«Працював, мов для рідної мами». Як архітектор з Америки облаштував в Україні житло для переселенців

Упродовж півтора року Майкл Бем за фінансової допомоги своєї волонтерської організації облаштував 14 будинків для переселенців у Тернопільській і Хмельницькій областях. Архітектор наголошує, що ціль — дати людям базові умови для життя:

«Щоб переселенці отримали прихисток, доступ до питної води, освітлення, могли цивілізовано готувати їжу, мали каналізацію, належні санітарні умови. При цьому я завжди пам’ятаю про естетику», — пояснює американець.

Добра справа зводить із добрими людьми. Допомагаючи українським переселенцям, волонтер із США познайомився на Тернопільщині з місцевою волонтеркою. На початку серпня вони одружилися — тепер для Майкла Бема благочинність стає родинною справою.

Аби познайомитися з Майклом і людьми, яким він допоміг, бачити будинки Майкла, hromadske поїхало на Тернопільщину — і розповідає історію, як добро приходить в Україну з-за океану.

Американець у Копичинцях

Майклу — 33 роки. Він зі штату Монтана — за Монтана — 4-й за площею штат США (380 квадратних кілометрів; площа Тернопільської області — близько 14 квадратних кілометрів).площею він як 27 Тернопільських областей, а от за кількістю У штаті Монтана мешкають приблизно 1,1 мільйона людей, а у Тернопільській області — більше мільйона.населення вони приблизно однакові. У тамтешньому місті Місто в американському штаті Монтана з населенням 54 тисячі осіб.Бозмен чоловік закінчив університет.

Раніше про Україну архітектор знав доволі мало — щось таке зі школи, як про колишню частину СРСР. Проте в університеті Майкл навчався разом із полькою Кароліною — та, живучи в США, після 24 лютого 2022 року перейнялася допомогою українським біженцям у Польщі. «Я не міг не долучитися», — згадує Майкл. Разом із Кароліною і ще трьома друзями він створив волонтерську організацію URE. Спершу шукали для українців медикаменти. Згодом вирішили допомогти і як архітектори й будівельники.

Мерія Бозмана підтримувала зв’язок із колегами з українського містечка Копичинці — місто в Тернопільській області, Чортківський район, центр Копичинецької міської громади. До повномасштабної війни населення становило 6,5 тисячі осіб.Копичинці. Вона й надала волонтерам інформацію, що на Тернопільщині гостро стоїть питання розміщення переселенців зі східних регіонів України.

Уже в червні 2022 року Майкл із Кароліною рушили в Копичинці. Добряче хвилювалися. Запаслися аптечками — раптом обстріл і потрібно буде надавати одне одному першу медичну допомогу? По вінця заправили свій бус — чи зможуть знайти пальне в країні, де війна? А коли приїхали, побачили, що Тернопільська область — тиловий регіон, пального і продуктів удосталь, а місцевим тут уже спокійно. Та й переселенцям цілком безпечно.

Безпечно, проте не комфортно. Майкл пригадує: «Місцеві громади надавали людям житло — йшлося переважно про дитячі садки та школи. Але колективні центри для проживання не розв’язували проблему». 

Стало зрозуміло, що війна затягується, тому сім’ї, що тікали з інших регіонів, треба розселяти в окремі помешкання. Громада мала будинки, які роками стояли порожніми, бо втратили власників або ті вже жили деінде. Туди стали селити переселенців, однак такі помешкання часто не мали базових побутових зручностей. З такими будинками ми й вирішили працювати.Майкл Бем, архітектор-волонтер

Безпосередню роботу розпочали в січні 2023-го. Спочатку в Копичинцях, потім поблизу — в селі Чабарівка, а згодом і в селах Хмельниччини.

Пліснява на стінах, туалет на вулиці

У хату, яку Майкл Бем облаштовував у Копичинцях для пані Надії зі Слов'янськ — місто у Краматорському районі Донецької області.Слов’янська, архітектор разом зі мною зайти не схотів. Мовляв, це вже приватна територія, його нині туди ніхто не запрошував. Просто підвіз нас до цієї хатки й розповів, що тут замінили вікна, двері, обладнали кухню, пофарбували стіни. Ці стіни американця мучили: щоб приховати червоні плями, майстри навіщось забризкали їх червоною фарбою — на вигляд було, наче краплі крові. Майкл вирішив усе переробити.

Мене пані Надія також до себе не запрошувала — на власний ризик захожу до неї без попередження. Відразу ж дивлюся на стіни: після ремонту вони світяться різноколірними зірочками, це має доволі веселий і ошатний вигляд. З порога кажу про Майкла — його ім’я слугує паролем. Господиня доброзичливо всміхається.

«Майкл вам не сказав, що поставив нам ще й витяжку, бойлер, газовий конвектор, електричний насос у колодязь», — хвалить американця пані Надія.

Вона дуже жалкує, що Майкл залишився на вулиці, передає йому привіт. Разом із восьмирічною онукою швиденько лаштується зробити світлину для hromadske — хворій жінці, що не має сили вийти на вулицю, це таки розвага.

