«Я достатньо доросла, щоб витримати твоє горе». Як працюють доули смерті в Україні

«Що вас привело до мене?» — питає перша. 

Друга не стримує сліз. 

«Я достатньо велика й достатньо доросла, щоб витримати твоє горе. Розкажи, що з тобою трапилось?» — руда ледь усміхається і слухає. 

Жінка по той бік екрана розповідає, що її чоловік загинув на війні. Вона не може відпустити його, відчуває, що не живе. А треба, бо діти.

«Розумію, що ця розмова не врятує мене, не вилікує, але я хочу перестати тонути. Хочу відштовхнутися від дна», — просить вона.

Жінки говорять годину, другу. 

Прощаючись, сумна каже: «Ви дали мені відповідь. Ви наче дозволили мені жити». Її обличчя розслабилося, полагіднішало.

Перша знову бере дзвіночок і поринає у звук. Так вона «зачиняє двері» до історії своєї клієнтки.

Руду звати Дарія Бондар, їй 34 роки, і вона — доула смерті.

Хто такі доули й навіщо вони?

В умовах війни смертей довкола так багато, що навіть нестерпно уявити їхню кількість. Кожен, хто пережив втрату, потребує підтримки. Хтось звіряє своє горе друзям, хтось — психологам, а хтось іде до доули смерті.

Слово «доула» має давньогрецьке походження і перекладається як «служниця». Так колись називали жінок-повитух. У сучасному світі вони з’явилися як доули життя — навчені помічниці, які підтримують жінок емоційно та фізично під час вагітності, пологів і після. Ні в який спосіб не втручаються в медичну сферу. Вони можуть зробити жінці масаж ніг, запекти для неї яблука, подихати разом із нею для врівноваження стану тощо.

На початку 2000-х у США одна з медсестер Медичний заклад, у якому перебувають тяжкохворі з прогнозованим летальним наслідком.госпісів, де хворі літні люди доживали свої останні дні, зауважила, що попри хороший професійний догляд, вони самотні й не мають підтримки. Виникла потреба у фахівцях, які б супроводжували людей, поки ті вмирають. Могли з ними поговорити, потримати за руку, допомогти скласти заповіт чи список досягнень за життя — створити умови для спокійного й гідного відходу. А крім того, ці спеціалісти могли б підтримати в гострому горі тих, хто втратив рідних та близьких. Побути для них хоч на короткий час тією людиною, яка співчуває та знає, що робити.

Так з'явилися доули завершення життя та програма, за якою їх навчають. В Україні це молода професія: доул іще не так багато, вони не мають спільноти, про них дізнаються за рекомендаціями.

Юристка Дарія Бондар здобула професійну сертифікацію після навчання на доулу смерті у США. Так само як й інша її колега, 34-річна Олена Ткач, яка була до цього перекладачкою та комунікаційницею. Обидві принципово відмовилися від навчання на російськомовному курсі, який започаткувала котрась з уже професійних доул для країн пострадянського простору. 

У Дарії чоловік — ветеран з ампутацією, в Олени — хлопець після поранення. Сама вона волонтерка й постійно оголошує збори для ЗСУ.

«Я не поділяю цінностей тих, для кого “немає різниці, з ким працювати”, маючи на увазі російських вдів. Я не називаю їх колегами й відверто засуджую», — каже Олена.

Із чим ідуть до українських доул?

Обидві жінки зіштовхнулися з тим, що українські реалії відрізняються від тих, до яких їх готували. В Україні їхні послуги майже не мають попиту серед тих, хто доживають останні дні, або серед їхніх рідних. Натомість кількість клієнтів, які переживають відчай від втрат у війні, зростає: йдеться і про тих, хто втратив тварину, місто, звичне життя.

На відміну від психологів, які працюють із травмою і скеровують людину на зміни, доули не лікують і не терапевтують. Вони пропонують підтримку, співчуття і вихід, якого люди не бачать через біль. На сесіях доули смерті переважно мовчать, але максимально уважно й емпатійно присутні.

«Якось до мене звернулася жінка з проханням бути біля неї, коли вона говоритиме про втрату Маріуполя, його вулиць, свого дитинства там, свого будинку, своєї кар’єри. Всього того, що вона будувала і що вкрали вороги. Це в її тілі відчувалося як зґвалтування», — розповідає Дарія.

