«Хочу стати космонавтом у росії, в Україні мені нічого не світить». Репортаж із села зрадника Олексія Зубрицького

Цього гада голими б руками задушив

Кілька годин блукаємо безрезультатно. Налаштування на те, що в селі всі знають одне одного і нам легко підкажуть: «Он там живуть його родичі, у тій хаті — однокласник, через вулицю — учителька фізики, а через три будинки — друг дитинства», — наївне.

Заходимо в кілька магазинів у центрі, у відділення «Нової пошти» і в кафе, розпитуємо перехожих. Відповіді не допомагають. «Не знаємо, хто такий Зубрицький, бо далі свого кутка не ходимо», «Так, космонавт із нашого села, була новина, поговорили й забули», «Ми переселенці, не в курсі», «Посилки їм не шлють». Кілька жінок перешіптуються між собою, на нас зиркають: «А что случилось?».

На прохання показати, де живуть родичі, маємо напрямки у три різні боки. А село розтягнуте, та й жителів багато — майже три тисячі.

Попри те що неділя, людей на вулицях і городах обмаль. Що далі від центру, то менше. На стукіт у будь-який паркан вискакують здоровецькі пси, бігають по двору, розриваються від гавкоту. Вдалині, за селом, стріляють — там полігон.

До окупованих територій звідси близько 30 кілометрів.

Забрідаємо на вулиці з розкішними маєтками за триметровими парканами. Прикрашені такими квітучими кущами та вистриженими деревами, що немає сумніву: тут працював ландшафтний дизайнер. У селі кажуть, що там мешкають суддя, прокурор та інші поважні люди із Запоріжжя. Їм від дому до центру міста 20 хвилин їзди.

«Тут вихователька жити не може», — розмірковую. Нам уже сказали, що мати Зубрицького працювала в садочку й зараз на пенсії.

«А раптом син-космонавт гроші шле і вони замок тут собі побудували?» — відгукується жартома фотограф. 

Спитати, де проживають Зубрицькі, просто ні в кого. Мешканці елітного житла прошмигують повз в автівках. Пішки тут не ходять. Вирішуємо просити допомоги у старости села, бо двічі пускався дощ, бо втомилися.

Шансів мало, тому що й сам голова Широківської громади, до якої входить і Володимирівське, відмовив напередодні. Мовляв, слідство проти космонавта веде СБУ (у березні 2025 року 32-річному Зубрицькому Вінницький міський суд виніс вирок за статтею про державну зраду.  Він заочно засуджений до 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна за статтями «Державна зрада» та «Дезертирство» — ред.) і він як посадовець коментувати ситуацію не може. До цієї відповіді додавався коментар, що в селі не пишаються таким «видатним земляком».

«Я не можу розголошувати особистих даних», — каже телефоном і староста. І додає фразу, що йому наша розмова не цікава.

Після короткої сварки зізнається: «Я сам військовий, цього гада голими б руками задушив, але не маю права сказати адресу».

Зрештою, якийсь місцевий чоловік зголосився провести нас до будинку батьків космонавта — Ірини та Віталія Зубрицьких. Дорогою промовив: «Тут усі як інопланетяни. Ходити будете три дні, ніхто нічого не підкаже».

Ось і дім: шиферний дах, цегляні стіни, два поверхи. І поруч — 7-8-метрова червона яхта  із написом «Фортуна». Про неї космонавт розповідав у російських медіа: мовляв, коли він був малим, батько побудував яхту і вони з ним ходили по Дніпру.

Какая разніца

Паркана навколо будинку немає, і можна вільно зайти у двір. Ніхто на наш стукіт у двері й шибки не відповів. Очевидно, що тут ніхто не живе: квіти у вазонах на підвіконнях досихають, трава в садку по коліно. Стежка туди не топтана. Кілька теплиць, у яких ще торік вирощували капусту, часник, полуницю, відкриті всім вітрам. Зараз там панують бур'яни. У городі нічого цієї весни не садили, зеленіють торішні часник із цибулею. Нема і бджіл у вуликах.

До сусідів не докричатися. За кілька хат господиня ошатної садиби з камерами спостереження коротко кинула: «Мы ни с кем не общаемся».

З іншого боку вулиці зустрічаємо жінку в окулярах, яка називається Тетяною, їй 47 років. Вона охоче відгукується про Зубрицьких.

«Я давно Олексія не бачила, — переходить з російської на українську, почувши нас. Так часто робили й інші співрозмовники. — Я не дуже його і знала: звичайна добра дитина. Коли в селі заговорили, що Альоша полетів у космос, я навіть вікіпедію відкрила: стало цікаво. Бачу, що він став космонавтом раніше, ніж почалася ця війна (Зубрицький зарахований до загону космонавтів 2018-го — ред.). Я не можу його засуджувати, бо ніхто не довів, що він літає і нас бомбить. Вибачте, мушу йти, у мене чоловік після поранення, треба обробляти рани».

