Із заявами про сексуальне насильство під час війни частіше звертаються чоловіки. Інтервʼю з правозахисницею Людмилою Гусейновою

«Коли я закінчила свій виступ в ООН, запанувала тиша»

За даними, які в липні 2024 року наводила юристка Марина Руденко, нині правоохоронці розслідують майже 500 проваджень щодо СНПК. У чому вбачаєте складнощі з доведенням вини в таких справах?

Майже всі злочинці залишаються на тимчасово окупованих територіях або на території російської федерації. Зрозуміло, що росія не видає цих людей і не планує цього робити. Самі злочинці також не виїжджають за кордон, бо усвідомлюють можливі наслідки. До того ж більшість із них не випускають за межі країни через певні обмеження з боку росії для тих, хто працює на неї.

Але, на мою думку, проблема не лише в тому, що ми не можемо їх покарати. Головна складність у тому, що з 2014 року, з початку війни з росією, цьому питанню майже не приділяли уваги. Зараз ми знаємо про численні випадки сексуального насильства, які сталися ще у 2014–2016 роках із людьми, що перебували на окупованих територіях та в полоні. 

Війна триває понад десять років, і лише зараз активно заговорили про сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, як про воєнний злочин.

Ще одна проблема — у нашому Кримінальному кодексі немає окремої статті, яка б регулювала такі злочини. Але зараз над цим активно працюють. 

Чому сексуальне насильство досі використовують як інструмент війни?

Сексуальне насильство використовують як інструмент війни вже століттями. Здавалося б, після гучного Міжнародний судовий процес, який проводився альянтами проти представників Третього Рейху за підготовку та здійснення вторгнень в інші країни та інші злочини під час Другої світової війни.Нюрнберзького процесу людство мало б засвоїти уроки, але сексуальне насильство як зброя так і залишилося безкарним. Радянські солдати ґвалтували польських і німецьких жінок, німецькі окупанти — радянських. Але жодного вироку чи розслідування цих злочинів не було.

На жаль, наше суспільство досі не готове до відкритого обговорення цієї проблеми. Емпатія до постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, лише починає формуватися.

Мені дуже шкода, коли інколи журналісти звертаються з пропозицією дати інтерв’ю, але їх цікавить саме процес сексуального насильства: «Що відбувалося?», «А як це відбувалося?», «А чи це було ґвалтування?». Це нерозуміння є і серед самих постраждалих, бо багато з них не усвідомлюють, що щодо них чинили СНПК.

Далеко не всі постраждалі від сексуального насильства готові говорити про пережитий досвід. Як гадаєте, що допомогло б більшій кількості потерпілих відкритися, аби правоохоронці могли це документувати?

Нам потрібно проводити більш потужні інформаційні кампанії. За останні два роки така робота почалася, але її обсяг іще недостатній. Ключовим є донесення суспільству важливого меседжу, що сексуальне насильство — це воєнний злочин.

Немає ніякої вини жінок, які в окупації були зґвалтовані або роздягнуті чи до яких застосовували інші види сексуального насильства, що з ними це сталося. Немає ніякої вини чоловіків, з якими роблять страшні речі в російському полоні, що вони пройшли ці катування.

Ми маємо суспільству доносити, що ворог і злочинець один — це російська федерація. Це її солдати роблять ці злочини. Це керівництво росії дає добро на те, щоб ці злочини коїлися.

Треба більше говорити з постраждалими, показувати їм свою турботу, надавати можливість отримати психологічну допомогу. Важливо створити систему, що ґрунтується на довірі.

Треба розвивати громадські організації, які об'єднують постраждалих. Це, зокрема, організації «Сема Україна», ALUMNI, «Нумо сестри!». Вони єднають людей, які пережили сексуальне насильство, забезпечують підтримку та інформують про можливості отримання допомоги.

Нещодавно була на презентації книги «Україна не мовчить. Хроніка протидії СНПК (2022–2024 рр.)». Там зібрано 25 інтерв’ю з постраждалими, представниками громадських організацій і держави. Це видання покликане показати суспільству, що важливо не лише вижити, але й знайти сили для подальшого життя та розвитку. Там є і моя історія, і Олексія Сівака, який, попри пережите, об’єднав інших чоловіків для взаємної підтримки.

Ви мали адвокаційну поїздку до США, де виступали в ООН, говорили про полонених жінок і про те, що вони переживають. Чи відгукується тема СНПК у наших закордонних партнерів?