У Чабарівка — село в Україні, у Васильковецькій сільській громаді Чортківського району Тернопільської області, населення — 1200 осіб.Чабарівку ми поїхали вже без Майкла. Та варто було сказати місцевим про «переселенку із чотирма дітьми» та хату, де «сліпа стара жінка», — як вони хутко нас зорієнтували, на які кутки села нам іти.

Лєра з двома синами виїхала з Краматорськ — місто обласного підпорядкування в Донецькій області, адміністративний центр Краматорської міської громади та Краматорського району.Краматорська в березні 2022-го. Евакуаційним поїздом дісталися Тернополя. Знайомі знайомих розповіли, що в Чабарівці вже 8 років стоїть порожня хата із садком і городом. Власник дозволив туди заселитися.

Хата вісім років не опалювалася — холод, вологість, пліснява. Води в хаті не було, кухні, газу, туалету теж. Їсти варити — біжи в сарайчик, де літня кухня з газовою плитою. Зварив — неси їжу в хату, а тарілки мити — знову біжи в сарайчик. І в мороз, і в дощ.Лєра, вимушена переселенка з Краматорська

Жінка пригадує, що побутових проблем на новому місці було багато: «Пральна машинка — допотопна. Треба було наносити води з криниці, нагріти, залити в пралку, потім ту воду після прання винести, залити на полоскання, знову винести. Митися — в балії. У сарайчику нагрієш води, в хату принесеш, потім із балії виносиш її. Туалет у садочку — по холоду не набігаєшся, особливо дітям».

З такими зручностями сім’я прожила рік. Щоб трохи легше було з побутом, Лєра покликала ще одну сім’ю — також переселенців із Краматорська: 49-річного Геннадія і його 78-літню маму, яка через проблеми із зором має Люди із цією групою інвалідності повністю втратили працездатність і потребують постійної опіки.1 групу інвалідності. Та й двом дорослим у хаті порядкувати було важко. Тож коли староста Чабарівки розказала про Майкла, обидві сім’ї дуже зраділи.

Геннадій водить мене по обійстю: «Тут, де зараз кухня і ванна з туалетом, була прибудова без дверей, у якій кукурудзу сушили. Майкл пробив сюди двері з хати, зробив велике вікно, перегородку з дверима поставив, щоб кухню від ванни відгородити.

Підлога була земляна — то зробили нормальну, стіни вигнали, дах. Он звідти аж прокопали траншею, поклали труби, щоб завести в будинок воду. Траншею для автономної каналізації зробили. Газ до хати підвели, бойлер установили, витяжку. Тут роботи й роботи зроблено».

Лєра звертає увагу на кухонні меблі, мийку, світильники, керамічну плитку — усе це також з’явилося стараннями Майкла. Сама жінка сплела з клаптиків тканини веселі килимки — для затишку. Не так, як у її трикімнатній квартирі в Краматорську, але теж по-домашньому.

Лєра підвозить нас машиною до хати інших переселенців, яким допоміг Майкл.

Чудернацькі вигини долі: пані Тетяна сама родом із Копичинців, але вийшла заміж у Запорізькій області. Там у неї народилася дочка, а згодом і четверо онуків. Як стали росіяни обстрілювати їхній Степногірськ — селище, адміністративний центр Степногірської селищної громади Василівського району Запорізької області.Степногірськ, то після кількох ночівель у підвалі виїхали на Тернопільщину — опинилися в Чабарівці.

Тетяна з дочкою Наталкою розповідають, що спочатку мешкали в іншій хаті, а сюди переселилися восени 2023-го. Умови були — як і в хаті Лєри. Хіба важчі: таскали воду на прання й миття для чотирьох дітей. Менший мав 2 роки, старший — 13. Ще спробуй приготуй їжу для малих ледь не на колінах!

Тому й у Наталчиному дворі бригада робітників від Майкла рила траншеї, робила водогін і каналізацію, обладнала кухню і санвузол. Наталка показує ламінат, нові вікна та двері, кухонні меблі. Тут ось новий дріт протягнули. А яку гарну плитку у ванну поклали! Наталка навіть меншого сина фотографує для hromadske саме у ванній.

Ми зараз живемо тут у чужій хаті, а в нашій у Степногірську живуть хлопці із ЗСУ — от усі й розмістилися!Наталя, вимушена переселенка із Запорізької області

Хто за це платить?

Геннадій — переселенець із Краматорська — прикинув, що роботи в його будинку коштували не менше 5 тисяч доларів. На його думку, за такі гроші цю хату можна було викупити. А з власної хати, мовляв, замість теплого туалету і на відро в садок можна побігати.

А втім, проєкт Майкла і його волонтерської організації — передусім створення гідних умов, а не викуп житла у власність.

До речі, американець мав сумну нагоду переконатися: не всі, із ким співпрацював у проєкті, розуміють, чому він так переймається якістю робіт. Навіть будівельники, яких він наймав, часом говорили: «і без цього добре» чи «та не треба такого в сільській хаті». Архітекторові доводилося знову й знову доводити, що базових стандартів життя треба дотримуватися і в сільській хаті, і в тимчасовому житлі для переселенців. Підхід до роботи простий: створити в будинку такі умови, немов у ньому живе рідна мама.

