«Скільки грошей мені положено?» — мати на похороні сина-військового. Хто має право на 15 млн після загибелі бійця

Дитина, яка народилася після смерті батька

Анна й Олег Кулаковські з Полтави побралися за рік до повномасштабного вторгнення. До того жили разом 7 років. У 40-річного чоловіка підростають двоє хлопців-близнюків від попереднього шлюбу. Анна має сина, якого вони з Олегом виховували разом.

Чоловік — військовий, служив у десантно-штурмових військах, учасник бойових дій на Донбасі. На початок 2022-го служив за контрактом. 12 лютого його бригаду скерували на Харківщину, а 23-го – у Суми. Наступного дня дружина говорила з ним вранці, а потім зв'язок зник. У частині повідомили, що він, імовірно, загинув.

Тиждень шукали тіло. З'ясувалося, Олег був за кермом бойової машини, яка їхала в колоні. Нарвалися на засідку ворожої ДРГ. Почався обстріл, і чи то куля снайпера, чи уламок снаряда влучили Кулаковському в голову. Він загинув відразу. Машина без управління здетонувала: там були боєприпаси та зброя. Тіло водія згоріло.

Далі була експертиза ДНК. Похорон відбувся за два місяці після загибелі. У цей час жінка дізналася, що вагітна.

 «З одного боку, це страшно, що Олег не дізнався про вагітність і син не знатиме батька. З іншого — ми хотіли дитину, і в мене тепер є стимул вижити», — ділиться в телефонній розмові Анна.

У слухавці чути аґукання немовляти. Хлопчик народився 14 жовтня, у День захисників і захисниць України. Назвали Олексієм, що в перекладі з грецької — захисник.

У випадку Анни 15 мільйонів гривень мають бути поділені на сімох: батьків чоловіка, його двох синів-близнюків, на саму Анну та її дітей. Ні з ким проблем не виникло, крім Олексійка. Він народився після смерті батька.

Ще вагітною жінка запитала у військкоматі, чи має право її майбутня дитина на цю виплату. Раз їй відповіли, що так, іншого разу — що ні.

Анна — юристка за фахом. Знає, що все вирішується через офіційні листи, тому написала до Міністерства оборони, щоб забронювати частку на майбутню дитину. Вона вважає: якщо в законі немає чіткої вказівки щодо ненароджених дітей, то можна діяти за аналогією з цивільним спадковим правом. Там зазначено: діти, народжені в законному шлюбі протягом 10 місяців після смерті батька, мають право на частину спадщини.

Кулаковська отримала відмову від МО: «Право мають лише ті члени родини, які були на момент смерті військовослужбовця».

Обоє дітей Анни отримують пенсію по втраті годувальника. Жінка хоче скористатися параграфом закону, у якому зазначено, що такі особи мають право на частку разової допомоги. Ці документи в неї прийняли у військкоматі, але попередили, що на старшого хлопчика вона отримає дозвіл, а на молодшого, мабуть, ні.

Після подання документів минуло 3 місяці, відповіді все ще немає. Якщо жінці відмовлять, судитиметься з Міністерством оборони.

На її думку, у законі про компенсації треба прописати, що право на разову допомогу мають і діти, народжені протягом 10 місяців після загибелі батька.

«Ще пораджу родинам писати офіційні листи, напирати на закон. Треба добиватися захисту своїх прав», — наполягає Анна.

Коментар адвоката та керівного партнера юридичної фірми «Соціальний паритет» Дмитра Йовдія:

Міністерство оборони вважає, що 15 мільйонів гривень — це не спадок, а разова виплата. Тому на неї мають право тільки родичі, які існували на момент смерті військового. У МО позиція зрозуміла: менше виплачувати, шукаючи можливі зачіпки. Тому Анна, найімовірніше, отримає відмову. Але я раджу судитися і їй, і решті жінок, які з цим стикатимуться. Отримати письмову відмову та звертатися до суду. Шанси з хорошим адвокатом є.

Цивільна дружина: дівчино, ви ніхто

25-річний Іван Ковальов освідчився коханій рік тому. Десантник 81 окремої аеромобільної бригади за кілька діб до Дня святого Валентина поїхав по службі з Полтави на Харківщину.

14 лютого до Юлії Рябухи з букетом і обручкою прийшла подруга. На каблучці — напис: «Я тебе кохаю». Іван перетелефонував за кілька годин: «Ну що, згодна? Щось довго думаєш». Посміялися.

Вони зустрілися за пів року до того і відразу зрозуміли, що вони — пара. Стали жити разом, запланували весілля.

