Насильство, аборт, стерилізація. Що не так з репродуктивними правами жінок з інтелектуальною інвалідністю в інтернатах

На Львівщині на керівника навчально-реабілітаційного закладу поліція відкрила кримінальне провадження щодо сексуального насильства стосовно вихованки. 

На Тернопільщині в Новосільському інтернаті представниці Уповноваженого з прав дитини виявили два випадки сексуального насильства, яке вчинили вихованці того ж закладу. Постраждала 8-річна дитина. За цими фактами Тернопільська обласна прокуратура розпочала кримінальні провадження. 

Це лише відомі випадки насильства за 2024 рік. Час від часу до інтернатів без попередження навідуються моніторингові місії і конфіденційно говорять із людьми, які перебувають у цих закладах. Не раз підопічні розповідали про насильство й неналежні умови проживання.

Проте після таких візитів мало що змінювалося, а проблеми маскували, каже Галина Курило, директорка українського офісу міжнародної організації Disability Rights International (DRI): «Якщо тобі не можна вибирати, з ким ти живеш у кімнаті, о котрій годині ти їси — про які репродуктивні права йдеться?».

Курило впевнена, що в місцях, де людина позбавлена свободи, говорити про репродуктивні права неможливо. 

Підтримати

«Від гріха подалі» 

Щоб мати менше проблем, не пояснювати про статеві стосунки, контрацепцію та вагітність, психоневрологічні інтернати поділяли за статевим принципом: жінки окремо від чоловіків. З 2013 року почали говорити, що варто робити змішані заклади, каже експертка ГО «Українські правозахисні ініціативи» та україно-швейцарського проєкту «Психічне здоров’я для України» Олена Темченко.

Директори зазвичай проти такого. Хоча, за словами Темченко, у Камишівському психоневрологічному інтернаті на Донеччині (на той час територія ще не була окупована — ред.) психіатр відмічав поліпшення психічного стану пацієнтів після того, як чоловіки й жінки стали проживати спільно.

«Психіатр пояснив, що в жінок і чоловіків почали з’являтися міжособисті стосунки, зокрема й інтимні. Іноді це були любовні трикутники й з’ясування стосунків, ревнощі. Але це людські відносини, і саме на них в обмеженому інтернатному середовищі зосереджена увага мешканців. Така ситуація позитивно вплинула на стан психічного здоров’я вихованців», — каже Олена.

ГО «Українські правозахисні ініціативи» проводила опитування у двох психоневрологічних інтернатах. Там, де люди обох статей проживають разом давно, більш відкрито відповідали про сексуальні стосунки й розуміли, що таке культура згоди. 

Водночас керівники змішаних закладів, за словами Галини Курило, на запитання, як вони справляються, кажуть, що в людей з інвалідністю немає статевого потягу (що є неправдою), або що вони за ними «наглядають» (фактично контролюють, щоб не було ніяких стосунків). 

Часто «нагляд» має вигляд заборони підопічним перебувати у власних кімнатах. Про це йдеться у спецдоповіді омбудсмана за 2024 рік. Таке зафіксувала група Національного превентивного механізму в Чорторийському психоневрологічному будинку-інтернаті й Олександрійському психоневрологічному інтернаті. О 6:00 підопічні змушені покинути свої кімнати, перебувати в іншому корпусі, або на вулиці.

У Радомишльському психоневрологічному інтернаті доступ до кімнати є, та на ліжко вдень лягати не можна, бо кімнати мають бути охайними. 

Три прокладки на місяць

Жінкам і дівчатам з інтелектуальною інвалідністю часто не пояснюють про тілесність і сексуальність навіть батьки чи опікуни, якщо вони проживають не в інтернатних закладах. Про це йдеться в аналітичному звіті «Репродуктивний досвід жінок з інвалідністю в Україні» ГО «Безпечне народження». Перші навчальні матеріали з теми почали з’являтися лише 2012 року.

