Життя після того, як вертоліт не повернувся із завдання. Памʼяті пілота Мі-8 Володимира Скляра

Молодість і війна

З Вовою ми познайомилися в нашому рідному селищі Марківка Луганської області. Він після школи пішов у військовий ліцей, а потім вступив до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба — з дитинства мріяв стати льотчиком. Я ж після одинадцятого класу переїхала до Луганська, вступила на факультет інженерії. Десь у цей період після довгої паузи ми поновили спілкування — багато переписувалися, зідзвонювалися. 

На момент окупації, у 2014 році, мені було 23. Я тільки закінчила університет, підпрацьовувала консультанткою в магазині. Так умовно називали російських окупантів на початку російсько-української війни, коли ті перебували на території України без розпізнавальних знаків.«Зелені чоловічки» ходили вулицями з автоматами, заходили до міської адміністрації, виносили звідти все підряд. Пам’ятаю, як багато людей навколо підтримували росіян і раділи тому, що на державних будівлях висіли триколори. Люди дійсно вважали, що «тепер заживемо», але так не сталося — нічого у тих людей зараз немає. 

Не можу сказати, що я дуже розбиралася в політиці, я не стежила за подіями Революції гідності. Але я не поділяла проросійських настроїв. На «референдум», який організували окупанти, я пішла. У бюлетені було єдине питання: «Чи підтримуєте ви акт про державну самостійність Луганської народної республіки?». Я поставила галочку навпроти відповіді «Ні». На жаль, мій голос нічого не вирішував на тому «референдумі», тому я повернулася додому — Марківка не була окупованою до 2022 року. 

Паралельно із цими подіями мій брат Віталій, який був старшим за мене на 10 років, пішов добровольцем у Держприкордонслужбу. Спочатку навчався в Навчальному центрі прикордонної служби на Черкащині, потім поїхав на війну. Його позиції накрили Реактивна система залпового вогню «Град».«градами», він загинув. Процедура впізнання тіла була дуже довгою та стресовою — особливо для нашої мами. Кілька разів поспіль не збігалася ДНК.

За коханим будь-куди

Саме коли росія напала на Україну, Вова закінчував навчання у Харкові. За розподілом потрапив як бортовий авіаційний технік на службу до 11 окремої бригади армійської авіації, яка базувалась у Херсоні. Незабаром я приїхала до нього й врешті залишилася. 

Він багато мені говорив про всі ризики стосунків із військовим — ще й пілотом. Казав, що будь-якої миті його може не стати, навіть на навчальних польотах може статися щось непередбачуване. Казав, що це не просто піти вранці на роботу й повернутися ввечері, що це постійні відрядження. Я кивала головою — мовляв, все розумію. І я справді готувала себе до такого подружнього життя, бо полюбила.

Він виїжджав на фронт, його підрозділ базувався на Донеччині. Вова працював на гелікоптері МІ-8, виконував дуже різні завдання: від евакуації поранених до перевезення вищого керівництва. Коли повертався додому, розповідав усе як є — про всі жахи, які йому довелося побачити: про те, як пахне кров і як це — відмивати від неї весь салон. Через усе це він неспокійно спав, часто смикався уві сні й загалом виглядав старшим за свій вік.

Потім чоловік почав їздити у складі миротворчих місій до інших країн — у 2016-му працював понад рік у Ліберії, у вересні 2021-го саме повернувся додому з Конго. Для мене завжди було справжнім святом, коли він був удома — ми багато гуляли, їздили до моря. Дитину ми планували заздалегідь, здавали потрібні аналізи, консультувалися з лікарями. Вова переживав, щоб я завагітніла перед його відльотом до Африки — мовляв, там можна підчепити що завгодно і це вплине на дитину. Щойно ми дізналися, що наш задум справджується, він поїхав на ротацію.

Мабуть, когось би обурило, що чоловік полишив вагітну дружину саму й полетів на інший кінець світу. Та я не думала про це так. Мені здавалося, що йому на роботі достатньо мозок виносять, тому я хотіла, щоб вдома він відпочивав зі мною. До того ж я вже звикла лишатися сама, поки він у від'їзді. Це спочатку було важко, бо місто нове, я нікого не знаю. Влаштувалася продавчинею в магазин, почала знайомитися з дружинами побратимів Вови.