24 лютого Юлія двічі поговорила з Іваном телефоном, хлопець був у Сумах. «Не хвилюйся, бережи себе, я тебе кохаю», — заспокоїв. Того дня перестав відповідати на смс і в соцмережах. 8 березня її набрав друг Івана: «Вибач, що не зберіг». Так Юлія довідалася, що коханий загинув у перший день великої війни.

Відтоді вона стикається з перешкодами в оформленні будь-яких документів. Офіційно вони не були у шлюбі. Через це їй не повідомили про смерть із військової частини, не давали дозволу на поховання: «Дівчино, ви ніхто».

Дозвіл телефоном дав брат Івана. Він із батьками живе на окупованій Луганщині. Лише на упізнання тіла її пустили без паперів, повірили її горю.

Івана Ковальова ховали 15 березня в Полтаві. Батьків і брата не було. Побратими пришкандибали на милицях. Найкращий друг у момент прощання відкинув їх, щоб гідно, на двох ногах провести десантника-героя.

Від горя Юля Рябуха на пів року випала з реальності: «24 лютого я втратила все. Мені боляче, що мене вважають ніким для Івана».

Вона збирається подати до суду, щоб її визнали членом родини коханого. Хоче представляти його інтереси в меморіальних справах. Наприклад, щодо відкриття іменних табличок у Сумах чи Полтаві.

Дівчина збирає докази їхнього спільного проживання, щоб довести суду, що в них були стосунки. Для цього підходять фото, листування, чеки від покупок, підтвердження фінансових операцій. Потрібні свідки, які бачили, як вони разом вигулювали собаку чи ходили до магазину.

Юлія ці докази має. Але вже третій адвокат починає розмову з питання: «А скільки часу ви прожили разом? Пів року? Тоді шанси у вас нульові. Суд розглядає від 5 років».

«Насправді 5 років — це не норма закону, це рекомендація. Мене дивує і пригнічує, ображає як жінку й громадянку, що нікому не потрібна наша історія, наші життя. Що якби Івана не вбили, ми прожили би 5, 10, 50 років, як планували. І наша родина була б щасливою, я впевнена. А вони чують про пів року й автоматично вважають ці стосунки несерйозними. А він — кохання мого життя. Я не поясню це суду, бо йому треба сухий розгляд», — каже Юлія в розпачі.

Розповідає, що навіть жінкам, які роками жили з чоловіками в цивільному шлюбі, зараз кажуть: «Доведіть, що вам важко, що ви його кохали, що мали спільний побут».

Якщо Юлія Рябуха здобуде статус члена родини, за законом вона матиме право на частку разової допомоги. Зараз із претендентів лише батьки загиблого Івана. Однак вони не можуть подати заяву з окупованої території.

«Я зрадію, якщо ці гроші отримають батьки і вдасться вивезти їх із Луганщини. Мене влаштує варіант без компенсації. Але якщо вона буде, матиму більше шансів робити добрі справи. Не чекатиму, поки міська рада Сум чи Полтави вирішить поставити меморіальний знак. Я просто його куплю», — розмірковує Юлія.

Попри мінімальні шанси, вона судитиметься з Міністерством оборони: «Складається враження, що держава не допомагає, а створює дедалі жорсткіші умови, щоб ці компенсації отримали не всі. Я була б щаслива, якби моя справа, навіть у разі програшу, вистрілила. Щоб це стало поштовхом для змін у законі щодо цивільних дружин. Принаймні я спробую. Мене так завжди учив Іван».

Коментар адвоката Дмитра Йовдія:

До 25 серпня минулого року в Законі «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей» щодо разової виплати було зазначено, що на неї могли розраховувати «батьки, члени сім'ї та утриманці». 

Члени сім'ї — це особи, які разом проживають і мають спільний побут. Тобто цивільна дружина, у якої чоловік загинув до 25 серпня, входить до цього списку. У мене були такі справи. МО їм відмовляло, але ми судилися й вигравали. 

Щодо строку у 5 років, то він має значення лише під час розподілу спадщини. Тобто у випадку нашої героїні пів року проживання з чоловіком не є замалим терміном, хоча суди можуть поставитися до цього скептично. 

Після 25 серпня до Закону внесли зміни. І замість «членів сім'ї», до яких можна було за певних умов віднести бабусь чи братів, прописали чітко: «батьки, офіційна дружина чи чоловік, неповнолітні діти й утриманці». 

На нашу героїню поширюється попередня редакція закону, бо це право виникає з моменту загибелі. Якщо вона доведе, що була цивільною дружиною, матиме шанс отримати допомогу. Я в таких ситуаціях беруся за справи загиблих до 25 серпня, якщо після — на жаль, допомогти не можу.

Цивільним дружинам, чоловіки яких воюють, мабуть, слід подумати про це й узаконити шлюб.