Іншого разу до неї справді прийшла дівчина після сексуального насильства.

До Олени звертаються переважно родичі військових, рана від втрати яких свіжа, а також із питаннями щодо полонених чи зниклих безвісти.

«Це вдови, наречені, друзі. Одна з категорій — жінки, які не були офіційно заміжніми із загиблими чоловіками. У суспільстві вважається, що вдови мають більше права на горювання, а “ви просто з ним зустрічалися, ви — ніхто”.

У мене є знайома, у якої росіяни вбили близького друга. Вона проводжала його на фронт, планувала взяти за хрещеного для своїх дітей. Жінка заборонила собі горювати. У того чоловіка є дівчина, у неї самої — наречений. Мовляв, можуть побиватися лише дружини, доньки, матері, сестри. А коли ти просто подруга, не всі розуміють. І вона попросила допомоги розібратися: як їй це прожити, як справлятися», — розповідає про своїх клієнтів Олена.

Вони проговорили зі знайомою, як легалізувати її горе. Зокрема, про те, що вона може писати про друга в соцмережах, бо коли людина береже пам’ять про когось — це елемент горювання. Можна посадити дерево й поставити табличку, можна організувати військовий збір. Варіантів багато, і люди, як не дивно це звучить, проявляють у таких справах багато креативу.

«Молодим людям часто достатньо однієї сесії, щоб легалізувати своє горе. А це найчастіший запит», — зауважує Олена.

Сесія у доул зазвичай триває до двох годин, іноді й дві з половиною — поки людина не виговориться. Вони бувають онлайн — для тих, хто далеко; бувають очні: в офісі, вдома в доули, в парку — де людині зручно й комфортно. Ціни: 2-3 тисячі гривень за сесію. 

Дарія іноді підвішує онлайн-консультації для тих, хто не має змоги заплатити, а Олена робить знижки для родин військових.

Нажива для шахраїв

Сфера діяльності доул в Україні активно розвивається, але поки що ніяк не регулюється. 

Дарія каже про це так: «Американці вважають, що нам щастить, бо відсутність системи — це можливість збудувати її під людей із нуля».

Але поки системи немає, як бути? На запит редакції у Міністерстві охорони здоров’я відповіли, що «в Україні не існує такої професії та посади. Тому МОЗ не може коментувати в межах своїх повноважень діяльність таких фахівців».

Психологиня, психотерапевтка Наталя Шестак «обома руками» за доул: «Нас ніхто не вчив, як іти із життя, як горювати за втратою близьких. Через це мали травми і до війни. А зараз, коли так багато смертей, потрібно й багато людей, які б були поруч. І якщо ними стануть доули, то нехай. Вони підтримують, вони емоційно стабільні й готові впоратись із сильними почуттями. Вони можуть бути опорами.

Я не вважаю їх конкурентами. Психолог і доула не замінять одне одного. Ми єдині, тому що вислуховуємо людину, даємо їй безпечний простір, не засуджуємо її. Але задачі наші все ж різняться. І якщо доула знатиме свої кордони, етичні норми, я цю професію вітаю і підтримую».

Психологиня впевнена, що доули зможуть перейняти навантаження з інших спеціалістів із консультування травм і переживання горя.

Адвокат Станіслав Ліфлянчик не бачить шкоди в тому, що така професія існує, хоча й офіційно не визнана: «Якщо має попит, значить, має право на існування. Головне, щоб людина оформила підприємницьку діяльність і підібрала відповідні Діяльність з охорони здоров'я людини, яка здійснюється не в лікарнях і не є лікарями, тобто діяльність медсестер, акушерів, фізіотерапевтів або іншого парамедичного персоналу у сфері оптиметрії, гідротерапії, лікувального масажу, гомеопатії, мануальної терапії, голковколювання тощо. Цей клас також включає психоаналітиків, психологів, психотерапевтів.КВЕДи».

І юрист Ліфлянчик, і психіатр Євген Скрипник вбачають юридичну проблему в тому, що удаючи доул чи ще якихось помічників у горюванні, можуть діяти шахраї. Десь натиснуть на вразливу людину в горі, і та відпише квартиру.