Він повернувся додому, коли вже нашій донечці Кірі було два місяці. Спочатку боявся її навіть на руки брати, казав: «Вона така маленька і тендітна, а раптом я її поламаю?». Тоді вперше сказав, що любить мене, і це було дуже щиро, бо він за своєю природою неемоційний і мало говорив про почуття. Проте я відчувала, що він мене кохає, і раніше — завдяки його вчинкам, ставленню до мене. Йому завжди хотілося кращого життя для нас, хоча зарплата в Україні в нього була дуже маленька. Власне, через це він і вирішив літати на контракти за кордон. 

Команда «Ривок»

Коли Кіра пішла до садочка, я влаштувалася працювати за професією. Ми купили квартиру. Все було добре. Попри те, що з кінця 2021 року в новинах почали говорити про можливий наступ росіян, Вова не дуже в це вірив. Допоки за кілька днів до повномасштабки російський лідер володимир путін не оголосив, що офіційно вводить війська на Донеччину й долучає окуповані території до росії. Тоді Вова запитав мене, що я планую робити, якщо почнеться велика війна. Я тоді ще подумала: «Боже, навіщо ти в мене це питаєш, до цього моменту жилося спокійніше».

Десь о четвертій годині ранку 24 лютого у Вови задзвонив телефон. Я почула, що він розмовляє з кимось зі служби, йому дали команду «Ривок» — це означало, що він має негайно з’явитися у військовій частині. Щойно він поїхав, я почула перші вибухи. 

Десь до дев’ятої години ранку я з Кірою і нашою собакою постійно бігала з десятого поверху в підвал і назад, щоб сховатися від ракет. Потім зателефонував чоловік і сказав хутко збирати речі. Я панікувала. Більшість речей, які склала, були для дитини, собі ж узяла кілька футболок. Далі мені треба було забрати машину, якою вранці поїхав чоловік, з військової частини. Я ледь втулилася в автівку до сусідів, які саме їхали в той бік. Забрала автівку, повернулася додому забрати Кіру й собаку, заїхати по дружину Вовиного товариша по службі. 

Їхала і думала, як же добре, що я таки здала на права, і як же погано, що це сталося лише тиждень тому. З Херсона ми виїжджали о п’ятій годині вечора. Вова зі своїми виїжджали на службових машинах і гелікоптерах до Олександрії на Кіровоградщині. Було страшно сідати за кермо, їхати в ніч. Але діватися було нікуди, тож ми завантажилися в машину й поїхали. 

Доїхали до Олександрії пізно вночі. Нас зустріла дружина побратима Вови. Ми заночували в неї вдома, а наступного дня я поїхала до частини зустрітися із чоловіком. Він побачив нас і розплакався — я вперше бачила, як він плаче. Сказав тоді, що я молодець, що я справилася, що його тепер довго не буде поруч, він буде зайнятий і я сама маю ухвалювати рішення.

Найгірший місяць

На початку березня його відправили на ротацію на авіабазу в Київській області. Вова час від часу телефонував. Про службу говорив мало через ризик прослуховування телефонів, проте було зрозуміло, що ця війна не схожа на те, чим він займався до 2022 року. Все було складніше, інтенсивніше. Я цілими днями моніторила новини. Заспокоїтися не виходило — просто якось переживала день за днем. 

Ми з донькою та кількома дружинами військових вирушили на Львівщину в пошуках безпеки. Дорога зайняла три дні, ми зупинялися на ночівлю у Вінниці та Умані. Врешті, 7 березня ми прибули до міста Новий Калинів і зупинились у побратима чоловіка. Я була дуже втомлена, тому ми ненадовго сконтактували з Вовою і я пішла відпочивати.

Наступного дня о дев’ятій годині ранку чоловік зателефонував, щоб привітати мене з 8 березня. Сказав, що ми з донькою сильні, він нас любить і дуже сумує. З Кірою тоді поговорити в нього не вийшло, адже вона ще спала після важкої дороги. Вова розповів, що вранці працював, проте хоче попроситися полетіти й на наступне завдання. За розкладом, це був не його виліт, проте тоді в екіпажі мали працювати двоє його друзів — Іван та Олексій, — і він хотів полетіти з ними.

