Розкіш боротися за майбутнє. Чотири виклики життя у тривалій війні
Я з командою працюю з людським виміром цієї війни вже 10 років — за останні два з них у межах нашої національної мережі документаторів зафіксували понад 70 тисяч епізодів воєнних злочинів. Зараз ми можемо бути певні, що це не окремі досвіди окремих людей — це російський спосіб ведення війни. Ним загарбник намагається зламати опір людей — окупувати країну через невимовний біль цивільного населення.
На міжнародних майданчиках я завжди наголошую, що ми документуємо не просто порушення Женевської та Гаазької конвенцій. Ми документуємо людський біль. Хоча це не входить у нашу документацію, ми бачимо й інші приклади — як люди в Україні проходили цю тривалу війну шляхом жертовності та щирої допомоги одне одному. Це приклади взаємопідтримки. Це приклади боротьби за цінності. Це приклади того, як величезна кількість звичайних людей почали робити надзвичайні речі.
Раптом стало очевидно, що звичайні люди, які борються за свою свободу і людську гідність, сильніші, ніж велика і страшна російська військова машина.Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова Центру громадянських свобод
Для мене це уособлюється в особистій історії, якою зі мною поділилася одна журналістка. Це моя подруга, а історія — з її рідного міста, яке нині під окупацією. У школу, яку закінчувала моя подруга, після повномасштабного вторгнення прийшли росіяни. Звісно ж, вони відразу вилучили підручники з української мови та історії України. Тепер кожен ранок для учнів починається з того, що їх змушують співати російський гімн.
І от одна дитина його не співала. До неї причепилася вчителька: «Чому ти не співаєш з усіма?». Дитина відповіла, що вона просто не знає слів. «Ну то в чому проблема? — питає вчителька. — Іди вивчи, приходь наступного дня». Назавтра вона спеціально поставила цю дитину одну проти всього класу — і сказала співати гімн росії. А ця дитина почала співати «Ще не вмерла Україна». Для мене це історія про невимовну силу духу, яка є навіть у наших дітей, що залишилися сам на сам із ворогом. І це нагадування всім: нам є на що спиратися. Якщо діти в окупації знаходять сили боротися, то й нам, дорослим, точно немає сенсу опускати руки.
Мене як правозахисницю часто питають: «Чому світовий устрій не працює?». Перший рік після отримання Нобелівської премії за кордоном завжди дивувалися: «Як це — лауреатка Нобелівської премії миру просить зброю?!». У розуміння міжнародної спільноти не вкладалося, що саме насправді мають робити правозахисники та правозахисниці.
Проблема в тому, що правові механізми, які ми з колегами знаємо досконало, не працюють. І вони не працюють не тільки для України. Можливо, зараз ми звертаємо на це увагу, адже живемо в турбулентні часи.
Не знаю, як історики майбутнього назвуть цей історичний період, але на наших очах руйнується міжнародна система миру й безпеки, заснована на статуті ООН та міжнародному праві.Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова Центру громадянських свобод
На це є причини. Цю систему заклали у минулому столітті після Другої світової війни — і держави-переможці тоді передбачили для себе невиправдані привілеї. Так, право вето в Раді Безпеки для СРСР, яке перейшло до росії, фактично паралізувало цей ключовий орган. Він просто стагнує, займається безглуздими ритуалами, які вже нікого не рятують і ні на що не впливають.
Те, що ця система не працює і не захищає від авторитаризму та війн, раніше вже було очевидно для людей в Ірані, Сирії, Судані, Нікарагуа, Афганістані. Це від 2014 року розуміють і в Україні. Зрештою, дедалі більше людей уже в країнах розвиненої демократії, які сприймали безпеку як даність і не уявляли собі життя у тривалій війні, усвідомлюють: вони жили в ілюзії, що мають гарантії безпеки та захисту прав людини.
