій рівень ампутації не вимагає протезування за кордоном. У нас дуже круті протези роблять. У деяких випадках я підтримую протезування за кордоном, але здебільшого — ні. Нащо? Мені встановили протез від українського розробника Esper Bionics. Він дуже стильний, навіть якщо порівнювати з косметичними протезами. Зараз я не погодився б на інший».
Приглядаюсь до нової роботизованої руки Алексіса: найперше впадає у вічі знак «Госпітальєрів». На пальцях протеза є сенсорні накладки, які сприймають екран телефону. Це допомагає Алексісу відповідати на повідомлення, а ще грати у більярд.
«Я був одним із перших, кому встановили біонічну руку. Буквально через день уже намагався брати в руку чашку кави. Хоча це все індивідуально: хтось вчиться за два місяці, хтось за два дні. Усе залежить від мотивації, сприйняття та розуміння. Яка різниця, протезована рука чи ні, якщо вона працює».
Після протезування в Алексіса було лишень одне бажання — якнайшвидше повернутися назад у медичний добровольчий батальйон. Вдалося це через пів року після втрати кінцівки. З новою рукою він уже міг ставити крапельниці та робити уколи.
Проте через деякий час Алексісу запропонували очолити відділення реабілітації для військових. Він погодився.
«Мені б дуже хотілося повернутися до “Госпітальєрів”. Але поки не можу. Важливо думати, як мої конкретні дії мають допомогти перемогти у війні. І відштовхуватись від того, де найбільше приносиш користі. Я не виходив зі складу батальйону і, звісно, підтримую зв’язок. Після того, як я перестав бути просто лікарем, а став завідувачем відділення реабілітації, обсяг роботи та відповідальності збільшився. Тому поки що я маю бути у своїй лікарні, займатися реабілітацією».
«У мене вийшло — в тебе теж вийде»
Алексіс на новій посаді вже пів року. У день нашого спілкування у відділенні на реабілітації було 22 військових. З ними працює ціла команда фахівців.
«У військових є заняття з фізичним терапевтом та ерготерапевтом, усі військовослужбовці обов’язково відвідують психолога, у нас є терапевти мовлення та мови, психологи та психіатри, неврологи, травматологи, лікарі фізичної та реабілітаційної медицини. Залежно від потреб пораненого йому підбирають склад мультидисциплінарної команди, яка з ним займається».
Алексіс каже, що військові довіряють йому, адже бачать, що він теж побував у пеклі війни. До того ж вони сприймають його як приклад: у нього вийшло, отже, і в них вийде.
«Був випадок: курю я під заднім входом лікарні, поруч стоїть хлопець, який починає розмову:
— Ви госпітальєр?
— Так (За шевроном на руці здогадатись не складно, тож я просто вдаю, що не бачу, як він розглядає протез).
— Я колись евакуювався у шпиталь госпітальєра, якому відірвало руку, він ще співав дорогою.
— “Наливайте, браття, кришталеві чаші?”
— Так! Ти ще з мого телефону дзвонив найкращому другу й дівчині.
— Вона тепер моя дружина.
Мовчки дивимося один одному в очі й посміхаємось. Ми більше не незнайомці — ми наче брати, що знаються віки».
Алексіс ділиться, що у його відділенні більшість хлопців з ампутаціями не мають пригніченого настрою. Навпаки, прагнуть повернутися до своїх побратимів і відвойовувати країну.
«У мене тут хлопці без рук і ніг, і вони хочуть знову повернутися на війну. А от чоловіки з двома руками в Тисі тонуть. То питання, хто тут іще має інвалідність. Для мене інвалідність — це питання не відсутності кінцівки, це в голові. Був у мене пацієнт з ампутацією передпліч, і він відтискається від підлоги. Такі приклади надихають мене особисто», — зауважує Алексіс.
До повномасштабного вторгнення у чоловіка були звичайні життєві плани: дім, родина, робота. Нині він мріє про закінчення війни та поїздку до Греції зі своїм найкращим другом із 503 бригади. А ще ділиться рецептом приготування найдревнішого грецького соусу — дзадзикі.
«Купуєте грецький йогурт, перетираєте огірок, часник і кріп — і все змішуєте. Легко і смачно! А до нього раджу на чорний хліб із салом покласти зверху оливку. Спробуйте!»
Авторка: Леся Родіна