Це був мій третій виступ в ООН. Перша поїздка відбулася буквально через кілька місяців після мого звільнення з полону. Я була звільнена в жовтні 2022 року, а вже на початку 2023-го за запрошенням Медійна ініціатива за права людини.МІПЛ я виступала в ООН. Тоді моєю головною метою було заявити про жінок, які залишаються в полоні. Я розповідала про страшні умови, у яких вони перебувають, про катування, які вони переживають щодня. Я бачила це власними очима, бо сама провела понад три роки в Донецькому СІЗО.

Удруге я виступала через рік. Тоді ще не було масових звільнень цивільних, і здавалося, що нічого не змінюється. У своєму виступі я акцентувала на тому, що політично ув’язнених жінок утримують разом із кримінальними злочинцями, серед яких були навіть ті, хто воював проти України, а потім був заарештований за вбивства чи наркотики. Це нестерпний психологічний і фізичний тиск, який тривав за наказом слідчих.

Кожна наша заява все ж має вплив. Уже через рік після цього росія перестала утримувати політичних жінок разом із кримінальними — їх перевели до окремих камер. А ще відбулося кілька обмінів, під час яких звільнили жінок, про яких я згадувала у своїх виступах, зокрема Олену Пех, яку утримували шість років, Марину Юрчак та Олену Федорук, які перебували в полоні сім років.

Цього року я втретє виступала в ООН і знову говорила про жінок, які ще залишаються в полоні, про те, що катування тривають. На жаль, ми не змогли врятувати Вікторію Рощину, вашу колегу. Це величезна втрата і біль для всіх нас.

Чи відгукується? Я це чую. Під час першого виступу в ООН я запитувала: «Чому світ дозволяє росії катувати цивільних із 2014 року і нічого не може із цим зробити?». Коли я закінчила свій виступ, запанувала тиша. Вона тривала ще хвилину.

«Закон недосконалий, але він є»

20 листопада Верховна Рада ухвалила довгоочікуваний законопроєкт № 10132 про статус постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного зі збройною агресією рф. Чи врахували у фінальній версії закону рекомендації, які надавала ваша організація — Людмила Гусейнова — директорка з комунікацій організації «СЕМА Україна».Це частина глобальної світової мережі SEMA NETWORK, заснованої міжнародною організацією «Фонд Доктора Деніса Муквеге» у 2019 році. «СЕМА Україна» обʼєднала українських жінок, які постраждали через сексуальне та гендерно обумовлене насильство внаслідок збройної агресії росії проти України й мають активну громадянську позицію.«СЕМА Україна»?

Я особисто брала участь у роботі над цим законом. Ми часто зустрічалися — інколи щотижня, — щоб обговорити ключові питання. Я виносила на обговорення наші пропозиції від організації «СЕМА» та інших жінок, які брали участь у процесі. Деякі з них читали документ і пропонували свої ідеї. Від себе я також наполягала на окремих пунктах, і рада, що вони були враховані.

Мені хотілося більшого, але я розуміла, чому держава не може зараз цього дати. І оце золота середина, яку ми знайшли під час обговорення закону. Так, можливо, цей закон недосконалий, але він є.

Це неймовірний приклад для всього світу. Під час жорстокої війни ми вже сьогодні зробили постраждалих людей видимими. Під час війни у Косово (1998–1999) сексуальне насильство використовувалося як тактика етнічної чистки. Косовські жінки ставали жертвами сербських військових формувань. Це мало на меті не лише завдати шкоди жертвам, але й знищити моральний дух суспільства. На сьогодні близько 1600 жінок у Косово мають статус постраждалих від сексуального насильства й отримують від держави довічну пенсіюУ Косові, наприклад, лише через десятки років після війни почали визнавати права жінок, які постраждали від сексуального насильства. Ми ж уже зараз, у розпал війни, показали, що підтримуємо цих людей на державному рівні й будемо підтримувати їх надалі.

Ви кажете, що хотіли більшого. Що з ваших пропозицій не підтримали?

Я вважаю, що ми маємо вважати постраждалими також дітей із родин, де один або обоє батьків постраждали від СНПК. Я хотіла, щоби для таких дітей були передбачені певні соціальні гарантії.

Також мені як людині, яка сама постраждала, зрозуміло, які соціальні та фінансові проблеми виникають у постраждалих, особливо тих, хто виїхав із тимчасово окупованих територій або втратив свої домівки. Було б добре, якби держава передбачила гарантоване житло або допомогу з розселенням. А також замість одноразової фінансової виплати — регулярну щомісячну підтримку, нехай навіть невелику, як це робиться, наприклад, у Косові.

Закон ухвалений у тій формі, яку зараз може дозволити собі держава, і це вже важливий крок. Але ми не маємо зупинятися. Я говорила про це з авторкою закону Мариною Бардіною і підкреслила, що нам необхідно відстежувати реалізацію закону. Дуже важливо, щоб він реально працював, адже ми бачимо багато соціально орієнтованих законів, які, на жаль, іноді залишаються лише на папері.