Жінка, син якої виховувався в інтернаті, хоче виплат

Семен і Світлана Повар разом виховали 17-річного сина. За два десятиліття сходилися-розходилися кілька разів, у чоловіка народилася позашлюбна донька. За 5 років до повномасштабного вторгнення після чергового розриву вирішили одружитися — раз і назавжди. Оселилися в Броварах.

Торік 24 лютого подружжя пішло до військкомату, але жінку відправили додому. Семен захищав Київську область, а потім його 72 бригаду перекинули на Донеччину, під Вугледар. Востаннє вони пів години розмовляли 31 серпня. А тоді — тиша.

Світлана не хвилювалася до 7 вересня, свого дня народження. Була певна: чоловік знайде, як її привітати. Але того дня її сповістили, що він загинув. Зовсім нещодавно вона отримала наказ про нагородження його посмертно орденом мужності.

«Він здійснив якийсь вчинок. Я й досі не знаю, як Семен загинув, чекаю акту розслідування», — ділиться Світлана.

Лише з цим документом та пакетом інших вона зможе подаватися на частку разової допомоги.

38-річний чоловік ніколи не розповідав Світлані про свою матір — не спілкуються та й по всьому. Якось вирішила їх помирити, зв’язалася зі свекрухою телефоном, у слухавці почула: «Що, Сєня, не здох ще?» Після цього Семен розповів їй історію дитинства.

Відколи себе пам'ятав, мати була п’яна. Хата або повна чоловіків, або вдома нікого нема, а його менші двоє братів і сестра плачуть від голоду. Якось пробрався до сусіда і вкрав банку з цукром. Наколотив солодку воду — менші затихли.

Вона дітей так лупцювала, що в Семена лишилися рубці на тілі. Жінку позбавили материнських прав, малих розкидали по сиротинцях. У спогадах Семена найкращі часи дитинства — інтернат.

У 16 років перед вступом до училища він заїхав до матері. Мав якусь стипендію, то вона так вимагала віддати, що рубонула сина сокирою по голові.

У нього вистачило сили вийти на дорогу. Впав. Там його побачив сусід у калюжі крові й відвіз до лікарні. Після того Семен поїхав до Києва і з матір’ю не бачився.

І от минає 22 роки. Семен, уже дорослий чоловік і боєць, гине. Його сестра привозить матір із Запорізької області на похорон «по-людськи попрощатися з сином». Та навіть не підходить до труни, знаходить військового комісара: «А які треба документи для оформлення виплат? Скільки грошей мені положено?»

Світлана розповідає, що за тиждень після похорону свекруха звернулася до суду, щоб поновити свої материнські права. Світлана подала апеляцію на це рішення: «Річ не в грошах. Але вона не має права зватися матір’ю. Коли я привезла в його село меморіальну табличку на школу, вона розігрувала вбиту горем. Всі люди знають, яка вона, і на це огидно було дивитися. Троє її дітей на відкритті навіть не підійшли до неї. А коли я запитала при комісарові, що ж вона робить, у Семена ж діти є, відповіла з викликом: «Які ще діти? Може, у нього по всьому Союзу діти. То я що, усім бабуся?»

Поки триватимуть суди, частину виплат на матір заморозять.

Світлана хоче поновити у правах 12-річну позашлюбну доньку Семена. Щоб вона отримала частину допомоги й мала статус дитини загиблого військовослужбовця. Це дає право на пенсію по втраті годувальника та пільги при вступі до навчального закладу. Але мати дівчинки проти, бо за документами вона мати-одиначка й отримувала за це виплати. Боїться, що держава за 12 років виставить їй рахунок.

«Мій чоловік хотів довести своє батьківство, але не встиг. Тому я робитиму це задля справедливості», — каже вдова.

Коментар адвоката Дмитра Йовдія:

«Можливо, з морального погляду ця жінка не має права зватися матір'ю, але якщо рішення залишиться в силі, то компенсацію вона отримає. Бо юридично є однією з батьків.

Є багато ситуацій, коли батьки не брали участі у вихованні дітей, але не позбавлені батьківських прав: мати поїхала за кордон чи батько пішов із сім'ї. Ці люди злітаються на великі гроші, і хай як прикро це звучить, вони мають право. 

Я пропонував би внести до закону поправку, яка дозволяла б у судовому порядку усунути таких батьків від отримання грошової допомоги. Або щоб сам військовий вирішував, кому дістанеться допомога в разі його загибелі. Обов'язково туди мають входити неповнолітні діти, а решта — за його бажанням.

Поновити у правах позашлюбну доньку чоловіка без згоди її матері неможливо, бо вона — законний представник дитини в суді. Можна знайти спосіб допомогти й без матері: отримати гроші на себе, покласти на рахунок, до якого дитина матиме доступ з 18 років.