Позивний Монашка: іконописиця, парамедикиня, мама шістьох дітей і донька жінки, яка чекала путіна

Ми зустрічаємося в Миколаєві. Між ротаціями парамедикиня-доброволиця повертається у рідне місто, де працює в міжнародному благодійному фонді. З офісу до мене назустріч виходить мініатюрна жінка — немов з обкладинки глянцю: зачіска, макіяж, сукня, підбори. Пізніше вона пояснить: це їй потрібно для балансу. Бо вже завтра жіночну сукню з вирізом на спині замінить тактичний одяг.

«Одного дня я усвідомила, що весь мій дизайнерський одяг просто висить. Подумала собі: ні, через цих падлюк [росіян — ред.] я не втрачу частину себе. Тому там я парамедикиня і воїнка. А тут — жінка. Легка й весела», — усміхаючись, каже Євгенія. З такою ж усмішкою вона згодом запевнить, що за Україну готова померти. Аби лиш це було не дарма.

Що криється за позивним Монашка? Як на фронті опинилася більшість членів її родини, поки «мама чекала на путіна»? Як війна забрала натхнення і близьких, але привела до нових життєвих цілей? Історія Євгенії Кім — у матеріалі hromadske. 

«Було відчуття, що ми всі помремо»

Натхнення малювати зникло разом з першими прильотами «градів». Будинок ходив ходуном, уламки розбили машину. Ще ніколи так швидко вона не бігла з другого поверху на перший. Разом з донькою сховалися під ковдрою. Паралізував страх.

А втім — ненадовго. Жінка взяла себе в руки. Сама від себе не очікувала, що на настирні заклики «Виїжджай!» вона відповість навідріз: «Ні. Нікуди не поїду». Відправила 17-річну дочку за кордон, а сама лишилася допомагати цивільним. Її іконна майстерня швидко перетворилася на волонтерський хаб.

«Спочатку я займалась евакуацією людей. Насамперед жінок із дітьми. Було відчуття, що ми всі помремо — так нас гамселили. Такого не очікував ніхто», — пригадує волонтерка.

Історія з евакуацією людей, що починалася з одного звернення «забрати дитину з котом», переросла у сотні людей щодня.

Це було дуже важко: у нас не було нічого, мера три тижні ніхто не міг знайти. Виїзд у Миколаєві був лише один — через розвідний міст. Ми домовилися, щоб його опускали — проганяли наші автобуси з людьми — і підіймали знов.Євгенія Кім, волонтерка та парамедикиня

«Не забуду, як під’їхали великі автобуси. З одного з них, усміхаючись, вийшов чоловік — дядя Толя. Як виявилося, місцевий депутат. Я підійшла, вткнулась у нього мордою — і заплакала. Бо це вже було не 50 і не 100, а 300-400 людей на день».

У перші тижні повномасштабної війни вона потрапила у кадр французьких та американських репортерів як організаторка евакуації миколаївців. Потім хтось зі знайомих надіслав відео — виявляється, у росії її вже оголосили в розшук. Приписали «перевезення живого щита» нібито для «Азову» та «Айдару». 

«Я везу брату носочки. Не думайте навіть, що зупините мене!»

Першим на фронт пішов її молодший брат Петро, який раніше служив в АТО. Тож наступного дня після вторгнення він уже шнурував свої берці, а за два тижні стояв на Київському напрямку. Там зловив зв’язок: повідомив, що потрібні каски, тепловізор і ще деякі речі.

«Я це все зібрала. І лиш коли приїхала, зрозуміла, куди я поперла — через Житомирську область. Тоді ж росіяни там розстрілювали машини. А мене коротнуло: хай там що — братику носочки довезу. Хоча б наостанок обійняти одне одного — і вже як буде. Коли до мене підійшли і спитали, чого сюди приїхала, я сказала: “Везу брату носочки. Навіть не думайте, що зупините мене!”» — згадує Євгенія.

По суті, з цього й розпочалася її історія волонтерства для військових. Згодом вона зосередилась лише на них. Цивільним допомагати покинула, коли звільнили Херсон. Під час окупації міста сталася її особиста трагедія.

«Хтось здав 10 волонтерів. Молоденьких дівчат і хлопців, які лишилися в окупації та звернулись до мене, щоб я допомогла з медикаментами. У нас там працювала евакуація — ми потроху передавали ліки, а вони їх адресно розносили літнім людям. За кілька місяців зник один, потім другий, третій… На них вказав хтось із тих самих бабусь. По одному забирали наших у підвали. П’ятеро з них устигли виїхати. Про решту — досі жодної звістки. Хоча я підіймала всі можливі служби», — не може вгамувати біль та злість Євгенія.

