«Краще жити без очей, ніж без мозку. Мені пощастило» — військовий без зору

«Мозги в тебе отличні, серце — бомба, живи і процвітай»

«Мамка моя каже: “Луччє б тобі по голові прилетіло, ти ж у касці був”», — сміється боєць мені у телефонну слухавку. Його мама думає, що це врятувало б синові зір. 

Сам він спершу вірив, що очі просто засипало землею, сміттям. Від вибухової хвилі на обличчі з правого боку з’явилася гематома, як кулак, — щохвилини вона збільшувалася й зрештою затулила око.

З іншого боку м’язи затисли ліве око й не давали розплющити. Олександр роздирав його руками. Не допомогло.

Потім ще один приліт. Уламками побило руки. Він довго лаявся, кричав. Змерз. Не дочекавшись підмоги, рушив наосліп. Зараз дивується: вважає дивом, що не наштовхнувся на дерева й уцілілим дістався до українського бліндажа. Звідти його доставили до шпиталю.

Я вдячний харківському хірургу, який відразу сказав правду: «Бачити не будеш». Голос у нього був добрий. Я вмію по голосах людей розрізняти. А тоді додав: «Мозги в тебе отличні, серце — бомба, живи і процвітай!».Олександр Юрченко, ветеран

Ветеран, сміючись, запевняє: «Я й сам думаю, що краще жити без очей, ніж без мозку. Мені пощастило, да. Лице в мене не побите — чисте, як яєчко. А під одним оком — всього 13 швів».

Я не знаю: дивуватися його оптимізму, чи почуттю гумору. Згодом зрозумію: Олександр — із тих людей, які не здаються. На таких кажуть «живчики».

Попри слова офтальмолога, що зір не повернути, крихітну надію чоловік плекав:

«Не вірив у біонічні протези. Не прагнув, аби мене возили по якихось Австріях, як моя мамка каже. Лишень хотів, аби мене глянув американський лікар Ричард. Він був у “Незламних” у Львові.

Перед тим запитав у хлопців-військових: “Хочу зрозуміти, що у мене з очима. Зовсім печалька?”. Вони чесно відповіли: “Дуже печалька”».

Лікар зайшов, підняв повіки — і мовчки вийшов. Юрченко зрозумів, що діла не буде. Свій діагноз — руйнування очних яблук — ще тижнів зо два ні в кого навіть не питав: мовляв, яка різниця, як це називається, — головне, що не бачиш.

Мене цигарки на ноги поставили

Наступного дня після відвідин Ричарда, у палату до Олександра завітали з товариства сліпих. Принесли тростину — він і досі називає її «брєвно». Показали, як нею користуватися. А потім підвели до ветерана якогось чоловіка. 

Кажуть мені: «Ось Володимир — він з народження не бачить. Налаштує тобі телефон і навчить тебе, що до чого». А я й здивувався: сліпий налаштує мені телефон? Я в своєму житті лише одного сліпого бачив — старого діда. А тут таке! Цей Володимир як уцепив мій телефон, як давай по ньому лупасить! Я й прозрів.Олександр Юрченко, ветеран

Нині ветеран уміє користуватися телефоном, але більше любить вмикати музику на ноутбуці. Розповідає, що вчився бути самостійним ще в лікарні. Один-єдиний раз його погодувала медсестра, а на другий він відмовив: «У мене руки є, я сам».

Неочікувано корисною стала шкідлива звичка. У першій лікарні, ще у Харкові, Олександру дозволяли курити в туалеті палати. А от у львівському реабілітаційному центрі заборонили: «У нас не курять. Можна лише на вулиці». 

Поранений військовий запитав, на якому він поверсі та чи далеко йти. Виявилося, що на шостому…

«Я плюнув, взяв палку і пішов. Так я і навчився ходити. Цигарки на ноги поставили», — чоловік детально розповідає, як дійшов до ліфта навпомацки, когось попросив вивести на вулицю, а потім так само дістався назад.

Ветеран хоче, щоб інші поранені, які втратили зір, пішли таким же шляхом, як він. Тобто якомога швидше ставали незалежними.

