13 кілометрів дороги з дронами над головою: як літня жінка вивозила з-під обстрілів свого чоловіка на колісному кріслі

Звикаємо до тиші

Нині Мартиненки облаштовуються на Київщині — у Унікальний соціальний проєкт на Київщині, створений американським меценатом Деллом Лоєм Хансеном для переселенців, зокрема для безоплатного та довічного проживання літніх ВПО, які втратили дім через війну. Комплекси пропонують повністю мебльовані сучасні будинки, медичний догляд, реабілітацію та розвинену інфраструктуру (бібліотека, кінотеатр, спортзал, салон краси).«Чудо-містечку Хансена». Тут зазвичай немає місць, наразі будується третя черга для переселенців. З 10 000 заяв організатори мусять обрати 300. Але виконавча директорка Виконавча директорка благодійної організації «Благодійний Фонд "Чудо Містечко"».Олександра Кондрашева побачила відео з Наталею та Федором і загорілася: «Ми маємо їх прилаштувати». І ось вони тут.

«Звикаємо до тиші, — каже Наталя. На вулиці дощить, і ми розмовляємо в будиночку: їх тут цілі ряди, акуратні й новенькі, зі свіжою побутовою технікою і меблями. — Ні вибухів, ні “шахедів”. Тривог навіть не чути, і це так дивно, навіть тривожно».

Наталя родом з-під Костянтинівки, там із діда-прадіда жила вся її рідня. Федір мешкав на сусідній вулиці. Як повернувся з армії, побралися, їй було 18, йому — 21. Наразі їхньому шлюбу 51 рік.

Доньки не стало півтора року тому: обірвався тромб. Онуки й правнуки в росії, далеко, біля Японського моря. Наталя з Федором працювали на «склозаводі» в Костянтинівці. Вийшли на пенсію, ґаздували у своїй будованій-перебудованій хатці. 

У 2014-му над міською радою на кілька місяців замайорів прапор самопроголошеної «ДНР»,  поки ганчірку не викинули українські військові. Наступні роки місто жило відносно спокійно: повалили пам’ятник Леніну і встановили Шевченку, на виборах президента жителі віддали голоси за проросійського Юрія Бойка. А в другому турі — за Володимира Зеленського. У Костянтинівці дислокувався 90 батальйон, який бився за Донецький аеропорт і захищав Піски, Зайцеве, Опитне.

Як це — він у хаті сам сидітиме, а я в безпеці

З 2022-го на місто й села довкола посипалися бомби, ракети, міни. Будинки руйнували десятками за раз, росіяни трощили школи, ліцеї, котельні, «Пункти незламності». Гинули мешканці. Коли кладовище закрили, їх ховали у дворах. Жодних поховань, прощань, зібрань людей: нашвидкуруч сусіди викопували яму, загортали тіло в плівку й бігом розходилися, щоб не засік дрон.

У куточок села, де жили Мартиненки, не прилітало довго. Вони все сподівалися, що ось війна припиниться чи росіяни не дійдуть. Навіть планів не будували на випадок «а раптом що».

Торік у серпні в Костянтинівці зникли вода, світло, газ, а з наближенням зими стало ясно, що опалення не чекати. Зачинилися магазини й базари, банки й лікарні. Люди масово тікали. Хто куди. До рідні чи в безпечніші місця, де можна винайняти житло. Родини з дітьми евакуювали примусово. На вулиці Мартиненків із понад сотні мешканців лишилося десяток.

Наталя і Федір зосталися. Він без ноги: ампутували вісім років тому через діабет. Ходив на протезі та з паличкою. Пенсії — менш як 10 тисяч гривень на двох. Міркували: якщо виїдемо, не протягнемо довго на такі кошти.  

Насунулася зима з її лютими морозами. Чоловік розібрав автоматичний котел — і подружжя топило вугіллям і дровами, яких заготовили зараніше. Світили свічками, каганцями, ліхтариками. Телефон (такий-сякий зв'язок пробивався) і павербанк заряджали в сусідів через генератор. За його допомогою й воду качали. 

Їжа яка? «Консервашка», картопля, яку заготовили на зиму, і багато-багато круп та консервів: усе, що роками роздавали волонтери й що називалося «гуманітаркою», тепер згодилося.

«Спершу й коти не хотіли такого бачити, а ми мріяли про молочку, сальце, м’ясце, але пізніше і вони, і ми кинули ці барські замашки», — розповідає сумно Федір.

Хтось лишив їм газовий балон, хтось — крихітну пічку й маленькі туристичні балони. Коли дозволяла погода — готували на вогнищі у дворі. Хоча військові попереджали: не варто, дим видно. А від дронів у небі аж кишіло. Подружжя жартує: рота не відкривай, бо залетить.