Очевидці мені розповідали, що ночами біля тих підвалів смерділо смаженим м'ясом і паленими шинами. Вони допитували людей… а потім спалювали. Я почула, що та тварина, яка охороняла цей підвал, була одним з місцевих. От я би дуже хотіла, щоб його мені віддали. Я дуже хотіла б дізнатися, що трапилося з тими дітьми.Євгенія Кім, волонтерка та парамедикиня

Зміна діяльності сталася через іще одну тяжку втрату. Євгенія долучилась до евакуації поранених на полі бою, коли у Лисичанську загинув її друг. Він зазнав поранення під час штурму. Та довезти до стабпункту його не змогли. Він стік кров’ю.

«Для мене це була травма. Зрозуміла, що так і мого брата десь залишать. А потім ще одного друга, а потім ще одного. Того дня я збиралася напитись і ридати. У цей момент до мене приїхала керівниця одного швейцарського фонду — сказала, що хоче, аби я працювала з ними. Спочатку я сказала: відваліть від мене. Потім, схаменувшись, запитала: “А швидкі у вас є?..”» 

«В одній машині можемо забирати і двохсотих, і трьохсотих»

Тепер Євгенія стоїть біля одного з евакуаційних авто, на якому завтра гнатиме на фронт. За півтора року їй вдалося привезти понад 40 таких машин.

«Це для тяжких поранених. Зараз ми її перероблюємо саме під реанімобіль. Це Volvo, вона дуже швидка і гарно траси тримається. Легко іде 160-180 кілометрів на годину. Може взагалі 210. Вона дуже гарна», — задоволена парамедикиня.

Її підрозділ нині на Сіверському напрямку: закриває собою Лиман. Вона ж записана доброволицею-парамедикинею в ДФТГ, тож не отримує зарплатню. А втім, після тижневого чергування може повернутись додому.

Те, що їй доводиться бачити, витримає не кожен. Та основне, каже жінка, — дистанціюватись емоційно. Вдавалося це не одразу.

На перших виїздах, коли ми когось не довозили, у мене були виходи з машини в істериці. Йшла пішки. І вже пофіг були ті дрони. Я взагалі не розуміла, що роблю, що зі мною відбувається. Слідом за мною вискочив механік-водій... А потім у бліндажі сказав: «Через таку поведінку зараз би не було обох. Тому думай, що робиш».Євгенія Кім, волонтерка та парамедикиня

Відтоді Євгенія вже призвичаїлася до таких випадків. «Зараз ти вже береш себе в руки. Ти з ними розмовляєш, бачиш це поранення, розумієш, що він не виживе, і ти нічого з цим не зробиш… Якщо він починає марити, маму кличе абощо, просто намагаєшся говорити: “Так, синку, я поруч, я тебе тримаю, все буде добре. Я тебе люблю, синку”», — ділиться військова.

«Коли я на фронті, не можна вмикати емоції. Бо це смерть. Якщо я все це пропускатиму через себе — мене вистачить дні на три. Тому це робота, і все. Єдине є правило: якщо мене дуже просять і викликають на напрямок, де мої друзі, я туди не поїду. Бо це вже особисте, і тоді мені там кінець».

Нині, каже Євгенія, евакуації з «передка» скоротились. Через надто щільні обстріли і дрони доводиться працювати далі від лінії зіткнення.

«Зараз там така с*ака, що просто не передати. Тому ми вже від стабпункту працюємо або десь на підході, залежно від напрямку. А до стабпункту їх доставляють військові, які перебувають там. Вони передають по рації та кажуть, що в нас 300 чи 200. Так, ми в одній машині можемо забирати і трьохсотих, і двохсотих». 

«Не певна, що повернусь до живопису. Та й чи взагалі виживу»

«Коли я була маленькою, у бабусі в куточку стояла ікона Святого Миколая і свічечка. І мені чомусь так затишно було. Подобалося залізати на ліжко, дивитися на цю свічечку й засинати…»

Відтворюючи картину дитинства, Євгенія аж змінилась у голосі: він стишився, став добрішим, теплим. Хоча вона вже в повній бойовій готовності. Збирається на фронт. На тлі складського гармидеру фонду з дерев’яної скриньки вона обережно дістає щось цінне — свою власну ікону Святого Миколая. Ніби старовинну, з позолотою, у візантійському стилі.

Це спільна робота з братом: Женя малювала, а Петро розробляв деревину. Це нині він танкіст, а до війни був столяром. Над іконою працювали пів року. Хоч вона й досі не завершена.

«Коли з'явилась ідея цієї ікони, я хотіла, щоб це була серія “Затишно, як удома”. Немов у бабусь, коли ми були дітьми, і все воно було якимось дивом, таким казковим і загадковим. Ми робили її саме для цієї серії», — тримаючи в руках свій скарб, розповідає Євгенія.

Таку роботу вона оцінює у кілька тисяч доларів, хоча й додає: жодну із них, зроблену власноруч, не продає. Коли було своє виробництво, з її оригінальних ікон робили копії на спеціальних принтерах. Тоді ціна ставала доступнішою для загалу.