«А загалом задум гарний: у нас війна, багато людей опиняються наодинці з горем і мало хто вміє та знає, як їх заспокоїти. Не у всіх є родина чи друзі, а в лікарів — інші задачі. Якщо ці доули будуть за помічників, компаньйонів, які вислухають, підуть прогулятися, не засуджуватимуть, — то чом би й ні?» — коментує Євген Скрипник.

Психіатр упевнений, що доула не має порушувати кордони людей і лікувати травму. До речі, це суворо заборонено кодексом доул — Дарія з Оленою запевняють, що чітко цих правил дотримуються.

«Оскільки спеціальність доули не ліцензована, і відповідно не акредитована — так само як і психолога, — то боюся, що з’являться багато шарлатанів без освіти й досвіду. Буде багато “доул”, “богородиць”, “лікарів-рентгенів”, оскільки ніша підтримки в горі після смерті вільна й потрібна. Фахівців реально мало. І їхнє місце посядуть аферисти. 

Я бачив “психологів”, які пройшли онлайн-курс на 40 годин, почепили на стіну сертифікат і проводили консультації. У нас ціла армія психологів без освіти, які працюють із травмами й тривогами.

Людина має ретельно вибирати, до кого йти на консультацію і кому нести свої гроші. Ніхто за неї цього, на жаль, не зробить. Тому я за те, щоб доули працювали, але на рівні держави потрібно запровадити перевірку чи механізм ліцензування», — підсумовує свою думку Скрипник.

Однією з причин, чому доула Олена Ткач пішла навчатися на психологиню в КНУ імені Тараса Шевченка, стало бажання уникнути непорозумінь з освітою і кваліфікацією доул.

«Я хочу легалізувати доульство в Україні. Для мене це принципово важливо. І шлях до цього в нашій країні — здобути вищу освіту. Люди шукають фахівців у різні способи, і рекомендації ніхто не скасовував — для клієнтів важать освіта і досвід», — пояснює жінка.

Вона сама за те, щоб узаконити діяльність доул: «У нас є свій кодекс, багато заборон, але найголовніше правило — не нашкодь. Я впевнена, що шахраї на ниві доульства з’являться, бо це людський фактор: хтось захоче нажитися, бо відчуватиме безкарність».

«Суспільство ще не горювало, це на нас чекає попереду»

На думку Олени Ткач, потреба у фахівцях із підтримки лише зростатиме: «До повномасштабного вторгнення люди могли знаходити більше підтримки в соціумі, мали більше опорних людей. Зараз ми всі виснажені — знайти допомогу від друзів і коханих набагато складніше, бо вони самі вичерпують свої сили. 

Ще важливий момент: ми починаємо горювати, коли маємо на це ресурс. І суспільство, де цивільні займаються виживанням, а військові — боротьбою, ще не починало горювати. Це у нас ще попереду».

Дарія згодна з колегою: «Якщо маємо велетенську кількість смертей, має бути й багато життя, щоб урівноважити систему. Мій чоловік-військовий після Бахмута кричав, що всіх потрібно відправити на фронт. 

Я йому кажу: “Добре, уяви, що пішли комунальники, поліціянти, вантажники, кур’єри — усі. Залишилися жінки. Частина з них піде на фронт, частина — на заводи виготовляти снаряди, як робили наші бабусі й прабабусі. 

І ми матимемо проблему, яку мав Радянський Союз після Другої світової: купу відморожених, емоційно закритих жінок та травмованих через таких мам дітей. Суспільство, де на десять жінок один чоловік, та обрана ним готова терпіти його алкоголізм і побої. Ти хочеш повертатися в таке суспільство? Хто тебе, мертвого всередині, відігріватиме?”»

Після цих слів чоловік Дарини заплакав і сказав, що це нечесно. Знадобився рік переусвідомлення, щоб він погодився з дружиною.

Дарія додає: «Формула проста: якщо ми віддаватимемо себе сповна чи помремо — перемоги не буде. Тому нам, усьому нашому суспільству, треба дбати про життя й уміти підтримувати одне одного. Хай не забрати чужий біль, але бути поруч у ньому».