«Але ми топили й готували. Бог милував», — згадує Наталія.

У погріб чоловік не хотів спускатися: без ноги, на протезі, незручно. А їй самій страшно. За нього.

«Як це — він у хаті сам сидітиме, а я в безпеці. Не кидала його. І спали в одному ліжку, і коти з нами: Васька й Рижик».

Отак і жили: як стемніє, сядуть одне навпроти одного й бесідують. Про все на світі.

Поранення й рішення виїжджати

На вулицю, поза двір, майже не виходили. А як визирнуть: однієї хати немає, іншої. Якось біля їхнього паркану дрон поцілив у хлопця. Той і не смикнувся.

Наталя без упину плакала від того, що рідні місця знищують. У січні цього року Федора поранило. Він вийшов подзвонити до сусіда, і за метрів вісім від нього упав дрон. Вибух, стовп чорного диму, у здоровій нозі у трьох місцях «закипіло». Дим розвіявся.

«Що це було, Серього?» — спитав Федір у сусіда й озирнувся довкола: ворота побиті, стіна гаража покоцана.

«Не зрозумів, що ледь із життям не попрощався?» — хрипло засміявся той.

Дружина лікувала поранення, але десь всередині залишився уламок. Через  місяць на нозі стали чорніти пальці. Федір зрозумів, що почався процес, як і з попередньою ногою. Її треба ампутувати, інакше гангрена. Уже піднялася температура, чоловіка лихоманило. Наталя топила що дві години хату, щоб його зігріти.

«Саме через ногу ми вирішили виїжджати», — коментує рішення вона. Писала свасі в Києві повідомлення, щоб та допомогла їм. Вона знайшла волонтера Вадима Гейка, який мав забрати подружжя і відвезти Федора на операцію.

 Серце — не камінь

Але лишалося найважче — вийти з обстрілюваної території: волонтери туди вже не заїжджали. А це дуже небезпечно й страшно. У небі — дрони, на землі — побиті військові машини, мертві люди. Волонтери просили: треба виходити в дощ чи коли хмарно — менше дронів. А погода, як на зло, у березні — щодня хороша, сонячна. Довелося вибиратися в таку.

Рано-вранці зачинили хату й не озирнулися, не прощалися, щоб не рвати серце. Взяли лише торбу з документами та ліками й вирушили.

«Дуже шкода Рижика. Це маленький котик, до нас прибився. Васька старший, йому чотири роки, не пропаде. Хоча обоє вміють мишей ловити. Рижик такий розумний, от кажу: “Пора спати”. Поки на милицях добирався до ліжка, а він уже там. Не могли ми котів узяти, нікуди, ми ще й не знали, де житимемо», — Федір зітхає.

За тваринами попросили доглядати сусіда.

Знайомі переправили їх через річку: міст зруйнований, але через брід хтось накидав гілок, двері поклав. Наталю перевели за руку, Федора перенесли, обом допомогли подолати поле, а далі пара вже рухалася асфальтованою дорогою сама.

Літній жінці важко давалася відстань у 13 кілометрів. Вона все втовкмачувала собі крізь сльози: «Наташо, треба йти. Наташо, уперед». Позаду гули безпілотники, вона молилася.

Зустріли кілька груп наших військових: йшли на завдання, на передову. Допитувалися: «Що ж ви, старенькі, досиділися?».

Увесь час жінка була на зв'язку з волонтерами, ті під’їхали й дуже швидко завантажили пару в авто, неподалік пролетів дрон. Яким дивом він нічого не скинув на голову, пенсіонерка не знає. Міркує: може, оператор пожалів їх.

О 10-й ранку вони вже були в лікарні Краматорська, після обіду медики вивезли Федора з операційної: «Якби ще кілька діб, можна було б не приїжджати».

Зараз зв'язку з Новоселівкою і Костянтинівкою немає. Подружжя знає, що через кілька днів після їхньої евакуації прилетіло в будинок навпроти, у їхній хаті злетів шифер, вибиті вікна й двері. Що з котами — невідомо.

«Нас привезли сюди, у Київську область, у це “Чудо-містечко”. Тут чекав повний стіл продуктів, раз на день отримуємо готовий обід, є огляди лікарів, є де погуляти з колісним кріслом. Нам ще два подарували, одне — електричне. Усі навколо дуже привітні. Мали відеорозмову через інтернет із засновником містечка Хансеном, він знайомиться особисто з усіма жильцями. Ми і йому, і Вадиму будемо вдячні, поки очі навік заплющимо», — вимовляє з болем Наталя. І додає:

«Про наш дім дідусь мені забороняє згадувати… А мені він снився сьогодні. І люди, з якими ми жили».

Федір закурює і відвертається до вікна.