Зараз її бізнес закритий, а підприємницьких планів — жодних. «Мене якось мій інструктор зі стрільби запитав, що я робитиму після війни. Тут я зрозуміла, що далі планів у мене немає взагалі. Навчилася жити сьогоденням».

Не впевнена, що хоч колись повернусь до живопису. По-перше, якщо ще взагалі виживу. А так натхнення немає — нічого не можу з собою зробити. Наче бабка відшептала. У голові ніби крутиться картина, а коли підхожу до фарб — зітхаю і йду.Євгенія Кім, волонтерка та парамедикиня

До релігієзнавиці за освітою натхнення малювати прийшло так само несподівано, як і пішло. Хоча мама казала, що в неї «руки з одного місця». Після того, як Євгенія здолала онкологію, згодом — сама не знає чому — спробувала відтворити одну ікону. Далі все ніби в тумані: патина, позолота, кракелюр, фарби… Не зчулась, як уже малювала на всьому. Пізніше її духовний наставник скаже: «Бог залишив тебе жити, тому що ти можеш нести цінність для людства».

Казала мамі: «Здам тебе в СБУ»

Євгенія ділиться, що на фронті 80% її родини: брат, двоє синів, колишній чоловік та його брат із дружиною. Причому чоловік із братом повернулися з-за кордону.

Слухаючи про ще двох дорослих синів, які нині у Польщі й теж рвуться в Україну, — заплутуюсь. Обережно запитую про вік. Євгенії 41. Але тут вона ошелешує: «Крім мого сина, у мене ще п’ятеро прийомних дітей». І додає жартома: «Це не я крута. Це я так невдало вийшла заміж…».

13 років тому помер батько чоловіка — священник, у якого був дитячий будинок на п’ятьох дітей. Вони були вже в підлітковому віці. Не забрати їх вона не могла. «Моя мати пропрацювала 20 років в інтернаті. Я знаю, що там роблять із домашніми дітьми. Тож не хотіла, щоб у них була така доля».

З мамою, проте, вони не надто ладнали. Поки донька евакуювала людей під обстрілами, а син був у перших лавах добровольців, — вона чекала путіна.

Казала мамі: «Здам тебе в СБУ». Ми з братом для неї були «бандерівці». А я їй відповідала: «Тебе рятує тільки одне — тобі 65 років. Оскільки я тебе утримую, то не можу і не буду тебе продавлювати».Євгенія Кім, волонтерка та парамедикиня

Мама померла цього року. Перед смертю розкаялась. Просила вибачення перед донькою. Але не перед Україною.

Твоя підтримка допомагає нам не зупинятися

Підтримати

Монашка, закохана в Донбас

«Мені треба підсумки, стропорізи, для парамедиків термоковдри, бандажі. Давай два ящики… Жора, не будь жлобом», — Женя ловить погляд колеги, збираючи все необхідне на складі благодійного фонду.

«Ооо, які поясні сумки! У мене за них морпіхи точильний станок на ходу зубами зупинять! Коли бачать — аж плакати починають», — сміється жінка.

Видно, що у неї гарний настрій. Каже: це через те, що повертається «додому».

«Я сьогодні вскочила раніше за всіх. Хочеться до своїх! Там уже наш дім. У всіх нас ломка, коли ми сюди приходимо. Бо там ти по-справжньому кайфуєш…» 

Ви бограч на багатті давно їли? А в бліндажі з хлопцями давно в карти грали? А ржали ви давно?.. Так, це вже не про те, як виступати на виставці іконопису в Італії. Це інше. Але це життя, без якого я вже не можу.Євгенія Кім, волонтерка та парамедикиня

Побратими в піхоті дали їй позивний Монашка. Жінка ні з ким не заводить стосунки. Зізнається: на це просто немає часу. «Мене називають черницею, яка дала обітницю не виходити заміж, доки не закінчиться війна і її народ не буде вільний», — розказує Женя.

Донбас для неї став більш ніж рідним. До цього регіону вона ніколи не мала сентиментів, а тепер душі в ньому не чує.

Що б не сталося далі, я впевнена в одному: для людства ми назавжди винесемо поняття волі. Що вона варта всього. Не даремно в нас девіз «Воля — понад усе». Тому що без неї все інше просто не має сенсу. Знаєте, коли кажуть: «Мабуть, у цю землю й ляжемо», — я не проти. Якщо й так, то хай це буде Донбас. Аби залишитись там, у своїй землі.Євгенія Кім, волонтерка та парамедикиня

«Зараз я Донбас просто обожнюю. Це поля. Безкраї. Це дуже-дуже яскраві заходи сонця. Коли ти їдеш, здається, що вся ця планета стелиться… Я бачила океани, я бачила багато чого у мандрівках. Але саме Донбас став не просто рідним… Там земля пропахла волею. Там ми знайшли друзів, там ми знайшли підтримку, і там ми всі об'єднані єдиною місією».