Після цього дзвінка настало мовчання. Я постійно заходила в мережу й перевіряла, коли він був онлайн, хоча знала, що він би обов’язково написав мені, якби мав доступ до інтернету. Наступного дня стало відомо, що із чотирьох гелікоптерів, які того дня вилітали на завдання, повернувся лише один. Мого чоловіка у вцілілому вертольоті не було. Я гнала від себе найгірші думки — може, контузило десь, може, взяли в полон, може, десь поранений лежить в укритті, а може, просто не має зв’язку. Хоча я пам’ятала, як нам так само довгий час казали про брата: з ним немає зв’язку, але все буде добре. 

8 березня для військової частини Вови стало чорним днем. Загинули багато людей. Виявилося, що через стрімке просування росіян на Київщині й погано налагоджений зв’язок екіпажі не розуміли, де стоїть ворог і помилково залітали вглиб окупованої території. Ситуація тоді змінювалася щохвилини, тому на тій ділянці, де Вова здійснював попередню місію, вже стояла ракетна установка, з якої і збили його вертоліт через пару годин. 

Про те, що вертоліт не повернувся із завдання, стало відомо доволі швидко. Олексій, один із членів екіпажу, встиг зателефонувати комусь із частини й повідомити про аварію та про те, що до місця авіатрощі прямують Йдеться про представників диверсійно-розвідувальної групи рф.люди із червоними пов’язками. Він був живим, а отже, у мене лишалася надія, що і мій коханий вижив.

Згодом росіяни виклали відео, де беруть у полон Івана та Олексія — пілоти, лежачи на носилках, розповідають, хто вони такі і як потрапили в полон. Відео з Вовою не було. Я молилася, щоб із чоловіком все було добре. Проте так не сталося.

Наприкінці березня, коли українські війська деокупували Київщину й Чернігівщину (екіпаж чоловіка виконував завдання на межі двох областей), тіло Вови знайшли. Він місяць лежав просто посеред поля. Мені зателефонували з Києва й попросили приїхати на впізнання. Мій світ зруйнувався тієї самої секунди. Я давилася сльозами і не розуміла, як пояснити дитині, чому я плачу. 

Увечері ми з Кірою виїхали до Києва. Наступного дня почався рейд моргами — тіло мого чоловіка знайшлось аж у четвертому за рахунком. Воно пролежало просто неба майже місяць, тому впізнати його можна було хіба що за зачіскою. 8 квітня ми його поховали. 

Через тиждень, 14 квітня, стало відомо, що членів його екіпажу, Олексія та Івана, звільнили з полону. Їх одразу направили до шпиталю, хлопці пережили кілька операцій. Я поїхала їх навідати. Вони теж до останнього не знали, що трапилося з їхнім другом. У полоні до них в лікарню приводили на впізнання якогось чоловіка й питали, чи це не третій член екіпажу, — це був не він. 

Життя на паузі

Почався четвертий рік без нього. Я досі не можу звикнути, що його немає, що я мушу з усім справлятися сама. І наче все розумію, коли приходжу на могилу, бачу стелу з його іменем, його фото, але щоразу здається, що це страшний сон. На людях намагаюсь усміхатися й поводитися так, ніби все нормально. Але вдома, коли ніхто не бачить, ридаю. Боляче бачити щасливі сім'ї на вулиці, у магазині. У мене більше такого немає. 

Кірі зараз 8 років, вона пішла до школи. Я ж нині шукаю віддалену роботу, бо мушу підлаштовуватися під графік доньки. Виїжджати з України я не хочу — за цю країну загинула моя кохана людина, як я можу її полишити? До того ж чоловік похований у Василькові, а його мама після окупації Марківки переїхала до Борисполя. Ми бачимося з нею.

Я часто сама себе питаю: а про що я взагалі мрію, чого хочу від життя? І відповісти на це питання не можу. Час ніби зупинився. Не виходить будувати плани, чогось хотіти. Хіба що хочу дитину поставити на ноги. І щоб війна закінчилася.

Авторка: Поліна Вернигор, журналістка фонду «Повернись живим».

У межах проєкту «Формула зв’язку» Фонд компетентної допомоги війську «Повернись живим» і мережа аптек «Подорожник» збирають кошти на поточні потреби бригад армійської авіації. Щоб долучитися, купляйте в мережі аптек спеціальні магніти, кошти з яких повністю йдуть на благодійність.