«Мами прах розвію в Криму, над морем». Як справи у Вероніки, яка під час прильоту ракети випала з 9 поверху і вижила
У ніч проти 31 липня Вероніка Осінцева проспала тривогу — була виснажена після мітингу на підтримку НАБУ та САП. Вона готувалася прийти й наступного дня: купила рупор, написала промову.
Коли російська ракета влучила в будинок на Василя Кучера у Києві, вибухова хвиля викинула Вероніку з дев’ятого поверху. Вона дивом вижила. Її батьки — Наталія та Андрій — загинули.
Через 4 місяці після трагедії ми зустрілися з Веронікою, щоб поговорити про те, що їй допомагає не здаватися. Далі — її пряма мова.
«Вони все це взяли й знищили, просто паскуди»
Ви знаєте, як було страшно мені? Мить: я чую крізь сон тріск бетону. Наступна мить — я на землі й у шоку, що це сталося зі мною. Переді мною розвалений будинок, поряд горить машина. Я не знала, що з батьками, але вже тоді розуміла, що, найімовірніше… Там було неможливо вижити.
Мені пощастило, що я була у внутрішній кімнаті — мене відкинуло зі звичайного ліжка, на якому я спала все життя, і я вижила. Не знаю, як. Інших завалило, когось відкинуло ударною хвилею, переламало кістки — як моїм батькам.
Тоді мене знайшов військовий Слава. Я почала кричати, він підбіг, забрав мене, щоб на мене нічого не впало, бо все сипалося. Ми чекали на прибуття медиків. Сказав мені: «Я обов’язково до тебе приїду». І приїхав. Він потім провідав мене в лікарні, подивився, що я в порядку, і пішов.
Батьки купили цю квартиру на Кучера, коли мені було три роки. Я все життя прожила на Борщагівці. І от всі мої дитячі фото, документи й піаніно згоріли там. У мене в кімнаті було дуже гарно. росіяни все це взяли й знищили. Просто паскуди.
«У мене досі бувають панічні атаки»
Тато народився у Києві, але жив ще в росії на Уралі та на Кубі певний час. Ми з батьком, на жаль, мало спілкувались, то я і не в курсі всіх його переміщень у житті. Мама з Криму. Тато познайомився з нею у Севастополі. Через тиждень одружилися — на День Незалежності.
Потім хотіли розлучитися, але мама завагітніла — і вони залишилися разом. Почали жити в Києві. Якось так покохали одне одного.
Мама була дуже спокійна, мирна, добра. Вона навіть злитися не вміла. Батько, якщо злився, то злився по-справжньому. А я — між ними. Якщо мене розізлити, я теж злюся. І зараз я дуже зла. Яке право [росіяни] мали таке робити?
Батьки завжди щось клали під ліжко на Миколая. Спогадів багато, але все це ніби в тумані. Наче було, а наче й ні.
У мене досі бувають панічні атаки: батьки ж зовсім недавно були живі, а тепер їх немає. Я досі не можу в це повірити. Здавалося, що вони проживуть до старості, що я куплю їм квартиру.
Дитинство у мене було спокійним. Я дуже «кімнатна» дитина. Не було такого, щоб мене змушували працювати. Вони підтримували мене, давали час зрозуміти, хто я і чого хочу.
Мама інколи питала, чи хочу я допомагати з магазином (родина Вероніки має магазин товарів для творчості — ред.), а я казала, що ні, не цікаво. Після загибелі мами я почала ним займатися і зрозуміла, що це дуже цікаво. Дуже шкода, що я раніше не допомагала їй. Мама відкрила магазин, коли мені було 4 чи 5 років.
Батько цього року вийшов на пенсію. Йому було 60. У батька був зоомагазин, але це приміщення орендує тепер інша людина.
Я закінчила Київську муніципальну академію естрадного та циркового мистецтва за спеціальністю «Естрадний вокал». Там я познайомилася зі своїм найкращим другом — Ашотом Чахаяном. Він мене підтримував, надсилав мені [після трагедії] з Вірменії одяг через свого брата, який тоді був у Києві.
