«Думав, що доведеться пити власну сечу». Про 68 днів в оточенні і про те, як тіло загиблого побратима допомогло вижити

«Я після виходу намагався розказати про пережите знайомим, рідним — ніхто не розумів мене. Слухали і не розуміли! Я злився, хотілося плакати, мені було боляче, мене всього розривало зсередини — а сліз нема. Настя приїхала у Словʼянськ до мене, а я їй кричав: не торкайся мене, не чіпай мене! Вона щось говорить — і все не те!»

… Ми з Владом розмовляємо в його орендованій однокімнатній квартирці в Ірпені, де саме за графіком вимкнули світло, і через це не працює електроопалення. Влад на такі дрібниці не зважає. Коли в Ірпені виникає загроза ударів російських «шахедів» і ракет, він просто зашторює вікно. Було б добре відпочити десь у Карпатах — може, наступного разу, коли повернеться з фронту. А зараз Влад любить з балкона дивитися на озерце під будинком. «Он, бачите — качка, он попливла», — радіє, що качка зʼявилася саме тоді, коли він захотів її показати.

Владу постійно телефонують, він через розмову зі мною ігнорує дзвінки. Але на один відповідає — це хтось із командирів. Схоже, йдеться про державні нагороди.

«Це мене на Героя України подають», — пояснює Влад, що саме йому щойно повідомили телефоном.

Зі стоматологів — у нацгвардійці

У 25 років його обличчя таке юне, що навіть борода не додає солідності. І дуже мила усмішка, коли він розповідає, як навіщось вивчився в Житомирському медичному інституті на стоматолога, яку мав відразу до роботи в поліклініці та як у 20 років підписав контракт із Нацгвардією України. Невдовзі командир запропонував йому вивчитися на офіцера.

Повномасштабне вторгнення застало Влада курсантом академії Нацгвардії в Харкові. Уже на третій день він з товаришами зайняв позицію біля села Село в Харківському районі Харківської областіМала Рогань. Автомат, чотири магазини, граната, до якої наказали вкрутити запал, тільки коли почнеться бій. Запал на холоді невмілими руками вкручувати, може, й до 10 секунд. Автомат робить понад 10 пострілів за секунду. Це стільки разів його могли вбити російські автоматники, поки він возився б з тим запалом…

На першій у житті бойовій позиції Влад побачив, якими жалюгідними стають офіцери, котрі не вміють перебороти свій страх перед ворогом. Під Малою Роганню він став дорослим чоловіком.

… Курсанти тримали ті позиції місяць. Потім їм наказали повернутися в аудиторії для закінчення навчання.

«Я до війни вчився абияк — у мене ж був гуманітарний факультет, робота з особовим складом, папірці. Ми стріляли по три патрони кілька разів на рік — оце й уся бойова підготовка. А після Малої Рогані я вже второпав, яких знань мені не вистачає, щоб ефективно воювати. Я шукав ці знання по всіх інтернетах і ютубах. У мене всі зошити були списані нотатками. Я ж офіцер, за мною ж солдати будуть стояти, вони не повинні гинути через мою дурість», — згадує сьогодні Влад.

Він закінчив академію навесні 2023-го. Після навчання служив у кількох частинах — займався і папірцями, і підготовкою бійців. І тільки наступного року потрапив у батальйон «Свобода».

Штурм, окопування і знову штурм

«Чуваки в офіцерському званні не йдуть воювати разом із солдатами на позиції — це не їхня робота, вони мають організовувати підлеглих на виконання бойового завдання. А я пішов. Бо нікому було вже на ті позиції заходити, людей не вистачало. І як це — бути на війні й не підстрелити якогось росіянина? Як я, командир взводу, зможу віддавати накази солдатам, якщо не був у їхній шкурі й не знаю їхньої роботи? Тому й пішов. На Назва бойової позиції, територіально була розташована на Донеччині“Адольфі” я був просто солдатом, а на Назва бойової позиції“Пінчері” вже сам себе призначив старшим позиції. До мене там був старший — не знаю, як про нього сказати без матюка, а я після “Адольфа” був готовий на все».

10 липня 2024 року Влад опинився на позиції «Адольф». Там уже кілька днів була важка ситуація. Він застав на «Адольфі» трьох бійців — став четвертим. Командування попередило, що заходять на позицію десь на місяць.