Насправді безпека і захист прав людини залежать від того, чи володіє країна достатнім військовим потенціалом — і чи достатньо у неї готових узяти в руки зброю та захищати цінності цього суспільства від екзистенційної загрози.Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова Центру громадянських свобод
Не лише ми в Україні, а й усі ми як людство стоїмо перед необхідністю щось зробити з цією міжнародною системою миру та безпеки. Легко передбачити, що без змін у цій системі такі війни, як пожежа, ширитимуться далі й відбуватимуться частіше й частіше — у різних частинах світу. Все більше авторитарних лідерів кидатимуть виклик бездіяльній системі. Такі пожежі виникають, коли міжнародна проводка несправна, через що звідусіль пробиваються іскри.
Так уже сталося, що ми живемо у тривалій війні — росія готується іти на виснаження. Це видно за тим, що кремль лише офіційно використовує 40% свого бюджету на військові витрати. Це видно за тим, як змінюється їхня структура економіки; як рф залучає до війни широкі верстви населення; як вони ставляться до розвитку військової промисловості; як дедалі більше мілітаризуються.
Антропологам майбутнього, напевно, буде цікаво вивчати, як швидко нібито розвинене суспільство скочується в діру. Мої російські колеги-правозахисники кажуть: «У нас не економіка — у нас некрономіка. Люди з регіонів, які приходять до російської армії, починають отримувати кошти, про які ніколи не могли мріяти. А якщо гине такий військовий з депресивного регіону, його родина отримує кошти, які ніколи б не заробила за все своє життя».
Ворог змінюється. Вважаю, що і ми маємо змінитися. Покладаю за це відповідальність не лише на політиків і державних діячів. Кожен і кожна на своєму місці — ми маємо зробити все для того, щоб допомогти країні вистояти і перемогти.Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова Центру громадянських свобод
Як на мене, є щонайменше чотири виклики, з якими ми зараз зіштовхнулися. Перший виклик — це виклик самозарадності. Я три тижні провела у США, коли в Конгресі була заблокована військова допомога для України, якої всі так чекали протягом шести місяців. Над розблокуванням цієї військової допомоги щоденно працювала велика кількість людей — я ж долучилася на останньому етапі, щоб зробити свій внесок у цю колективну роботу.
Ми справді критично залежимо від міжнародних партнерів. Цього разу ми все ж отримали цю неймовірно важливу допомогу, проте надалі нам варто розвивати самостійність. Це ключова умова для війни в довгу. Локалізація військових виробництв — те, що ми маємо робити. Це технології, які маємо заводити на територію України. Це реформи та відновлювальні дії, які ми маємо проводити.Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова Центру громадянських свобод
Протягом цих двох років великої війни відбулася величезна кількість обговорень про відбудову України після перемоги. Ми маємо заземлити ці обговорення, побачити реальний ґрунт. Ми маємо визнати, що не знаємо, коли закінчиться війна. Не знаємо, чи ми на початку цієї війни, чи всередині, а чи наприкінці цієї війни.
Відновлення — це для нас незрозуміла перспектива. Усе, що можна відновити у формі, яка опирається знищенню, треба робити зараз. Бо ми маємо зараз утілювати всі ці програми, щоб повертати людей на зруйновані території; щоб відновлювати економічну спроможність і повертати життя в міста і містечка, які через військову агресію сильно постраждали.
Другий виклик — пройти між двох логік. Наше суспільство виконує насправді надзвичайно складне завдання — балансувати між логікою війни та логікою демократизації. Під час жахливої геноцидної війни на знищення ми маємо продовжувати демократичні реформи, які допомагають нам стати повноправним членом Європейського Союзу.
Розуміння, що ми боремося, зокрема, за наші цінності, — це те, що підтримує мене і багатьох моїх колег на цьому шляху. Ми маємо рухатися одночасно двома шляхами, які часто здаються взаємозаперечними.
Логіка війни диктує нам централізацію, а логіка демократизації — децентралізацію. Логіка війни змушує нас обмежувати права та свободи через безпекові виклики. Логіка демократизації, навпаки, диктує їхнє розширення.Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова Центру громадянських свобод
У цій ситуації не існує правильних відповідей, тому треба тримати дистанцію. Ця війна розпочалася, коли ми отримали шанс на демократичну трансформацію в лютому 2014-го. Десять років тому ці ідеї свободи підійшли ближче до російських кордонів — і в кремлі цього страшенно бояться.