Рушаємо далі. До нас озивається високий сивий чоловік років за 60, у дворі якого гребуться кури. Сергій Павлович, так його звати,  пригощає кавою, печивом і часто добродушно повторює, що чотирирічний онук — його улюблений друг. Ще сумно зауважує, що обидва його сини на фронті й про них він думає щодня.

Коли бачив востаннє батьків Зубрицького, пенсіонер не може згадати. Може, цього року, а може, й минулого. Запитую, що він думає, коли його сини воюють по один бік, а сусідський хлопець — тепер «за росію».

«Кожному своє. Він же пішов туди, ще войни не було. Какая разніца», — він щиро не розуміє, що різниця є.

Розповідаємо про те, що Зубрицького судили за держзраду.

«Я цього не знаю. Я не цікавлюся цим. Щитаю, то лишнє — цим його діставати».

Ще кілька далеких сусідів підтвердили, що давно не бачили Зубрицьких. А загалом репутація в них хороша: Ірина (мати) — приємна жінка, підробляла тим, що готувала дітей до школи, Віталій (батько) комусь допомагав теплиці напинати, комусь — електрику до нового будинку проводити, меблі майстрував. З того й жив. Хоча останнім часом запустив себе: ходив з бородою, брудний і цурався людей, а Ірина схудла на патик, бо за щось переживала.

Війна лише після 2022-го

Бабуся космонавта Варвара Сазоненко, яка живе за кілька вулиць, хвіртку нам не відчинила. У дворі стояла автівка (належить її сину, брату Ірини Зубрицької — ред.), тож здавалося, що вдома хтось є. Але так люто щирив зуби пес, спираючись усією вагою на ворота, що торкатися клямки ми не стали.

«Та вдома вони, не хочуть нікого пускати, — обізвалася 82-річна сусідка Віра Павлівна з намальованими шнурочком бровами. Вона з другого поверху свого сараю загледіла нас і покликала: їй цікаво, що за нові люди вештаються селом.

«Я памʼятаю Льошу: хароший, красівий мальчік. Закінчив 10 класів і пішов вчитися на льотчика в Харків. А що про нього писать? Ну Гагарін був космонавт перший, а зараз мало не кожний літає».

Пояснюємо жінці, що Олексій засуджений за держраду і йому світить 15 років ув'язнення.

«Засудили? Ой, ви смішні, що він такого зробив? Він же до войни виїхав ще! Живе собі там, у Москві, квартіру йому дали. Бабушка його хвасталася, що він на космонавта йде. А я ще казала: нащо, хай би льотчиком собі був».

Водночас пенсіонерка зізнається, що має родичів у росії, з якими перестала спілкуватися, бо «война, бо звідти сунуть вороги. Ви що, як можна?!».

Зрада найвищого порядку

Іншої думки про космонавта-зрадника військові. Одного ми зустріли в центрі села. Він назвав Зубрицького «піда..сом» і сказав, що той не вартий навіть розмов про нього.

У 44-річного фермера Владислава Калюжного багато друзів пішли захищати Україну, і він став їм допомагати. Оголошував збори на все, що просили, сам відвозив. Від аптечок до дронів. З часом волонтерська діяльність розрослася до благодійного фонду, який передав для військових 15 автівок.

«Моя бульбашка така, що в ній нема “ждунів”, нема тих, кому “какая разніца”, — розповідає він. — У селі, звісно, такі є, як і всюди. Чув, що одна старша жінка відкрито підтримувала ворожу державу, то з нею розмовляла Служба безпеки. Про Зубрицького знаю лише, що він із нашого села і що його росіяни в космос відправили. Але в мене є важливіші справи, ніж в це заглиблюватися. Ясно, що як патріот я засуджую зрадника. Якщо копати глибше, то, гадаю, людей із Володимирівського виїхало до росії багато. Вони теж зрадники. Просто про них ніхто не напише, а цей на слуху».

Волонтер вважає, що любов до Батьківщини закладається в дитинстві, тому долучає дітей села до розфарбовування автівок, які їдуть на фронт. Скажімо, перед Великоднем з однієї писанку зробили. Її передали 93 бригаді.

Сергій Гащенко живе в селі і є пастором церкви «Джерело життя». У нього 12 дітей: п'ятеро синів і сім дочок.

