Не діточки, а діти: як мова формує долю дитини

Слова, якими ми говоримо про дітей у медіа, професійному середовищі чи в повсякденному житті, формують не лише наше ставлення до них, а й те, які можливості вони отримують у майбутньому. Саме через слова ми задаємо рамку, в якій дитину сприймають інші діти й дорослі та в якій вона з часом починає сприймати й себе.

Навіть ті слова, які, на перший погляд, здаються звичними або навіть «турботливими», насправді можуть закріплювати упередження й зменшувати суб’єктність дитини. У суспільстві часто можна почути такі формулювання: «бідні дітки», «сирітки», «інклюзивні дітки», «дітки з важкою долею». І хоча часто за ними стоїть намір висловити співчуття, на практиці вони створюють образ дитини як об’єкта допомоги, а не як рівноправної особистості. Адже тільки тоді, коли до тебе ставляться не через жалість, а як до рівного, змінюється і самовідчуття, з’являється впевненість і спроможність діяти. 

Такі формулювання як «інтернатівці», «складна/проблемна дитина», «погана генетика», «дитина алкоголіків», на жаль, також залишаються поширеними, попри те, що вони від самого початку мають явне негативне забарвлення і стигматизують дитину, зводять її до упереджених характеристик.

У цих словах уже закладене припущення про людину, її поведінку та потенціал. Це безпосередньо впливає на рішення дорослих щодо неї — чи готові вони взаємодіяти з дитиною на рівних, довіряти їй, враховувати її інтереси, а також визначає, як до неї ставитимуться в колі однолітків, в освітньому середовищі та в суспільстві загалом.

Такі формулювання можуть супроводжувати людину роками, адже дитину, яку з раннього віку описують як «проблемну» або «складну», значно частіше сприйматимуть через цю призму і в дорослому житті, що фактично обмежує її можливості реалізації потенціалу. 

Зрештою, молоді люди з досвідом сирітства, зростання в інтернатних закладах або в складних життєвих обставинах часто приховують своє минуле вже в дорослому житті. Для багатьох це означає постійне внутрішнє напруження і необхідність доводити, що вони не відповідають тим ярликам, які їм приписували, або ж уникати розмов про дитинство та власний досвід, щоб не втратити можливості в навчанні, роботі чи особистому житті. У такий спосіб слова, які колись здавалися звичайними, «турботливими», продовжують впливати на життя людини навіть тоді, коли її обставини давно змінилися.

Такі слова та вислови впливають і на усиновлення, адже страх упередженого ставлення з боку суспільства змушує деякі родини приховувати факт усиновлення від самої дитини протягом тривалого часу чи навіть всього життя, аби убезпечити її від можливих образ чи дискримінації.

Люди, які тільки розглядають можливість усиновлення, нерідко стикаються з подібними наративами ще на етапі прийняття рішення: їм можуть говорити про «погану генетику», «не знаєш, що з нього виросте», сумніватися у своїй здатності впоратися з «чужою дитиною» або прогнозувати проблеми в майбутньому. Такі ярлики інколи стають реальним бар’єром на шляху до усиновлення, формуючи навколо нього додаткові упередження, які не мають нічого спільного з дитиною та реалізацією її права на сім’ю.

Не менш важливим є питання зменшувально-пестливих форм, як от «діточки», «дитинка» чи «дитиночка», які часто використовуються навіть у професійній комунікації посадовцями, освітянами, фахівцями соціальної сфери чи представниками благодійних організацій як демонстрація турботи. Але, як показує практика, щойно вимикається камера чи завершується публічний захід, так ці «діточки» знову стають просто «дітьми» або й такими, яких «краще тримати подалі від себе». На жаль, маємо й такі ситуації.

На практиці такі слова також зменшують суб’єктність дитини й переводять її в позицію об’єкта догляду, а не рівноправної особистості, підкреслюють її слабкість або беззахисність. Не випадково Конвенція ООН називається саме Конвенцією про права дитини, а не «про права дитиночки» чи «діточок». 

Одна з простих, але важливих змін — це перехід від ярликів до опису обставин, адже саме спосіб формулювання визначає, чи ми зводимо людину до її досвіду, чи залишаємо їй простір бути більшою за нього. Наприклад, замість «покинута дитина» ми говоримо «дитина, яка залишилась без батьківського піклування», зміщуючи фокус з оцінки на опис ситуації, замість «інтернатівці» — «діти або молоді люди з досвідом інтернатного догляду», що дозволяє говорити про досвід, але не робити його єдиною характеристикою людини.

На перший погляд, ці формулювання можуть здаватися довгими, складними, однак саме вони дають можливість уникнути узагальнень і не закріплювати за людиною роль, яку вона не обирала. Такий підхід змінює не лише лексику, а й спосіб мислення: ми починаємо бачити перед собою не «категорію», а людину з унікальним досвідом, який є частиною її життя, але не визначає її повністю.

Є проста формула: якщо слово або словосполучення викликає у вас бажання передусім пожаліти людину  — його варто замінити.

Для дитини слова дорослих — це основа, на якій вона поступово вибудовує уявлення про себе і світ. Дитина дивиться на себе очима значущих дорослих і через їхню мову вчиться розуміти: «який/яка я», «чи зі мною все гаразд», «чи я цінний/цінна».

Саме тому те, як ми говоримо про дитину — особливо в публічному просторі, — має довготривалий вплив. Формулювання, які звучать поруч із нею або про неї, з часом можуть ставати її внутрішнім голосом. У психології це називається інтроект — внутрішнє переконання, яке ніби «оселяється» всередині й починає супроводжувати людину в її виборах, самооцінці та стосунках із собою.

Коли дитину описують через ярлики або зводять до її складного досвіду, ми мимоволі звужуємо її ідентичність. Дитина набагато більша, ніж те, що з нею сталося. Але якщо вона багато разів чує або читає про себе певні визначення, з’являється ризик, що саме через них вона почне сприймати себе. Це може впливати на самооцінку, на рівень віри у власні можливості та навіть на життєві сценарії — через механізм самоздійснюваного пророцтва.

З погляду травмапедагогіки, надзвичайно важливо допомогти дитині відокремити себе від травматичного досвіду. Подія — це частина її історії, але не її сутність. І тут мова дорослого має терапевтичну силу. Коли ми говоримо обережно, без оцінок і ярликів, коли залишаємо простір для різних граней дитини, ми підтримуємо формування більш стійкої та гнучкої ідентичності.

Окремо важливо підкреслити важливість конфіденційності. Особисті історії дітей не повинні ставати публічними без нагальної потреби й без урахування їхнього майбутнього. Те, що сьогодні здається способом «показати проблему» або «поділитися досвідом», завтра може бути прочитане самою дитиною і викликати сором, біль або відчуття втрати контролю над власною історією. Конфіденційність — це про повагу до гідності й про збереження відчуття безпеки: що моє — належить мені.

Є дуже проста вправа для тих, хто працює з текстами про дітей: уявіть, що дитина через 10 років читає цей текст про себе. Що вона відчує? Чи є там повага, делікатність і віра в неї? Чи, можливо, там є щось, що хотілося б сховати або стерти?

Ми не завжди можемо змінити обставини, в яких зростає дитина, але ми точно можемо обирати слова, якими про неї говоримо, і цей вибір — говорити з повагою, без жалю і без ярликів, бачити в дитині не її минуле, а її потенціал і можливості — є одним із найпростіших і водночас найважливіших внесків дорослого в її майбутнє.

Співавторка: Ольга Хайруліна — психотерапевтка, супервізорка для наставників