Десять дітей на двох. Як під час повномасштабного вторгнення подружжя взяло під опіку шістьох дітей із сиротинців
Будинок у Макарові схожий на палац: башточки, балкони, високі вікна, мансарда, фігурна ковка. 48-річна Наталія Рожковська сама спроєктувала його.
Вона — архітекторка-дизайнерка, а ще інженерка водних споруд і ландшафтниця. Хвалиться: «У нас така очисна система, що воду з каналізації можна пити, а з даху йде полив на всі балкони».
Побудувала вона його для дітей. Ще змалку вирішила, що матиме десятьох.
Колоритна, весела, яскрава Наталя щиросердечна у своїй розповіді: «Я побула раз у шлюбі, донька доросла є. Вирішила більше заміж не виходити, а дітей, думаю, усиновлю сама. Але цей мужчина все змінив».
Це вона про 47-річного Руслана Зайченка, який незворушно слухає її розповідь, сидячи за великим столом у біло-фіолетовій дизайнерській вітальні. Жодного натяку на усмішку не промайне його обличчям, навіть коли жінка згадуватиме їхнє знайомство.
Чоловік працював у неї в будівельній бригаді й давав їй поради. Спершу Наталя відмахувалася, але в якийсь момент вирішила послухатися. Слухає дотепер.
Розповідь самого Руслана скупа: з Донбасу, працював у шахті, колишня дружина померла, є дорослий син. На Київщину перебрався, аби щось змінити у житті. Шлюбу не планував, у тодішні 35 вважав себе старим для нової родини. Аж тут Наталя.
Від першої близької розмови відчули, що вони одне для одного на все життя. І побралися. Без освідчення з будь-чийого боку: слова не знадобилися, усе йшло само собою.
Разом уже 9 років.
«Усе, що хочеш, можна зробити»
Наталя відсуває фіранку і гукає через шибку у двір: «Обережно там!»
Там, за хатою, граються шестеро дітлахів. Близнюки Савелій та Феодосій — рідні діти подружжя. Решту Наталя та Руслан узяли на виховання, створивши дитячий будинок сімейного типу. Ще двоє вихованців зараз на реабілітації.
«Перша наша дитинка померла, — відверто розповідає жінка. — А потім у нас народилися близнята маленькі, недоношені. Коли виписували мене з пологового, дали аркуш, заповнений зверху до низу. “Це рекомендації?” — “Ні. Це діагнози”».
У батьків і думки не виникло, що вони не впораються з хворобами.
«Замість одного масажу ми робили два, замість однієї гімнастики виконували дві. І так кожному. Й помалу діагнозів ставало менше й менше. Коли малюкам виповнилось 11 місяців, лікарі нас вигнали: “Все, ви їх виходили, більше не хочемо вас бачити”», — додає жінка.
Окрилені успіхом, Наталя і Руслан загорілися ідеєю ще всиновити близнюків або двійнят. Шукали їх по всій країні. Братики Сергій та Саша знайшлися в дитбудинку Одеси. Оформлення документів, курси для батьків займали місяці. Забирати до себе хлопчиків подружжя мало 24 лютого 2022 року. Але ніхто нікуди не поїхав.
Тоді Макарів швидко окупували росіяни, і батьки разом зі своїми близнюками сиділи у підвалі. Коли ж росіян відтіснили від селища, двійнят знову розшукали й буквально зняли з потяга в Одесі. Їхній дитячий будинок евакуювали в Туреччину.
«Були такі щасливі, що забрали їх», — Наталя знову усміхається. А тоді хмурніє, згадуючи стан дітей.
Дворічні хлопчики, від яких мама відмовилася ще в пологовому, не говорили й не ходили. Під час медоглядів з’ясувалося, що Саша двічі був оперований, бо народився з клишоногістю. Він ще не відновився після лікарні, тому навіть не дибав. Крім того, хлопчик відстає у розвитку. У Сергія ж виявили ДЦП.
«Діти запущені, — це вже розповідає Руслан. — У нас немає претензій до дитячого будинку, там одна вихователька на п'ятнадцять малюків. Спробуй усім памперси поміняти і всіх нагодувати. Але маємо, що маємо. Ми пробуємо вирвати у хвороби все, що можна».
«Через це брати, яким зараз по чотири роки, постійно на реабілітації, — додає дружина. — Буде десять двотижневих цього року: і у приватних, і в державних закладах. Уранці вся сім’я робить зарядку заради “одеситів”, щоб були у формі. Лиш запусти, м’язи тут же атрофуються».
У дворі є великий басейн, з різними рівнями глибини та гіркою, з якої можна спускатися у воду. Родина називає його копанкою, бо вирили самі, вимазали глиною, заслали плівкою. Колись зацементують, а зараз так. Діти льопаються — щасливі.