«Тренер Американський професійний боксер. Колишній абсолютний чемпіон у важкій вазі та наймолодший боксер, який здобув чемпіонські звання за версіями WBC, WBA та IBF. Був першим важковаговиком, який володів поясами WBC, WBA та IBF одночасноМайка Тайсона казав, що страх — це вогонь, який зігріває ваш дім. Якщо його мало — в домі холодно, якщо багато — дім згорить. Страху має бути стільки, щоб він зігрівав і допомагав діяти. Іде бій — стріляй, не зупиняйся. Бо як почнеш боятися, думати про смерть під час бою — все, пропав».

Інтенсивність російських штурмів була божевільною. Через кілька днів на «Адольфі» ще двоє бійців зазнали поранень. Після евакуації поранених Влад з побратимом залишився удвох. Добу, дві чи цілу вічність — він зараз уже не згадає. Потім по одному, по двоє до них приходило підкріплення. 

«росіяни йдуть на штурм, ми відбиваємося, потім ладнаємо позицію, копаємо цю землю, набиваємо нею мішки, закладаємо діри, бо якщо куля пройде через такий мішок, то вже не вбʼє, а тільки поранить. Знову відбиваємо штурми, знову копаємо, когось трьохсотить, когось на інші позиції переводять. Нас постійно 3-4 людини на позиції, більше ніколи не було. Ми “Адольф” тримали 37 днів — то за цей час склад бійців разів 8 змінювався. Нацгвардійці були, хлопці з 54 бригади ЗСУ. Один за одним, один за одним. А я усі 37 днів там», — Влад закінчує фразу розкішним матюком, у ньому — і розгубленість, і здивування, і захват.

Готовий пити власну сечу

… Потім настав момент, коли на «Адольф» уже не могло пройти підкріплення. Коли павербанки, їжа, боєприпаси — тільки дронами. А дрон може доставити лише 14 кілограмів. Від чого відмовитися — від води, гранат, можливості звʼязку? Дрони або не долітають, або скидають доставку так, що росіяни сто разів тебе підстрелять, поки ти її знайдеш. Або доправляють на сусідню позицію — і тамтешні хлопці просто випивають твою воду…

… Літо, спека, замість повітря — пилюка, просякнута смородом поту, крові, сечі, екскрементів. Замість унітаза у них кульки і пляшки, вони їх пакують у білі мішки з-під цукру, викидають назовні. Але сморід усе одно дошкуляє, а пацюки ще й розривають ті мішки, риються в них. Води скинуть чотири пляшки, одна завжди чомусь розібʼється. Сухий душ нічим розвести, щоб обтертися. Влад за 68 днів на позиціях, може, разів 4-5 обтирав тіло. Зуби почистити нічим — пополоскав рота, виплюнув у чашку, щоб знову було чим полоскати.

«Було, що ми без краплі води. Я пишу командиру, що ми реально тут повбиваємо одне одного, якщо її не буде. А нам кажуть, що ще добу точно доставки не буде. Коли це сказали, нас було четверо у бліндажі — і я побачив очі своїх Дідами влад називає побратимів — за віком вони були на 20-25 років старші за ньогодідів. Це були очі голодного звіра, який дивиться на ягня. Думаю, я теж на них так дивився. І от як, як підтримати бойовий дух? А я розумію, якщо ми зараз здамося морально — це смерть. 

Кажу дідам, що треба триматися, але вже й сам не маю сили. Подумки уже здаюся, бо якщо дрон ще день не прилетить, я буду готовий пити власну сечу. А зі мною троє людей, я думав, мене розірве від почуття відповідальності за них. Бо мені треба зробити, щоб ці чуваки вижили. Це така відповідальність, як за дітей. Ніч без води, день без води, і ще ніч — а на ранок нам її скинули. І ми її пʼємо… Нам хліб скинули, котлети. Ми їли і сміялися. Оце була мотивація!»

… Покинути «Адольф» — значило оголити фланги. Вони тримали позицію місяць і ще тиждень. росіяни підійшли уже впритул. Їхній бліндаж, який за добротністю нагадував справжню фортецю, встиг перетворитися на руїни. Уже його напарники, бійці ЗСУ, отримали наказ від свого командира залишити позицію. І пішли.