«Ми в організації почали це питання рухати десь… у 2012–2013 роках. Ми дуже тісно співпрацювали, і зараз співпрацюємо, з Фондом “Здоровʼя жінки”. Вони нам допомагали в багатьох напрямах, наприклад у розробленні матеріалів, які ми адаптували потім простою мовою…

Хочу сказати: що більше ми проводили таких зустрічей, то більше зʼявлялося розуміння того, що це необхідно, що це потрібно. І особливо коли залучали самих людей», — пригадує правозахисниця людей з інтелектуальними порушеннями Юлія Клепець.

Зараз таких навчальних ініціатив побільшало. Тренінги, зустрічі, персональні консультації переважно проводять фахівці й фахівчині організацій, орієнтованих на роботу з людьми з інтелектуальними та/або психосоціальними порушеннями (Центр «Емаус», ГО «Бачити серцем», ГО «Майстерня мрії» та інші). 

Але в закладах інтернатного типу до таких ініціатив часто не доходить. За словами громадської діячки Ліни Дешвар, дівчата в закритих закладах можуть не знати навіть про менструацію та гігієну під час неї.

«Можуть дати три прокладки на весь менструальний період. Тому що це нормою прописано. І навіть випускниці таких закладів із ментальними порушеннями не знають, як попрати свою спідню білизну, тому що їх ніхто цього не навчив. Вони її просто викидають після менструальних днів», — розповідає Ліна. 

Олена Темченко каже, що в тих інтернатах, де вона була, медичні працівники ведуть журнал обліку менструального циклу: «Така діяльність нічим не узаконена, немає такого нормативного акту, який би зобов’язував це робити. Тобто це їхнє бажання. Вони пояснюють це контролем за здоров’ям людини».

Якось одна жінка з інтернату поділилася з Галиною Курило, що в неї дуже болить живіт під час місячних. Але знеболювального їй не дають. Вона ніколи не була в гінеколога й не знає причини болю. Купити таблетки можна тільки за власні кошти, вийшовши в місто. А в місто можуть не випустити, якщо вона «провинилась». 

«Прокладки вони купують за свої гроші. Волонтери привозять, але не завжди до них доходить. Я колись шампунь привозила й передавала особисто в руки через паркан, бо інакше до них не дійде. Але якщо ви приїдете, то директор розкаже, як у них усе прекрасно, які вони забезпечені й невдячні, що в них є дах над головою і гаряча вода», — розповідає Галина. 

А жінки ромської національності, які проживають у Мукачівському інтернаті, за словами Галини, не знають, що таке гінеколог: «У них є дуже багато міфів щодо того, що якщо незайманою до гінеколога піти, то втратиш цноту». 

Експертка пояснює, що деякі дівчата відмовляються від їжі, бо несмачно, прісно, на вигляд огидно. Бувають випадки, коли дають зіпсовану їжу. Через недоїдання в жінок можуть припинятися місячні.

У 2023 році правозахисникам на чолі з Галиною вдалося витягти з інтернату одну дівчину. Вона мала вигляд, як люди, задокументовані на фотографіях під час Голодомору 1933-го: мала худі ноги й руки та великий живіт. Через деякий час завдяки нормальному харчуванню її тіло повернулося до вікової норми. 

Про засоби контрацепції мешканцям інтернатів мають розповідати медичні працівники закладу. Але часто цього не відбувається. Хлопці можуть знати, навіщо потрібні презервативи, однак не мати можливості їх купити. 

«Ті 25% пенсії, що вони отримують, навряд чи будуть витрачати на презервативи. Якщо вони будуть лежати безплатно у вільному доступі, то тоді мешканці ними будуть користуватися. Знаю, що колись благодійні фонди забезпечували, але останніми роками, коли я їздила в інтернати, то не бачила такого», — каже Олена Темченко. 

Насильство

Ліна Дешвар зазначає, що з дівчатами не говорять про те, хто їх може торкатися, а хто ні. Часто перший досвід сексуальних стосунків відбувається в межах закладу з працівниками чи вихованцями. У дитячих інтернатах це може статися до повноліття. Часто йдеться не про секс, а про зґвалтування, адже дівчата можуть не знати, що таке секс, і про добровільну згоду рідко йдеться. До того ж можуть використовувати дівчат навіть за їжу. 

Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець у 2024 році повідомляв про випадки насильства, коли директор закладу здійснював дії сексуального характеру щодо вихованок, публічно принижував, а також погрожував, що буде їх бити або завезе до психіатричної лікарні за «погану поведінку» чи порушення розпорядку дня. 