Потім рік працювала в барі. До цього всього ходила на ІТ-курси. Це батько порадив. Я обрала веброзробку. Буквально кількох тижнів не вистачило, щоб закінчити. Зараз я не можу цим займатися, бо там реально треба цілий день сидіти, і це, все ж таки, не зовсім моє.
Останнім часом ми родиною збиралися вдома, брали кота на руки, робили чай, брали солодощі й сідали дивитися «Обманутого росіянина». Це YouTube-канал, де чоловік збирає тупорилі відео з росії — як вони там живуть, що в них відбувається. Це була наша традиція.
«Коли було фізично боляче, я починала реготати»
Я мала виписатися після операції через чотири дні після похорону батьків (у серпні — ред.), але почалося запалення. Рана довго не затягувалася. Мені робили ще кілька операцій, усередину ноги вкладали губки, і я так лежала. Остаточно все загоїлося десь наприкінці вересня — на початку жовтня.
Подруга моєї мами, Світлана, розповіла мені про загибель батьків, але для мене це не було новиною. Я вже знала, що батьки померли. Я відчувала, що їх більше нема. Я була до цього готова.
Похорон — це взагалі… Це був крематорій. Дві труни. Їх опускають у якусь яму. І цей звук — дуже неприємний. Коли труни їдуть вниз, ніби кудись врізаються або падають… Це жахливо.
Перед похороном батьків Дмитру, моєму колишньому хлопцю, здається, було навіть гірше, ніж мені. Він дуже любив мою маму, вона йому дуже подобалася. Коли це все сталося, він одразу поїхав туди, на мою вулицю. І просто плакав. Дивився на все це й плакав. Ми не чужі одне одному. Він приходив мене підтримати в лікарню.
Батько хотів бути похованим поруч зі своєю мамою. Бабуся вже на Байковому кладовищі, теж кремована. Батька я залишу там. А мамин прах, коли нарешті поїду до Криму, розвію над морем — як вона хотіла. Прах нині зберігається у крематорії.
З часом мій стан погіршувався — і досі погіршується. У лікарні мені не було так боляче, як зараз. Мене рятує тільки робота — те, що я знаю, що роблю і куди йду, що в мене є якийсь сенс. Тим паче мені допомогли українці, мої подруги, друзі батьків. Досі допомагають.
Якось мені просто зателефонувала жінка і сказала: «Я просто людина. Неважливо, як мене звати й де я працюю. Якщо вам треба буде допомога — просто подзвоніть і скажіть, що потрібно».
Якби цього всього не було, я б не знала, що робити і як далі діяти. Бо більше немає людей, які могли б мене так зрозуміти. Це були батьки.
У мене якось так склалося, що коли мені дуже боляче, коли в мене панічні атаки, то я починаю сміятися. Це якесь безумство, має дивний вигляд. Навіть коли було фізично боляче — приходили лікарі, перев’язували, а я починала реготати. Але це просто спосіб моєї психіки захищатися.
Далі була реабілітація, щоб розробити ногу, щоб вона рухалась. Це важко: я витрачаю свій час просто на те, щоб знову навчитися нормально ходити, замість того, щоб створювати щось класне.
Нині ходжу із ціпком. Тепер я можу піднятися на 9 поверх під час відключень світла. А раніше доводилося на двох милицях ходити.
Мені зробили паспорт, коли я ще лежала в лікарні. Зараз я намагаюся отримати свідоцтво про шлюб батьків, щоб оформити техпаспорт і спадщину. Але для цього спершу потрібно відновити свідоцтво про народження мами, коли це вийде — невідомо.
Нині Вероніка мешкає у квартирі, де жила покійна бабуся. Що буде зі зруйнованою оселею, дівчина поки не знає. Каже, що компенсацію за втрачене житло можна буде оформити тільки після відновлення документів.