Третій виклик — це виклик спрощення. Як на мене, це повсюдний тренд, коли люди вимагають простих швидких відповідей на складні питання. Науковці припускають, що це пов’язано з розвитком технологій.
Хтось із філософів називає нашу добу «ерою постправди». На мою думку, ми живемо в «еру незнання». Людина з доступом до інтернету може за три секунди знайти формулу аспірину. І ця легкість доступу до інформації схилила загал до думки, що будь-хто може тепер сперечатися з хіміками чи фармацевтами.Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова Центру громадянських свобод
Це дуже небезпечний тренд. Можна дозволити собі прості швидкі рішення — наприклад, можна лікувати нежить присіданнями. Добре, коли це бодай не завдає здоров'ю шкоди — може навіть, навпаки, зміцнити опорно-руховий апарат, хоча нежить не вилікує. Але якщо ми маємо справу з онкологією — і лікуємо її присіданнями, ціна таких простих швидких рішень стає надто високою. Тому нам треба задавати тренд на складність.
Четвертий виклик — зберегти нашу згуртованість, яка вразила світ і дала відсіч російській імперії. Я пам'ятаю, як на початку повномасштабного вторгнення лишалася в Києві з частиною команди. Тоді у мене було дві панівні емоції. Перша емоція — лють. Коли російські війська намагалися взяти столицю в кільце, я добре розуміла, що буде, якщо вони зайдуть на вулиці мого рідного міста.
Моя команда документує воєнні злочини з 2014 року — ми знаємо, що росія знищує всіх, хто до неї нелояльний і активний у будь-яких сферах. Так вона утримує контроль над окупованими територіями.
Я відчувала величезну лють. Ну як так можна? Яке ви маєте право визначати за нас наше життя? Як можете позбавляти нас свободи? Свободи мати незалежну державу, а не бути колонією. Свободи залишатися українцями, а не виховувати своїх дітей як росіян. Свободи мати демократичний вибір. Просто шанс збудувати країну, де права кожної людини захищені. А це ж і без війни не так просто.
Проте, окрім люті, я переживала відчуття любові, пов'язане саме з тим величним єднанням, яке я бачила, починаючи з 24 лютого 2022 року. Звичайні люди — кожен і кожна на своєму місці — робили надзвичайні речі. Навіть наші міжнародні партнери тоді думали, що в нас не вистачить сил вистояти; що у нас є кілька днів — ну, нехай кілька тижнів. Вони переконалися, що недооцінювали силу наших людей. Виклик, про який я говорю, пов'язаний саме з тим відчуттям.
Феноменальне єднання, яке ми пережили два роки тому, — нетривке. Воно виникає, коли люди усвідомлюють екзистенційну небезпеку. Життя у тривалій війні її приглушує, особливо коли ти перебуваєш далі від лінії фронту. Наше суспільство починає атомізуватися, бо війна роз'єднує — за різним життєвим досвідом, різними проблемами, різним сприйняттям. Ці лінії зламу соціальної матерії такі тонкі, що наше суспільство може розірватися.
Ми знаємо, що розділене царство не встоїть. Тому нам треба будувати містки між різними групами в суспільстві. Це не просто військові, цивільні та біженці. Це десятки груп усередині цих категорій і десятки тисяч мікрогруп всередині них. Заради цього слід ставитися одне до одного лагідніше. Адже ніколи не знаєш, які невидимі травми у людини навпроти.Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова Центру громадянських свобод
Насправді нам є на що спиратися. Навіть цій дитині у школі окупованого міста було на що спертися, коли вона співала український гімн. Ми можемо спиратися одне на одного. Ми можемо спиратися на нашу історію. Пам’ятаймо, що російська імперія не змогла нас, українців, знищити протягом століть, навіть коли їй це було набагато легше зробити. Тож чому в неї має це вийти сьогодні чи завтра?
У нашому житті немає гарантій — ми не знаємо, що станеться. Але це вже велика розкіш — мати змогу боротися за майбутнє, яке ми хочемо для нас і наших дітей.
Це авторська колонка Олександри Матвійчук — розшифровка її промови на конференції hromadske «Життя у тривалій війні». Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.