За словами Майкла Бема, ремонтні роботи, прокладання комунікацій, установлення обладнання для туалету, ванної та кухні коштують зазвичай до 8 тисяч доларів. Ці гроші його волонтерська організація збирає серед небайдужих американців. Один донор, приміром, профінансував ремонт одразу 6 будинків!

А хто ж допомагає на місці? Треба ж якось шукати ті хати, домовлятися з власниками, місцевими будівельниками, самими переселенцями. У цьому Майклу допомагає громадське об’єднання «Навколо» — це організація в Копичинцях, яка опікується гуманітарними програмами.

Перший проєктний менеджер у Майкла теж був із Копичинців. Однак згодом американець настільки освоївся із цінами на будматеріали, системою оплати праці та загалом місцевою специфікою, що перебрав обов’язки проєктного менеджера на себе.

«Ми оглядали будинок, визначали, що і як у ньому треба зробити, які комунікації підвести, я виконував креслення для проєкту. Потім складав кошторис і передавав його Кароліні. Разом зі співзасновниками нашої URE ми узгоджували план робіт і кошторис», — розказує Майкл. 

Робота над першими будинками показала, що 8 тисяч доларів цілком достатньо, аби створити для людей затишні умови.Майкл Бем, архітектор-волонтер

Зазвичай роботи на одному об’єкті тривали півтора-два місяці. З власниками будинків Майкл домовлявся так: він робить ремонт, а вони дозволяють переселенцям щонайменше півтора-два роки мешкати в домі без орендної плати. 

Більшість власників житла й без того не брали з переселенців ніякої плати та ніяк не обмежували час їхнього перебування у своїх будинках. Тому їм залишалося тільки оплачувати комунальні послуги. За таких умов усі у виграші: переселенці мають гідне житло, а власники — безплатно відремонтований будинок, який іще й не перетворюється на пустку — поки там є мешканці, хату не штурмує пліснява й не гризуть миші.

Звичайно, у деяких власників виникала недовіра: а як їм порушать хату та покинуть роботу на півдорозі? Проте до Майкла в Копичинцях швидко ствердла довіра й у місцевої влади, й у волонтерів. Тому й копичинці цю довіру перейняли, а від них про добрий результат довідалися і в інших громадах.

Траплялося різне. Бувало, власники хат «під шумок» прагнули «розкрутити» Майкла на більш значний ремонт, ніж запланував архітектор. Часом американський волонтер погоджувався — задоволення всіх сторін значить більше, ніж несуттєві роботи, хоч і непередбачені кошторисом.

«Якась заміна, нехай навіть іще досить пристойних вікон, збільшує бюджет лише на 5–7%. Такі гроші не вартують конфлікту», — зауважує Майкл.

Що далі?

Переїзд в Україну та такий відповідальний проєкт — для Майкла найсерйозніше в житті рішення. Облаштовувати житло для переселенців волонтеру до серця, та поки він має поставити цю роботу на паузу. За американськими законами, щоб отримати ліцензію на діяльність архітектора, Майкл мусить певний час пропрацювати в тамтешніх архітектурно-будівельних фірмах. 

Отже, заради цього повертається до США. Переживає: «На жаль, ми з Іриною поки що не знайшли в Копичинцях людей, які могли б замінити нас у проєкті».

Ірина — це його дружина з Копичинців. Волонтерка, яка свого часу прийшла в міську раду з питанням, чим може допомогти. На прохання міського голови стала для Майкла перекладати інформацію про українські будівельні стандарти. Згодом почала допомагати і в організації роботи, і в комунікації.

Коли я кажу «я щось зробив», насправді це значить, що ми з Іриною зробили. Без неї проєкт не міг би стати успішним.Майкл Бем, архітектор-волонтер

Чому зі всіх українських жінок, котрі радо б зустрічалися з привабливим американцем, Майкл вибрав Ірину — питаю я Майкла, а дружина йому це питання перекладає. В її очах з’являються бісики, Майкл теж усміхається. Відповідає напрочуд серйозно: «Вона така людина, яка піде зі мною на довгу-довгу прогулянку в погану-погану погоду. Як і мені, їй подобаються пригоди. І складнощі її не лякають». Ірина навіть зашарілася, перекладаючи цей дифірамб.

«Майкл — дуже добра людина, він щиро хоче допомагати іншим», — каже Ірина про чоловіка.

Розуміється пара англійською. Поки що американець вивчив декілька українських фраз. Сміється, що не знає такого важливого для одруженого чоловіка слова, як-от «теща». Пригадує, що перед виїздом зі Сполучених Штатів його друзі попереджали, що повернутися він може вже одруженим — Майкл такого не планував, але до такої перспективи був відкритий.

Хоч нині архітектор-добродій мусить з України поїхати, збирається обов’язково повернутися — якщо не із цим своїм проєктом, то з якимсь новим.

Цей матеріал створено за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. 

Твоя підтримка допомагає нам не зупинятися

Підтримати