Ми житимемо поряд із героями та покидьками, як і завжди. От тільки війна чіткіше ділить усе на чорне й біле

В останній книжці Марії Матіос «Мами» є історія жінки, чийого сина, упівця, вбила радянська влада. І про так званих стрибків — місцевих, які були на службі в комуністів і допомагали їм ловити «націоналістичних елементів».

Один із таких «стрибків» був сусідом головної героїні. Замість того, щоб здати її, він кинув жінці свою свитку. Розбита горем і кулаком енкаведиста мама лежала посеред лісу й ридала після того, як побачила тіло сина. А юний «стрибок» пошкодував і кинув свою свитку, без якої вона до ранку замерзла б.

Далі в оповіданні минають десятки років, і вже правнук цього «стрибка» допомагає тій самій жінці робити дерев'яні хрести, які вона розставляє щороку на полі, де могли закопати тіло її сина.

Мене ця історія дуже вразила і змусила замислитись. Бо зараз ми навіть більше, ніж у 30-40-их, живемо в час, де постійно робимо складні вибори. Зі страху, з бажання пристосуватися, вижити, уціліти, врятувати дітей і себе. Зі злості, з того, що комусь роками нав’язували, що «нєт нікакой Украіни, путін, пріді, забєрі нас домой».

Поряд із проукраїнськими активними громадянами є пасивні, а ще тисячі тих, хто з різних обставин здавав сусідів — зі щирого бажання, за гроші, через страх. Перед нами всіма — грішними й не дуже, тими, хто помилявся і майже ні, тими, хто жертвував усім — життям, рідними, майном, і тими, хто нічого не віддав, — буде виклик: жити разом. Власне, ми вже зараз це робимо.

Розкажу вам родинну історію. Моя бабця за маминою лінією була з польсько-української родини, зі Станіславщини (нині Івано-Франківщина). У ті часи був звичай: доньки отримували національність і конфесію матері, а сини — тата. Бабця Штефка із сестрами були українками, хрещеними в церкві, а її рідні брати — поляками, хрещеними в костелі.

Найстарша сестра бабці вийшла заміж за поляка. Коли почалися українсько-польські сутички, він утік до Польщі, а вона з маленькою донькою лишилася вдома. І ось одного дня її забрали. Вона йшла вулицею, несла в подолі тримісячну доньку. Немовля викинули в канаву, а її посадили на віз. Місцеві бачили, хто це зробив. Той хлопець теж був зі своїх, він пристав до підпільників у лісі.

Ситуацію можна було би сприйняти так, ніби хлопець боровся з людьми, що мали бодай якісь зв’язки з ненависними на той час поляками. Проте зі зв’язків у старшої бабчиної сестри був лише шлюб із поляком, який уже втік з Галичини. А хлопець, який забрав Янку, за кілька років до цього сватався до неї, та отримав відмову. Янку шукали всюди — по лісах, полях, криницях.

Той «бандерівець», за словами бабці Штефки, стратив не одне життя. Зрештою він виїхав із села. Сестру бабці, українку Янку, більше ніхто ніколи не бачив. Бабчин брат, поляк Людвіг, був заарештований радянцями за співпрацю з тими ж проукраїнськими націоналістами, один із яких знищив його сестру-українку й відсидів у таборах.

Бандерівець, який забрав Янку, через багато років з’явився в селі. Приїхав на весілля до родичів. Рідні всіх тих, кого він занапастив, довідалися про його візит і пішли на подвір’я, де було весілля. Чоловік устиг втекти через вікно. В селі більше ніколи не з’являвся.

Про своїх, які можуть виявитися гіршими за чужих, мені розповідала й Ванда Горчинська — медсестра та зв’язкова ОУН, яка відсиділа багато років у таборах. Коли в березні 1946 року її затримали і привезли в тюрму, то, крім енкаведистів, бив її й тюремний сторож. Він був з місцевих.

Через багато-багато років (ми зустрілися з Вандою Горчинською 2020-го) жінка не називала прізвища ката, щоб відповідальність за його вчинки не падала на його нащадків.

«Бо в Копичинцях (містечку на Тернопільщині, де мешкала Горчинська) живуть нащадки того чоловіка, і я не хочу, щоб вони через це мали клопіт», — казала вона.

Я також пригадала собі Василя Овсієнка. Коли його вперше затримали 1973 року за антирадянську агітацію та пропаганду, то почали погрожувати психіатричною клінікою. Тоді під тиском він назвав прізвища всіх, хто також брав участь у розповсюдженні самвидавчої літератури.

Очевидно, пан Василь зробив це не зі злого умислу, а від страху за власне життя та здоров’я. Він нікому не хотів завдати шкоди, але вчинив так, як вчинив. І до кінця життя собі не пробачив — постійно себе картав.

«Набрався я тоді гріхів, як овечка реп’яхів, на всю решту життя… І якщо шукати глузду в покаранні, яке я сумлінно відбув, то це я тринадцять з половиною років покутував саме ці гріхи. І ще, може, покутуватиму їх мільйон років у чистилищі», — писав Овсієнко у своїй книжці.

Власне, кожному з нас доведеться жити зі своїм вибором і з людьми, які зробили вибір, відмінний від нашого. Бо ми попри всі застороги не робити цього будемо мірятися: досвідами, втратами і травмами, спричиненими війною.

Ми переживатимемо комплекс уцілілого й відчуття провини перед загиблими та їхніми родичами. Ми картатимемо себе, що зробили замало, коли могли більше. Що не пішли на фронт. Що заплатили хабаря, щоб виїхати за кордон. Що встигли це зробити 24 лютого, поки ще чоловікам можна було проскочити. Що купили довідку про інвалідність. Що продали довідку про інвалідність. Що стали чиїмись опікунами, аби лише уникнути мобілізації. Що не плели маскувальні сітки. Що випили зайву каву, а могли перерахувати на дрон. Цей перелік не має кінця і краю.

Ми «малітимемо» в очах тих, хто повернеться з фронту. Житимемо поряд — ті, хто лишиться з руками-ногами, і ті, хто втратив кінцівки. Будемо зустрічатись на вулицях і відчувати різне — вдячність, сором, незручність, лють. Залежно від совісті, емпатії, виховання. І залежно від того, з якого ми боку. Власне, ми вже зараз це робимо.

Ми житимемо поряд із героями й покидьками. Як і завжди. От тільки війна чіткіше ділить усе на чорне й біле, стирає кольори між ними. І часом із хорошої, здавалося б, людини робить негідника, а зі звичайної — звитяжця. Ми ходитимемо одними й тими самими вулицями з тими, хто здавав росіянам дитячого письменника Володимира Вакуленка, колишніх атовців і проукраїнських активістів.

Я вже зараз живу через стіну з родиною чоловіка, якого кілька місяців тому СБУ затримала за те, що він збирав дані про ППО. Мої та його діти разом граються на одному майданчику. Я, звісно, припускаю, що СБУ могла помилитися, і молодого чоловіка, з яким ми роками віталися й говорили на різні теми, підставили. Але також припускаю, що він міг бути проросійським агентом. Бо хто знає, що робиться за стіною і в голові іншої людини.

Тому вчуся жити — із самою собою, своїми відчуттями вини перед людьми, які втратили значно більше, ніж я, і роблять для перемоги набагато більше за мене, і тими, що прямо чи опосередковано вплинули на ці втрати.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.