Як, на вашу думку, повинно відбуватися надання людині статусу постраждалого чи постраждалої від СНПК, щоб це їй не нашкодило? Знаємо про неприємний досвід Боснії, де жінкам приносили допомогу в рожевих конвертах, які досить швидко почали асоціюватися з СНПК.

Головна умова — це конфіденційність. Усі заходи спрямовані на те, щоб дані постраждалих, які звертаються по допомогу чи для отримання цього статусу, не розголошувалися.

Крім того, людина, яка хоче отримати репарації, не зобов’язана звертатися до правоохоронних органів для відкриття кримінального провадження. Це право кожної людини звернутися по допомогу, і вона буде визнана постраждалою за рішенням Комісії.

Спеціальна комісія, яку ви згадали, відповідно до закону, розглядатиме питання, пов’язані з визнанням людей постраждалими від СНПК. Як це працюватиме?

Цей закон базувався не просто на наших ідеях, де ми поговорили й придумали цю комісію. Насправді вже зараз працює пілотна програма з надання невідкладних термінових репарацій. Проєкт фінансують наші закордонні партнери. І вже на етапі підготовки цього пілотного проєкту була створена Комісія, яка розглядає ці заяви.

Це незалежна Комісія, і всі дані людей конфіденційні. Комісія не спілкується напряму з постраждалими від СНПК. Останні подають заяви через спеціального кейсменеджера. Усі дані людини, яка звернулася по допомогу, кодуються. Тобто члени Комісії не можуть визначити, хто саме звернувся. Усе робиться для того, щоб це не було травмувальним для людини, яка звертається. Мінімум бюрократії, мінімум якихось підтверджувальних паперів тощо.

До Комісії входять і самі постраждалі, адже вони як ніхто знаються на темі СНПК. Вони розглядають ці заяви й оголошують свій «вердикт» — надавати допомогу чи ні.

Пілотний проєкт був орієнтований на 500 постраждалих, але зараз уже є підтримка від держав-донорів цього фонду, і є рішення, що вони зможуть надати таку допомогу ще 600 постраждалим.

Наведу вам останні числа. Станом на 3 грудня було отримано 577 звернень: 333 — від чоловіків, 232 — від жінок, 12 — щодо дітей, від їхніх представників. Виплати у гривні, еквівалентні 3000 євро, в межах проєкту вже отримали 348 людей: 185 чоловіків, 160 жінок і 3 дитини.

Для направлення заяв для участі у Пілотному проєкті й отримання невідкладних проміжних репарацій можна звернутися до Офісу омбудсмана України за адресою (вул. Інститутська, 21/8, м. Київ, 01008), на електронну пошту (hotline@ombudsman.gov.ua) або за номерами телефонів (0 800 501 720; 044 299 74 08).

Примітно, що звернень від чоловіків більше, ніж від жінок.

Це свідчить про довіру до держави та представників громадського сектору, які надають таку інформацію. І я сподіваюся, що звернень ставатиме більше. Що більше буде інформованості, то більше буде звернень по допомогу, до того ж буде зростати кількість звернень до правоохоронних органів, аби вони могли документувати злочини російської федерації.

Відповідно до закону, право на визнання постраждалим чи постраждалою матимуть люди, які зазнали сексуального насильства під час війни, та діти, народжені внаслідок СНПК. У частини суспільства сексуальне насильство асоціюється саме зі зґвалтуванням. Яких насправді форм іще може набувати СНПК і чому не можна порівнювати, що якась із них є менш чи більш травматичною?

Це наше пострадянське уявлення про насильство: воно асоціюється лише зі зґвалтуванням. За радянських часів, наприклад, не вважали насильством примусове роздягання та знущання, погрози насильством, торкання або слова з критикою. Тепер, завдяки міжнародній спільноті та експертам, це вже вважається сексуальним насильством. 

Вивчався досвід полону людей, примусові переміщення. І тут є важлива різниця. Коли тебе роздягають для ідентифікації татуювань чи шрамів і не торкаються до тебе — це, хай як цинічно це звучить, технічна процедура, яку часто здійснюють на блокпостах чи під час затримання.

Але коли тебе роздягають, знущаються, торкаються і коментують твоє тіло, коли через статеві органи пропускають електричний струм — це вже сексуальне насильство. Так само, якщо на очах одного з подружжя ґвалтують іншого, — це сексуальне насильство стосовно обох.