Діти скаржились, що їм систематично казали: «Ти нікому не потрібен/-а», «Твої батьки алкаші», «Ти хворий/-а», «З тебе нічого доброго не вийде». Ставлення працівників на чолі з директором до дітей було як до «хворих», недієздатних — «у них діагноз, вони неадекватні», що унеможливлювало їхній подальший розвиток і реабілітацію. 

«Що шокувало: впродовж року діти та інші люди в їхніх інтересах зверталися із заявами до Національної поліції, місцевої служби у справах дітей та департаменту освіти, проте не отримали ніякого реагування. Навпаки, за кожну скаргу на умови утримання чи поведінку працівників закладу отримували побиття палками й приниження», — написав Лубінець у Facebook.

Аборти

Ліна Дешвар каже, що про тести для виявлення вагітності мешканки інтернатних закладів можуть чути хіба з телевізора. Але де їх купити й навіщо вони потрібні — не знають. 

«Про вагітність дізнаються вже в медика. Наприклад, якщо дівчина втратила свідомість або часто блює, її відправляють в ізолятор. І там уже лікар або медсестра дають цей тест, і виявляється, що вона вагітна», — каже вона. 

Ліна розповідає про практику, яка є в психоневрологічних закладах. Якщо вперше дівчині стало зле, їй кажуть: «Терпи. Видумуєш». Якщо знову стало зле: «Випий таблеточку». Коли вже зовсім погано — в ізолятор. Реакція на вагітність може бути: «Нагуляла», «Ах, ти, скотина», «Де ти, подруго, була?». Можуть побити чи прив’язати, щоб більше нікуди не пішла.

Якщо тест підтвердив вагітність, то інформують спочатку директора, потім санітарів. Ті сварять, нацьковують дівчат, які живуть в одній кімнаті. 

У 2015 році, коли DRI проводили дослідження, у Вінницькому обласному дитячому будинку зустріли вагітну дівчину й дізналися, що їй доведеться зробити аборт, незалежно від того, чи погоджується вона на це, чи ні.

Гінеколог у тому місті повідомив, що вагітності в цьому закладі поширені, а примусові аборти — звичайна справа. Адже жінки, які позбавлені дієздатності, не можуть відмовитися від аборту. І хоч вагітна була вже на третьому триместрі, це дитини не врятувало. Одна з дівчат сказала: «Вони зв’яжуть її і вб’ють її дитину. Але вона хоче залишити свою дитину собі!». 

Людина може зберігати юридичну дієздатність, але через закритий характер закладу директор де-факто ухвалює всі рішення за неї. 

У 2021 році представник Офісу тодішнього омбудсмена Павло Шульга повідомляв, що на Миколаївщині 16-річну дівчину змусили зробити аборт. Спочатку вона опинилася в ізоляторі закладу. Там вона нібито примусово вживала абортивні препарати. Після цього дівчину відвезли до лікарні для переривання вагітності.

Після цього Шульга поспілкувався з представниками інтернату. Вони йому не змогли пояснити, чому не розглядали можливості збереження життя дитини. Посадовець заявив, що дівчина хотіла залишити дитину. За його словами, випадок аборту в цьому інтернаті стався не вперше. 

Стерилізація

Ліна Дешвар каже, що коли вона навчалася в інтернаті, то дівчат постійно лякали стерилізацією. Особливо страшно було від того, що ніхто до пуття не розумів, що це.

«Я раніше не знала, що означає слово “стерилізація”. Нас, дівчаток у підлітковому віці, лякали: “Якщо ти будеш у [дитячому] таборі з кимось гуляти, то ти підеш на стерилізацію”», — каже жінка.

Що таке стерилізація, Ліна дізналася вже у 25 років, коли вийшла з інтернату й почала цікавитися сексуальною освітою. 

У дослідженні DRI 2015 року йдеться, що жінок з інституційних закладів, яким роблять аборти, також можуть примусово стерилізувати. Про це DRI розповіла активістка з Одеської області, що опитала багатьох жінок, яких відвозили до клінік для абортів: «Я підозрюю, що жінок стерилізують одночасно з абортами. Я ніколи не бачила, щоб одна й та сама жінка в установі вагітніла двічі». 