«У мене два сини воюють, третього призвали оце, — розповідає. — Сини були поранені, витримали все, а мати їхня не витримала. Ми поховали її три місяці тому, — видихає. — Для нашої родини, для більшості людей у селі війна — велике горе. Усі розуміють, хто агресор, у багатьох діти служать, багато загиблих уже. І вчинок Зубрицького — це зрада найвищого порядку. Якщо ти народився на цій землі, якщо ти хоч трохи її цінуєш, ти не можеш, не повинен бути на боці окупанта».

Пастор каже, що люди, які ходять до його церкви в Запоріжжі, патріотично налаштовані. Не лише моляться, а й надонатили на сорок автівок.  

А що мені світить в Україні?

Неочікувано нам щастить: вдається дістати телефон вчительки математики російського космонавта. Любов Іванівна ще й живе неподалік батьків Зубрицького.

«Він не глупий, старанний був, — згадує вона Олексія у школі. — Народився під знаком Лева за гороскопом, то він йому і відповідав. Честолюбний дуже. Любив, щоб його хвалили. Вчитися старався, не можна сказати, що геній, але до знань прагнув. Його молодший брат Кірюша — пряма протилежність: він творча дитина, добра, малює гарно, друзів мав багато. Льошка не такий: ставився до  однокласників зверхньо, міг із когось посміятися. Ірка більше пишалася ним. Він мріяв стати  льотчиком ще зі школи, дуже цілеспрямовано до цього йшов».

Любов Іванівна вважає, що ця мета і бажання кар’єри стали настільки непереборними, що відіграли ключову роль у тому, що Олексій Зубрицький перейшов на бік росії.

«Коли він був у Криму як військовий льотчик уже і сталася анексія, ми гроші йому збирали, хотіли, щоб він повернувся. Особливо сприяла цьому наша директорка школи. А він видав їй: “Я лишаюся тут. Хочу стати космонавтом, а ця галузь краще розвинена в росії. А що мені світить в Україні?”. Вона йому напряму відповіла: “Льошо, це називається зрада”».

Любов Іванівна не впевнена, що син допомагав батькам грішми, з огляду на те, як вони жили. Паркана немає, авто немає, батько їздив на велосипеді.

«Він завжди про себе думав. Такий царьок», — пхикає вона.

Пізніше вчителька дізналася від Ірини, що Олексія відібрали в п’ятірку кращих космонавтів, що він одружився, у нього народилося двоє дітей.

Любов Іванівна не бачила цьогоріч ані батьків Зубрицького, ані молодшого брата Кирила, який із ними жив.

«Усі 10 років вони почувалися нормально в селі, але коли Олексія засудили за зраду, втекли кудись. Їм було тут дуже некомфортно».

Виїхали за кордон й інші родичі Зубрицьких: хтось ще до вторгнення, хтось пізніше. 

Учителька вважає, що Олексій став зрадником ще й тому, що виріс серед людей, які не знають свого коріння.

«Тут мало місцевого населення, якась збірна солянка. Кожний сам по собі. Спитайте, як сусіда звати, ніхто не знає».

Сподіваюся, він не доживе до старості

У Широківській громаді 35 населених пунктів. 70 військових із них загинули. На стенді слави в центрі роздивляюся їхні фото. Найменшому з полеглих бійців 20 років. Помічаю свого героя, про якого писала позаторік, — Семена Повара. Він — із цих місць.

У Семена було страшне дитинство: мати постійно пила й лупцювала його, братів і сестру. Вони часто голодували. У спогадах чоловіка найкращі часи дитинства — інтернат. Коли він загинув, мати приїхала на похорон лише для того, щоб запитати, скільки їй виплатять за сина.

Ясно, що вихованням Семена ніхто не займався, але воювати добровольцем він пішов із першого дня вторгнення.

Я подзвонила його вдові Світлані Повар, нині військовослужбовиці, щоб запитати, що вона думає про те, як одна земля породжує героїв і зрадників.

«Мені здається, людина народжується з інтелектом, коли вона спроможна себе ідентифікувати: я — українець, я готовий робити щось для цієї країни, щоб тут добре було жити мені й моїм дітям, щоб після себе щось залишити, — відповідає Світлана. — А є пристосуванці. Ненадійні люди. Отой Зубрицький давав присягу народу України неусвідомлено, бо він живе інстинктами: поїсти, поспати, розмножитися. Він не задумується, навіщо він живе. Щось йому ще запропонують — він покине ту росію й поїде далі. Повіє вітер — він покотиться. Такі порожні люди бувають, народжуються лише для чисельності. Сподіваюся, він не доживе до старості, а як і доживе, то йому й згадати нічого буде, бо все робив, як хтось казав. Свого в нього нічого немає».