Я з багатьма спілкувався. Той 7 років не бачить — почав ходити лиш 3 роки тому. Той сидить і мохом обростає у своєму ліжку. Я з ними говорю, а в них у голосі образа звучить. Вони жалкують, як і де вони зазнали своєї травми. А я не шкодую, бо мене ніхто на війну не гнав. Я сам пішов.Олександр Юрченко, ветеран

Запитував у інших незрячих, як же вони живуть. Того мама доглядає, тому сусід пиво купує. «Кажу: ну ти красунчик. Я б за стільки років уже всю Україну об’їздив», — сердиться чоловік.

Не пускав батьків провідувати

Ветеран кілька місяців ходив по реабілітаційному центру — підтримував поранених і без зору, і з іншими травмами. Зараз зізнається: це було непросто.

«Я держався довго, щоб не впасти в депресію, щоб ніхто не постраждав від моїх психів. Там були хороші люди — не хотів їм показувати свій інший бік. Але місяців через чотири почало в мені вистрілювати. Чіплявся до хлопців: “Що це таке? Чого не ходиш?”», — повторює з викликом тодішні свої інтонації.

Визнає, що депресія в нього таки була. Був і страх, що в лікарні з усього маху вдарятиметься головою об торець на дверях.

Я страх переборов — став ходити ще швидше. А те, що інших смішив, то й мені від того легшало. Інакше я не вмію. Як поранені бачили, що сліпий лікарнею носиться, менше соплі розвішували.Олександр Юрченко, ветеран

Коли в нього запитували, чому його не відвідують рідні, різко відповідав: «Думаєте, в мене неблагополучна сім'я? Вона даже дуже благополучна».

Пояснює: якби мама чи батько приїхали (а він живе з ними), то розвернув би їх назад. Не хотів чути, як вони плачуть. Не бажав, щоб йому поправляли подушки, приносили каву в ліжко, водили за руку. Знає: це б йому заважало. Не дало б загартуватися.

Чоловік переконаний: «Я б моментально скотився в депресію. Атрофувався. Нічого б не робив, командував би близькими».

Навіть коли вже повернувся додому, просив, аби батьки за нього нічого не робили. Вчився ходити по будинку сам.

«Якщо не влупишся, не піде кров — не навчишся. Це єдиний шлях. Ти сто разів можеш спіткнутися об той самий поріг, а на сто перший взяв і переступив. І ти красунчик, бо вивчив, де той поріг і якої він висоти».

Поки в Олександра ще не все гаразд із вестибулярним апаратом: коли йде, його хитає. Лікарі запевняють, що після поранення минуло замало часу. Проте ветеран своє відновлення налаштований прискорити: «Хочу якнайшвидше стати, яким був раніше. Тому на 20 день після поранення вже ходив».

Табір «Життя після війни»: і борщ зварити, й одружитися!

Олександр говорить зі мною з табору підтримки та відновлення ветеранів, які втратили зір на війні, а також членів їхніх родин. Його організовує Національна Асамблея людей з інвалідністю.

Двотижневий табір відбувається час від часу в багатьох містах. Цього разу — у Вінниці. Запропонований там курс соціальної адаптації й реабілітації — єдиний в Україні.

«Команда тут хороша, всю душу вкладають. Очні протези мені поставили для естетики. Навіть колір мій підібрали — карий. Тепер можу без окулярів ходити, а то були такі — лише дітей лякати», — жартує чоловік.

У таборі ветеранів без зору вчать багатьох речей: орієнтуватися в кімнаті та більших приміщеннях, а ще — ходити на вулиці, складати одяг за кольорами й фактурами. Ветерани освоюють комп'ютер, телефон, читають за шрифтом Брайля і навіть готують.

Олександр радіє: «У мене виходить картоплю чистити. Думаю, як повернуся додому — борщ зварю!».

Розповідає про товариша, який у таборі вже вдруге. Після першого разу став таким впевненим і сміливим, що познайомився зі зрячою дівчиною. Під час другого табору їй освідчився. І вона погодилася!

Юрченко каже, що використає всю інформацію від команди. Найбільше ж йому цікаві такі, як він, — які повністю не бачать.

Є люди, які люблять, щоб їм допомагали, але мені інтересні ті, які самі справляються. Я сам їздив забирати документи з військкомату, сам по реабілітаціях, сюди дістався автобусом. У мене в планах через рік після травми — бігати й у футбол грати. Пів року в мене ще є.Олександр Юрченко, ветеран