Українське законодавство дозволяло стерилізацію людей із «психосоціальними розладами» або інтелектуальною недостатністю до 2018 року. Через те що Україна впроваджує Конвенцію про права людей з інвалідністю, дещо змінилося, каже Олена Темченко. Наприклад, у 2018 році із Цивільного кодексу вилучили норму про стерилізацію недієздатної людини за наявності медичних показань за згодою її опікуна. На сьогодні це можливо лише за бажанням самої повнолітньої людини.

Протягом 2025 року під час відвідувань інтернатних закладів не зафіксували випадків порушення репродуктивних прав, примусових абортів чи стерилізації, повідомили у відповідь на наш запит у Департаменті з питань реалізації національного превентивного механізму. 

Материнство

Вихованок інтернатних закладів налаштовують, щоб вони сприймали вагітність як щось заборонене, таке, за що соромно. Навіть після випуску з інтернату із жінками залишається це відчуття бруду.

«Коли я випустилась з інтернату, і мої однолітки завагітніли, для них це був сором. Зараз я розумію, що це чудо, класно, супер. Але в інтернаті, особливо, якщо це психоневрологічний інтернат, це сором, тебе за це покарають і ще відвезуть до психіатрії лікуватися», — розповідає Ліна Дешвар. 

Жінки з інтелектуальною інвалідністю, які зростають у сім’ї, зазвичай не мають досвіду вагітності/пологів, бо батьки за ними стежать. А жінкам із закритих установ, які мали досвід вагітності/пологів адміністрація забороняє свідчити про це, навіть анонімно. 

Ліна Дешвар пригадує, як 12 років тому вагітну дівчину з інтернату поселили в ізолятор, де вона перебувала, доки не народила дитину. Немовля кудись забрали, а дівчину відправили до психіатричної лікарнї:

«І от у мене питання: чи винна в цьому дівчина з ментальними порушеннями на колісному кріслі? Їй ніхто не розповідав про сексуальну освіту. Її дотримали все ж таки до народження дитини. І потім її просто в психіатричну лікарню відправляють як покарання, що ти носила дитину під серцем. Бувають такі випадки, коли, наприклад, дівчина народила, і в інтернаті може стати ізгоєм, бо вона “гуляла”. Але ніхто навіть не задумувався про те, де вона “нагуляла”, якщо вона в закритому інтернаті». 

Олена Темченко пояснює, що, з одного боку, є право людини на статеві відносини й на можливість стати матір’ю, а з іншого — реальні можливості ростити й виховувати дитину. В інтернатних закладах для повнолітніх не можуть проживати діти.

Людям, які тривалий час мешкали в інтернаті й хочуть мати дітей, треба знайти житло, де вони будуть жити родиною, і надати супровід, тобто людину, яка б допомагала й підтримувала у вихованні дитини. Адже в людей, які виросли в інтернаті, таких навичок немає. 

Виконавча директорка ВГО «Коаліція захисту прав людей з інвалідністю внаслідок інтелектуальної інвалідності» Юлія Клепець, зазначає, що у випадку жінок з інтелектуальними та/або психосоціальними порушеннями догляд за дитиною стає прерогативою опікунів жінки. 

«Дівчина народила дитину, пологи були дуже складними. Дівчинка народилась дуже слабкою, її дуже довго виходжували. Це все лягло на плечі батьків. Батьки вже були пенсійного віку, їм було за 60. І це досить складно… У дівчинки також були інтелектуальні порушення легшої форми. Але, скажімо так, у бабусі тепер дві таких дівчинки, за якими потрібен догляд та особлива допомога», — каже Юлія Клепець.

Маркетплейс дружин

Галина Курило зазначає, що під час повномасштабного вторгнення постала ще одна проблема. Чоловіки, які хочуть уникнути мобілізації, шукають собі дружин з інвалідністю. І тепер інтернати стали «маркетплейсом дружин». 