Влад лишився один.

«Ніхто з командирів не хоче брати на себе відповідальність, що от саме його бійці припинили утримувати позицію. Я почав налаштовуватися на те, що триматиму позицію один. Викопав собі лежанку, щоб на спині вільно можна було лягти, поробив ніші для боєкомплекту. Обдумав, де поставлю розтяжки, якщо росіяни попруть по траншеях.

І от коли я вже підготувався до одиночної оборони, мені дали команду пробиратися на сусідню позицію — “Пінчер”. Це для мене була єдина можливість урятуватися, до штабу я не дійшов би, всюди були росіяни. Штаб же багато разів намагався нам підмогу відправити, і розвідники йшли, і сапери — ніхто не міг пробитися».

… Він воював на «Адольфі» 37 днів.

Броня не прийшла

Йому вдалося неушкодженим дістатися до «Пінчера». Це було 18 серпня. Там їх знову було четверо. Тісна нора, де вже не станеш на повний зріст, як на «Адольфі», де не те що лежати — сидіти треба скоцюрбившись.

… Їм сказали, що тримати «Пінчер» треба орієнтовно до 4 чи 5 вересня. Але Влад уже не довіряв чітко визначеним термінам. Підмоги їм не обіцяли — зрозумів, що замінити їх просто ніким.

росіяни не вгавали. Один штурм за іншим, бої іноді й по 12 годин. Наші дрони згодом зафіксують навколо позиції 50 тіл росіян. Поранених ніхто не рахував.

«Був один бій, дуже жорсткий, ми їх відкинули. Я сидів на жопі, автомат під пахвою тримав, розумів, що зараз усе почнеться спочатку. Не знаю, що зі мною було, я розгойдувався сидячи, дивився на вхід у нору, який прикривало Сашкове тіло, і казав якомусь уявному росіянину: ти не зайдеш, ти не зайдеш, ти не зайдеш. Я не памʼятаю, скільки так просидів». 

Піхотні штурми росіян, їхні танки, їхні дрони, яких у небі було більше, ніж хмар. І думалося: ну як таке може бути?

«Бог, беззаперечно, є. Я на позиціях його чув — і він мене чув. Я ставав навколішки і просив у нього: будь ласка, будь ласка, зроби так, щоб сьогодні прийшла вода чи павербанки. Я просив і торкався ось цього браслета, що мені капелан подарував. І щоразу, коли я просив Бога, дрон прилітав. От що це? Бог мене врятував. Бо як так склалося, що я там стільки пробув і вижив? Я виживав навіть тоді, коли у мене в бою заклинювало патрони».

15 вересня Влад доповів командиру, що на позиції один загиблий (Сашко) і один поранений у руку, що в строю їх лишилося двоє і на них ідуть танки, а протитанкового боєкомплекту в них катма. Бог таки справді є: ті танки підірвалися на мінах, а з російською піхотою вдалося розібратися.

Але після цього бою Влад сказав командиру, що тримати позицію далі — неможливо, потрібно виходити. І якщо їм трьом не забезпечать відхід, він поведе хлопців самостійно, на свій страх і ризик.

«Командування сказало, мовляв, добре, завтра вас заберемо. Яке завтра? Щоб поранений кровʼю стік? Сьогодні! Нам спочатку пообіцяли Тут — бронетранспортерброню, яка доставить нас на позицію, що за півтора кілометра в бік тилу від нашої. Але водій відмовився по нас їхати. Я його розумію — там кругом міни, у нього троє дітей. Чи він би до нас доїхав? Чи ми б виїхали назад? 

І командування сказало нам на ту майже тилову позицію бігти вночі в антитепловізійних плащах. Півтора кілометра бігти зі спорядженням, коли усюди міни, росіяни та їхні чортові дрони. І ще взяти з собою усе цінне з “Пінчера” — електростанції, акумулятори, батареї. Я розраховував забрати на броню Сашкове тіло, але ми мусили бігти — з Сашком це було неможливо. Я… Він досі там лежить». 

На «Пінчері» Влад воював місяць — як одна нескінченна ніч із кошмарними снами…

«Боже, допоможи виплакатися»

Вони пробігли ті півтора кілометра. І вийшли до своїх.