«Наші небалакучі “одесити” у воді заговорили! — Наталя емоційно вкладається у кожне слово. — Що ми лиш не пробували! А тоді наш тато поїхав до тренера, навчився Метод реабілітації пацієнтів з різноманітними неврологічними захворюваннями, зокрема з дитячим церебральним паралічемметодики професора Козявкіна. Займалися з ними у воді — і в нас вийшло! Балакають вони, правда, як Персонажі мультикапосіпаки, але ми їхні слова розбираємо. Все, що хочеш, можна зробити! Головне захотіти й закачати рукава».
2+2+4
У просторому домі місце є всім. Наталя з Русланом показують кімнати з ліжечками, які виготовили самі.
«Як подивилися ми, скільки дітей лишаються сиротами, то ще більше виникло бажання комусь допомогти, — водить екскурсію Руслан. — Аж тут соціальні служби пропонують: “Візьміть не парочку, як плануєте, а більше, тоді оформите Це коли окрема сім'я чи окрема людина бере на виховання та спільне проживання щонайменше 5 дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклуваннядитячий будинок сімейного типу. Знали, що ми потягнемо. Наталя ж колись працювала вихователькою в дитсадку».
Їхні рідні сини просили: «Візьмімо ще дітей. Що це: іграшкових ведмедиків повно, а дітей нема!»
Так цієї зими у родині з’явилися 11-річний Тимур, 8-річна Ангеліна, 4-річний Любомир і 2-річний Макар. Їх привезли з Німеччини та Польщі, де діти опинилися через евакуацію. Вони всі рідні між собою, але старші не знали про існування менших, бо виховувалися розділено — у різних дитбудинках. У сім’ю їх вирішили взяти усіх разом, щоб більше не розлучати.
«Я хвилювався від моменту знайомства: як мені прихилити дітей до себе? Як це зробити по відеозв'язку? Вони тоді ще перебували за кордоном. Запитав знайомого, який теж брав діток у родину. Каже: “Від тебе нічого не залежить. Ти дитині хоч слона подаруй — якщо вона не хоче сім'ю, дивитиметься повз тебе, і нічого не вдієш», — згадує Руслан.
Запитую, чи старші не тиснуть на менших.
«Ми з цим боремося, — відповідає батько. — Але ми ж не розділимо майданчики, де вони граються, не розділимо столи, де їдять. Питання не в тому, що старші хочуть більше уваги дорослих. Вони вчать менших поганого. У перший день, як приїхали, повитягали всіх курчат, порозкидали сусідам через паркан, усі яйця розбили».
Руслан тоді покликав рідних Савелія та Феодосія і запитав у лоба: «Знали, що так не можна?» — «Знали». — «Чому не зупинили?»
«Але що вони скажуть, діти ж зовсім, шість років. Їм теж цікаво півня підкинути», — пояснює поведінку синів.
Але стверджує, що наступного разу наука подіяла. Коли копали басейн, новенькі кинули шланг з водою, і земля стала осипатися. То молодші підійшли: «Так не можна, нас насварять, розкажемо батькам». Подіяло.
«Четвірка в нас живе пів року, і перевиховання якраз у розпалі», — сміється Наталя, позираючи у вікно.
Старші ще пам'ятають свою рідну маму (їх від неї забрали соціальні служби через зловживання алкоголем), називають її «наша стара мама». Наталю ж зовуть просто «мама».
«Спершу допитувались: “А магазини у вас є? А ми будемо ходити? А тюльку купуватимемо?” Це вони з тією мамою по тюльку ходили», — переходить на шепіт Наталя.
Новенькі дивувались усьому в родині, особливо незвичній для них їжі: манній каші, запіканці, сирникам. Дивилися зачудовано і насторожено, а тоді хтось перший наважився скуштувати. І почалося: «О, я люблю сирники! Я їх готуватиму!» Хочуть спробувати все. Мама плете на спицях, і ми будемо, мама малює — і ми теж!
Жінка на роботі, чоловік на господарстві
«Наталю, 11:48, тобі час», — чоловік нагадує дружині, що пора забирати Сергія і Сашу з реабілітаційного центру, де вони на заняттях. Це за 10 хвилин їзди автівкою від їхнього дому.
Жінка на ходу продовжує розповідь: «Приклад: як вони міняються. Ми з Русланом не соромимось обійнятися. А вони на нас так здивовано дивляться! Пам'ятаю, як Саша і Сірьожа зрозуміли, що між нами все добре, коли ми обнялися при них. Вони відразу заспокоїлися: підсвідомо відчули, що їм буде добре, що їх ніхто не забере, не викине. Для дітей безпека — це стосунки між татом і мамою».
