Я думала, що не маю чого дати дитині. Виявилося, найважливіше — бути поруч
На шкільному подвір’ї галасливо. Випускники у святковому вбранні, сміх, квіти, спалахи камер. Серед цього натовпу дівчина-випускниця Віка раз у раз шукає серед натовпу знайомі очі, що дивляться саме на неї, усміхаються у відповідь і щиро пишаються її досягненнями.
І я вкотре думаю, як важливо для молодої людини мати дорослого, який поруч у важливі моменти: вірить, підтримує і помічає її успіхи.
Наставництво — це не про супергеройство, бездоганний досвід чи педагогічні дипломи. Це про присутність. Але щоб зрозуміти цю просту істину, мені знадобилося майже десять років.
Від стратегій — назад до дитини
Про наставництво я вперше почула ще 2018 року, коли почала працювати у благодійному фонді «Рідні». Тоді я дізналася, що є люди, які добровільно стають наставниками для дітей із вразливих категорій населення — допомагають підготуватися до дорослого життя, підтримують, діляться досвідом і просто залишаються поруч. Тоді мені здавалося це чудовою ініціативою, але навіть не спадало на думку, що колись я сама можу стати наставницею.
Минали роки, змінилася моя робота. Якщо раніше я багато працювала безпосередньо з дітьми й сім’ями, то згодом дедалі більше занурювалась у стратегічний розвиток проєктів, співпрацю з бізнесом і державними структурами, тож мала чимраз менше можливості чути запити дітей, розуміти їхні потреби.
Мені бракувало цього. Саме в цей момент тема наставництва знову з’явилася в моєму житті. Я читала історії наставників, бачила результати програм, чула відгуки дітей. І вперше насправді задумалася: «А чому не я?».
Сумнівів було дуже багато. Чи вистачить мені часу, ресурсу, чим я можу бути корисною? Що такого особливого я можу дати дитині, чим поділитися?
Коли у фонді «Рідні» розпочалося навчання для кандидатів у наставники, я вирішила просто піти й спробувати. Послухати, поспілкуватися з іншими кандидатами й, можливо, знайти відповіді на запитання, які мене турбують.
Саме на навчанні я почула думку, яка змінила моє ставлення: «Наставник не повинен бути супергероєм, психологом, педагогом чи рятівником. Не повинен знати відповідей на всі питання. Достатньо бути надійним і безпечним дорослим, який зможе дати дитині те, що їй потрібно на цей момент, або знайти ресурс, який зможе це дати».
Зіткнення двох різних світів
Згодом я познайомилася з Вікторією. Їй було 17 років, вона готувалася до вступу. Я зрозуміла, що можу бути корисною, допомогти з профорієнтацією, ділитись досвідом.
Наша перша зустріч відбулася в інтернатному закладі, де дівчина жила. Вікторія була відкритою, багато розповідала про себе, ставила запитання мені. Зустріч не була дуже легкою, але контакт виник одразу. У кінці Вікторія сказала, що хоче продовжити спілкування. Далі був юридичний етап: підписання тристороннього договору між мною, закладом і Центром соціальних служб. Це обов’язковий крок. Наставництво — безоплатна діяльність, але договір чітко закріплює відповідальності сторін і дає офіційний дозвіл бачитися з дитиною за межами закладу.
До кожної наступної зустрічі я готувалася: планувала, що ми могли б робити, брала із собою різні ігри, переглядала запитання, щоб вони не травмували, адже насправді дуже мало знала про Вікторію, тому хвилювалася, щоб не зачепити її почуття.
Що більше ми знайомились, то більше я розуміла, наскільки її життєвий досвід відрізнявся від мого. Вікторії довелося пройти крізь важкі життєві випробування, змінити кілька інтернатних закладів, що вплинуло на її раннє дорослішання й формування як особистості. Тоді мені знову здалося, що я навряд чи зможу її чогось навчити або допомогти.
Справжній сенс наставництва за межами закладу
Але моя думка кардинально змінилася, щойно ми вперше вийшли за межі звичного для Вікторії середовища. У закладі діти почуваються впевнено: вони знають правила, людей навколо, до кого звернутися, але за межами знайомого простору ця впевненість часто зникає.
Ми пішли до книгарні артефактів. Для мене це була звичайна прогулянка, а для Вікторії — новий досвід. Тоді я по-справжньому зрозуміла, навіщо потрібне наставництво. Це про те, щоб бути поруч, підказати в разі потреби, допомогти й скерувати.
Ілюзія подарунків і дефіцит уваги
Коли ми аналізуємо сприйняття сирітства в Україні, то стикаємося з глибокою системною кризою розуміння. Згідно з масштабним соціологічним дослідженням «Наставництво в Україні: упередження, виклики, потреби», проведеним Active Group, наше суспільство досі перебуває в полоні матеріальних міфів. 69,1% опитаних українців вважають, що найкраща форма допомоги дітям-сиротам — це фінансові ресурси або матеріальні подарунки (цукерки, гаджети, одяг на свята).
Водночас лише 12,5% опитаних добре обізнані про наставництво. Люди плутають його з усиновленням чи опікою, не усвідомлюючи, що дитині в інтернатній системі найбільше потрібен не новий смартфон, а соціальний капітал — людина, яка навчить жити в реальному світі. Понад 80% підлітків в інтернатах відкрито говорять про те, що потребують дорослого друга.
Найважча навичка — просто мовчки слухати
Вікторія поступово почала ділитись історіями про свою родину, дитинство, біологічну маму, рідних братів і сестер. Я сумнівалася, як правильно вчинити: обійняти, шкодувати чи нічого не казати? У такі моменти завжди хочеться знайти правильні слова. Але я зрозуміла, що найцінніше — це вміння слухати й бути поруч: не засуджуючи, не оцінюючи та не коментуючи. Все, що вона захоче й буде готова розказати, вона завжди розкаже сама.
Танець, який виправдовує всі зусилля
Наш спільний шлях привів нас до того самого випускного. Ми разом готувалися до цього дня: ходили до салону оновити стрижку, потім я сама зробила їй укладку й легесенько підфарбувала. Це був момент, який дуже зближує і здружує.
На святі вона весь час шукала мене поглядом серед гостей. Хотіла, щоб я сиділа поруч. Я її фотографувала протягом офіційної урочистої частини, бо знала, що для неї це важливо.
А потім настав момент танцю з батьками, і Вікторія запросила мене. Переді мною стояла майже доросла дівчина — самостійна, талановита та водночас дуже вразлива. Як і будь-яка дитина, вона потребувала когось, хто прийде й буде поруч у важливу мить.
Чому це досвід про моє власне зростання
Для мене наставництво стало історією не лише про розвиток Вікторії, а й про моє власне самовдосконалення. У цих стосунках я чітко побачила свої слабкі місця. Вона вчить мене терплячості, емоційної витримки, вміння відкидати зовнішній шум і фокусуватися виключно на людині, яка поруч.
Сьогодні тисячі українських дітей зростають без підтримки надійного дорослого, якому вони можуть довіряти. І для багатьох із них наставник може стати тією людиною, яка допоможе повірити в себе, зробити перші кроки в самостійне життя й зрозуміти: у цьому світі є хтось, кому не байдуже.
Якщо ви хочете стати наставником/-цею, зверніться до центру соціальних служб за місцем проживання або ж до профільної неурядової організації. Це можна зробити як офлайн, так і онлайн: вам детальніше розкажуть, як працює програма у вашому регіоні. Долучайтесь до спільноти наставників фонду «Рідні», заповнивши анкету тут.
Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.