«Нам молока дали. Очманіти можна — молоко! Як я за ним скучив! Там за одним будинком гойдалка була — і я сів на неї погойдатися. Молоко і гойдалка. І мені так захотілося виплакатися. Так боляче було. Я не можу… Ну як вам розказати?»

Йому запропонували тоді поспілкуватися з військовим психологом. Влад погодився. Тепер без лайки не може згадувати тієї розмови.

«Мене колотить усього, вивертає, а цей… психолог розповідає мені, скількох хлопців він у 2014 році поховав, і що ще буде в цій війні багато двохсотих. І це все з якимись дурними жартами, зі сміхом. Потягнув мене для розмови кудись до кладовища. Мені його хотілося от так узяти і … голими руками, чесно. А він мене ще питає, чи не вживаю я наркотики! Я не знаю, як стримався. Це психолог? Це довбо*об».

… Виплакатися він зміг, тільки коли поїхав поговорити з мамою Сашка. Жінка була впевнена, що побратими покинули її пораненого сина на позиції помирати, а самі вийшли.

«Я не міг дивитися на неї. Я просто сидів з опущеною головою, мовчав. Вона з моєї мовчанки все зрозуміла. Заплакала, обійняла мене, каже: “Не винувать себе в його смерті”. Тепер знає, що в нього була миттєва смерть. Що він не мучився, ніхто не кинув його помирати. Я думаю, їй після цього стало легше».

Влад замовкає, піднімає на мене очі — змучені, важкі. Дивиться впритул, але я відчуваю, що він зараз бачить не мене…

«Ну чого так?»

… За кілька днів після виходу з позицій Влад уже був у Словʼянську. З жахом думав, що ось зараз знову отримає команду зайти на якусь позицію — не мав сил її виконати, але й не міг не виконати. Постійно запитував у командирів, коли на позицію, щоб наказ виступати не заскочив зненацька. Але йому запропонували працювати з поповненням.

«Словʼянськ — це майже фронт, купа військових, усі свої, хтось виходить на позицію, хтось повертається. Місто живе війною, підтримкою військових. Там мені було добре. А потім приїхав додому в Ірпінь. Пішов з Настею в Торгово-розважальний центрLavina, а там таке бурмило вилазить зі своєї дорогущої машини і на мене як на непотріб дивиться. Ну де справедливість? Якого біса одні вмирають, голодні, без води ідуть у бій, а тут чуваки мордаті, самозакохані, на таких машинах їздять? Та за цю машину стільки дронів можна купити для фронту! 

Мені боляче від цього, я божеволію від цього. Ну чого так? Чому одним стільки страждань, а іншим усе пофіг? Скільки можна терпіти, щоби влада з таких, як я, як мої хлопці, робила дурнів? Вони інвалідність собі й дітям своїм купують, щоб на війну не йти. Тварюки. Ми на “Адольфі” з Позивний побратимаЖостіком були — він після ампутації, на протезі русню бив, він на квадрику під обстрілами поранених вивозив, не ховався за інвалідність свою. А ці… Я не можу… Так тяжко…»

Запитую у Влада, як він відпочиває і розслабляється в Ірпені.

«Та ніяк», — відповідає він. Ходить у спортзал — це знімає напругу, готує їжу. Після американських гірок його реально попустило, зміг розслабитися. Фільми не може дивитися — ті, де багато насильства, просто не витримує, а «стрілялки» видаються дитячою казочкою.

Його батько — в теробороні, з ним можна про все відверто. Мамі телефоном, поки був на позиціях, не розповідав нічого. А як повернувся, вона все наполягала, щоб розказав. Ну він і «вивалив» їй усе. Мовляв, хотіла почути — то слухай. Мама із серцевим нападом потрапила в лікарню… Родичі? Попросив у них донатів на підрозділ, вони відбулися репостом оголошення.

«Навіть моя хрещена грошей не переказала — сказала, що молиться за мене. Бабуся теж тільки поохкала. Як так можна? Це мене вбило».

… Після кількох тижнів відпочинку вдома Влад зараз знову на полігоні, де формується і тренується його рота. З 29 її бійців, які на початку липня 2024 року зайшли на позиції, у строю залишилося четверо.