«У 2022 році я стільки запитів отримала! Мені писали: “Ти ж працюєш із людьми з інвалідністю. Допоможи знайти”. Хтось казав, що буде утримувати жінку за свої кошти, хтось казав, що буде платити, але дехто й такого не пропонував. Дехто вважає, що такі пропозиції — це добре, бо жінка може вийти з інтернату», — каже експертка. 

Галина пригадує, що одна із жінок з інвалідністю, яка проживає в інтернаті, просила її допомогти оформити над нею опікунство. Потенційна опікунка хотіла потім одружити з нею свого сина й так допомогти йому «відкосити» від армії.

Коли Галина перевірила документи, виявилося, що той чоловік іще навіть не розлучився. На щастя, тій родині не вдалося оформити документи на опіку. 

Деінституціалізація

Станом на 2024 рік 24 086 людей проживали в 145 психоневрологічних інтернатах. 8171 людина мешкала в 56 будинках-інтернатах для людей похилого віку та людей з інвалідністю. 2813 людей проживали у 36 молодіжних відділеннях у дитячих будинках-інтернатах. 

Вимога деінституціалізації дорослих з інвалідністю відображена в Конвенції ООН про права людей з інвалідністю, яку також ратифікував і ЄС. У 2022 році Україна стала кандидатом на вступ до Європейського Союзу й відповідно отримала від Європейської Комісії настанови щодо проведення низки реформ, зокрема, що стосуються прав людей з інвалідністю.

Відтак кожна людина з інвалідністю, незалежно від рівня порушень, має мати змогу отримувати послуги догляду вдома або в умовах, наближених до сімейних. При цьому людина може самостійно ухвалювати рішення щодо власного життя, мати особистий простір тощо. 

Стаття 19 Конвенції про права людей з інвалідністю стверджує, що кожна людина має право бути повноцінно включена в громаду. Доки вона не виконана, ніякі права неможливі.

«Проблема з реформою деінституціоналізації в тому, що хочуть зробити групові будинки, транзитні квартири на території інтернату. Але щойно буде таке а-ля окреме незалежне проживання, далі змін не буде.

Я таке бачила у Виноградові. На території інтернату є окремий будиночок, де хлопці живуть по двоє в кімнатах. І деякі з них працюють у громаді, але приходять і живуть в інтернаті. Інтернатна культура зберігається, і це не є незалежне життя, це не є включення в громаду», — каже Галина Курило. 

У групових будинках також важко мати особисте життя. До того ж особисті помічники мають допомагати ухвалювати рішення, а не вирішувати все за людину. Галина наголошує, що має бути збережена гідність і повага до людини, адже людина з інвалідністю — насамперед людина. 

«Людина має право на свій вибір: що вона одягає, де вона витрачає свою пенсію, курить чи не курить. Ну мені ж ніхто не каже, коли я роблю якийсь поганий вибір для свого здоров’я, що тепер мене треба закрити й обмежити мої права», — пояснює експертка. 

Дівчатам і жінкам з інвалідністю потрібна освіта. Вони мають право здобувати її в доступній формі. Люди мають сприймати їх як людей із такими самими правами й потребами. 

«Це люди з такими самими потребами. Дитина з інвалідністю має теж потребу в тому, щоб її брали на руки, з нею бавилися. Підліток з інвалідністю, як і будь-який інший підліток, теж має потребу в дослідженні себе і знанні, що тіло буде змінюватися», — каже Галина. 

Вона пояснює, що в межах реформи деінституалізації дітей влаштовують у сім’ї. Це може бути усиновлення, прийомні родини, опіка або піклування, а також дитячі будинки сімейного типу. Але якщо дитині з інвалідністю настає 18 — куди вона піде? В інтернат для дорослих?

Експертка вважає, що діти мають зростати в сім’ї, а не в новому груповому будинку чи будинку сімейного типу. Багато дітей з інвалідністю мають батьків, які не відмовлялися від них, а змушені були віддати до інтернату, бо не мають у громаді послуг і не справляються самостійно. Тому реформа деінституціоналізації — це не лише про закриття інтернатів, а й про розбудову мережі підтримки на рівні громади. 

Матеріал підготовлено за фінансової підтримки фонду Abilis Foundation.

Авторка: Олена Кущенко

Редакторка: Христина Коціра