Я вже наводила приклад: у камері серед ночі відчинялися двері, і просто казали жінці: «Іди!». І вона йшла, не чинила опору. Її везли кудись у баню, потім повертали п’яною, і вона плакала. Вона хотіла це забути. Вона робила це для того, щоб їй дозволили потім побачити її дітей.

Там, у полоні, ми не завжди усвідомлювали, що проти нас чинили СНПК. Тільки згодом, коли ми мали можливість це оцінити, то зрозуміли, що це було насправді.

Часто жінки самі виправдовують свої дії: «Я пішла добровільно». Але що стояло за цим «добровільно»? Переважно йдуть погрози: «Якщо ти не підеш, ми вб'ємо твого чоловіка» або «зґвалтуємо твоїх дітей». У таких ситуаціях потерпіла може не усвідомлювати, що це було сексуальне насильство. Вона впевнена, що не було злочину, адже насильства «напряму» не відбулося. Чи можна говорити про добровільність у таких умовах? Це одна з ключових проблем, яку ще треба розв’язувати.

Важливо працювати над усвідомленням цього як серед постраждалих, так і в суспільстві. Лікарі також не завжди розуміють, як працювати з такими людьми. Від них є багато питань, зокрема як проводити огляди, коли будь-якої миті може спрацювати тригер — і людина буде страждати. Але ми поступово рухаємося вперед у цьому напрямку.

Також важливо донести до людей, що немає терміну давності для таких злочинів. Як показує досвід колишньої Югославії, через 10, 15 або 20 років людина може зібрати в собі сили, щоб заявити про скоєний воєнний злочин, і прагнути до справедливості.

Припускаю, що буде проблема з доведенням вини у справах, якщо мине тривалий термін після скоєння злочину.

Зараз існує безліч технічних можливостей. Дуже багато документують журналісти, громадські організації та правоохоронці. Тож через десять років можна буде дізнатися, хто де перебував, яка територія була окупована і що на ній відбувалося. Свідки завжди знайдуться.

Як, на вашу думку, держава повинна розрізняти вцілілих, які звернулися для встановлення статусу постраждалого чи постраждалої від СНПК через тривалий час, і тих, хто захоче «нажитися» на фінансових виплатах?

Ми про це говорили з нашими закордонними експертами. Так, ми розуміємо, що деякі люди можуть спробувати скористатися цією можливістю. Ми розуміємо, що серед тисячі тих, хто звернеться по допомогу, може бути кілька тих, що не є постраждалими.

Але ми дійшли висновку, що через, умовно, 5 людей, які недобросовісно використають цю ситуацію, не можна ставити під сумнів довіру до інших 995. Ми не можемо додатковими перевірками викликати у людей ретравматизацію, змушувати їх страждати знову. Тут складно дійти якогось однозначного рішення, але краще так.

Від багатьох громадських організацій давно лунають заклики, що допомога постраждалим від СНПК не повинна обмежуватися репараціями. Які права передбачає новий закон? І чи не загубили щось важливе за понад рік розгляду законопроєкту?

Від початку розглядали комплексну допомогу постраждалим, яка включає гарантоване медичне забезпечення, юридичний супровід, психологічну підтримку та соціальну підтримку.

Як це буде розвиватися далі — складно сказати, тому що після ухвалення закону будуть ще підзаконні акти та постанови, які визначатимуть, яке міністерство буде відповідати за конкретні аспекти. Це потребуватиме подальшої роботи з усіма зацікавленими сторонами. Однак те, що комплексна допомога передбачена законом, — це факт.

Після перемоги у війні репарації постраждалим, і не лише від СНПК, покладуть на росію, але закон, імовірно, набуде чинності раніше. Хто буде наповнювати Фонд виплати невідкладних компенсацій до перемоги?

Щодо фінансування, то ми повинні бути реалістами: питання про кошти ще відкриті, оскільки є й інші категорії людей, які також потребують допомоги. Але ми будемо працювати, щоб забезпечити допомогу всім, хто її потребує.

Зараз багато роблять іноземні держави, як-от Німеччина, Франція, Японія, які активно поповнюють фонди надання допомоги. Я також сподіваюся, що в майбутньому будуть реалізовані плани щодо використання так званих заморожених активів росії для компенсацій.

Крім того, вже почав працювати Міжнародний реєстр збитків, завданих агресією російської федерації проти України. Зараз він фокусується на компенсаціях за житло, зруйноване через російську агресію, але я знаю, що він буде розширюватися і включати також постраждалих від СНПК, тортур та інших злочинів, як-от від насильницького розлучення з дітьми. росія скоює безліч злочинів проти цивільного населення, і цей Реєстр допоможе забезпечити відшкодування для постраждалих.