Наталя біжить до автівки (у них старенька «четвірка»), а Руслан продовжує тему: «Через кілька днів після приїзду “одеситів” я почув страшний крик, ніби в когось пальці у дверях прищемлені. Вибігаю нагору: Саша, чорний від крику, стоїть з ластом над Сергієм, і в того на обличчі відбиток ласта. Таке повторювалося раз на тиждень. Коли з'явилися інші діти, я зайшов у кімнату й остовпів: Тимур лупить ногами Ангеліну, і дуже люто. Іншого разу вона його душила, натискаючи коліном на горло. Отакі в них ігри були».
Місяці роз'яснень вплинули. Старші стали відчувати відповідальність за менших, їм стали зрозумілі поняття «брат», «сестра», зникла байдужість.
До кімнати зазирає найстарший, Тимур: «Можна малятам віднести попити?»
Малятами тут звуть дошкільнят: трьох чотирирічок і дворічку.
«Можна», — киває головою батько.
Визираю у вікно. Діти не дали мамі дійти до машини, вона грається з ними у «ниточку» — придуману нею гру, коли всі переплітають руки між собою і стають рядочком.
Спускаємось у двір і ми. Біля басейну розкидані самокати й велосипеди. Діти граються у «котика і мишку» «піжмурки». Коли всі розбігаються ховатися, серед двору залишається сам-самісінький дворічний Макар. Сльози котяться як горох. Батько присідає, розгортає обійми, і хлопчик мчить ховатися у них.
Чоловік розповідає, що спершу Макар був пухкенький і майже не ходив. Звик, що його носять на руках і годують печивом. Не міг вилізти на другий поверх, перевалювався, як колобок. Замість побавитися на гойдалці — вибирав полежати під нею. Руслан посадив його на дієту, зараз хлопчик уже активний.
Втішений Макар виривається бігати з усіма навколо хати. Чути сміх і радісні вигуки. Ми повертаємося в дім, проходимо повз стос трилітрових банок. Подружжя заставляє ними — уже заповненими — підвал. Закуповують цукор і борошно мішками: так і дешевше, і для душі спокійніше, коли є запаси.
Курми та теплицею — пара вирощує квіти й овочі на продаж — займається чоловік. На ньому ж куховарство. Каже, що під час окупації навчився готувати на вулиці та зрозумів, що така їжа найсмачніша. Тому зараз на пічці за будинком варить «баняк на 12 літрів борщу або каші». Цього вистачає на кілька днів. А дрібне щоденне — салати, котлети — це вже в домі.
«Я розподіляю обов'язки і між дітьми. Тепер не завжди вмикаємо машину для миття посуду, лишаємо його, щоб діти вчилися. Кожен знає, що прибирає щодня: свою чи сусідню кімнату і туалет (у нас їх три). Та ми до всього їх залучаємо: навіть допомагали басейн глиною вимазувати».
Повертається Наталя із двійнятами й відразу спішить на кухню: час годувати «малят».
«Боже, благослови цю їду. Амінь», — повторюють за нею дошкільнята.
Усі їдять самі, лише Сергія жінка годує з ложки. Поїли, і вона повела їх нагору — класти спати. За хвилину спустилася.
Каже, вкладати не треба: «Діти з дитбудинку дуже люблять спати. Спочатку спали безперервно добу, тоді їли і знову спали. А нещодавно я вийшла у двір, думаю, чому не гуляють. А вони вирили в пісочниці ямки, повлягалися і сплять. Кажу: не зрозуміла, ви ж недавно встали. Важко їм чогось».
«Їм важко, і всім біля них важко, але ми стараємося це розуміти й робити так, щоб було легше», — ділиться чоловік.
Перед дорослими багато викликів: досі невідомі всі діагнози дітей. У Сергія точно є інвалідність, Саша під спостереженням. Старші відстають за шкільною програмою: у Тимура техніка читання 20 слів за хвилину, а має бути 120. Аліна знає тільки половину алфавіту. Школи й садка у селищі немає, дітей треба кудись возити, а шкільний автобус їде цілу годину.
Наталя накладає в тарілки з вермішеллю запечену рибу — обід для старших — і весело розповідає: що більше дітей, то більше енергії у неї з’являється. І що вони з чоловіком працюють на майбутнє, у якому кінцевий результат: «Щоб у них були свої сім'ї, а в нас було багато онуків!»
Від неї лине домашнє тепло і вселенський спокій. Багато дітей їй треба не через релігію чи гроші. Вона просто розцвітає у материнстві.
