Колискова крізь війну: мама втратила одного сина й чекає на іншого з полону

Ще поки був живий, написав: «Дякую, мамо, що виростила нас справжніми українцями». А вона йому: «Богданчику, це не я». — «Ні, мамо, ти».

І вона задумалася: якесь насіннячко їм у душу посіяла. Розмовляли лише українською, колядували, кутю варили, яйця на Великдень фарбували, до церкви ходили — все вони разом, все вкупочці. І незчулися, як колискові про «прилетіли гулі» і «котка» Богдан співав уже своєму синові.

«Так, мабуть, зароджується українськість», — каже 49-річна Тетяна Демчук із Хмельницького.

Про неї та її героїчних синів цей текст.

 Все добре, мам

«Мій дідусь воював у Другу світову, був такою мудрою, врівноваженою людиною, я безмежно його любила. Мій тато і Богданчик дуже схожі на нього. І на фото — одне лице, і характером: любили допомогти комусь, не задумуючись, чи буде їм віддяка. Не очорнювали все навколо себе, а навпаки — старалися освітлити. Сміялися, жартували й пили це життя великими пригорщами», — розповідає жінка.

Вона сама ставила на ноги двох синів і доньку. Виросли роботящими: у селі ж. І копали, і сапали, і гребли, і рубали. Хлопці свою меншу сестричку Дашу вибавили. Стояли один за одного горою.

«Я була такою щасливою, що зуміла виховати самодостатніх, дорослих чоловіків, які не ховаються за маминою чи жінчиною спідницею. Вони виросли гідними людьми, здатними на вчинки, на турботу про інших. Їм не хотілося жити отак знічев'я, для себе. Вони вміли огортати любов'ю. Богданчик, уже побувавши на передовій, відчувши всі втрати, став ще дужче цінувати дім і сім'ю. Його дружина й син Михайлик були за ним, як за кам’яною стіною, бо вважав їх найдорожчим скарбом. Почав мене називати “мамулічка”, чого не робив у дитинстві», — Тетяна на мить усміхається.

Обоє пішли служити в «Азов». Старший — у 2015-му, молодший трохи пізніше. Нічого про війну, страхи та втрати не розповідали: мовляв, все добре, чим менше, мамо, знатимеш, тим міцніше спатимеш. Вона ж намагалася підтримати розмовами про мирне, про спокійне, про життя.

Буяла весна 2022 року. Тривала битва за Маріуполь. Мама писала синам на «Азовсталь», що вдома розпустилися тюльпани й уже відцвітають абрикоси.

30 квітня їй подзвонив Олег: «Мамо, Богданчика з нами більше немає». І заплакав. Вона погано чула, перепитувала, але вже наливалося холодним оловом серце: прийшла біда. Поруч стояла невістка, якраз збиралася на прогулянку з п’ятирічним Михайликом. «Що сталося? Що сталося?» — біліла на очах. — «Богданчика більше нема з нами. Йдіть, Надю, гуляти», — промовила в порожнечу Тетяна.

«Не мали ми права плакати, не мали права кричати, бо з одного боку — мій онук, ще зовсім дитя, з іншого — моя донька, якій 13. Що б сталося з їхнім психічним здоров'ям? І пішли вони на вулицю, а я — мити ванну. І мила її своїми слізьми», — згадує той страшний день мама.

Вони тоді тимчасово жили в гуртожитку, всі в одній кімнаті, у Хмельницькому. Навколо люди. Голосити, хоч би й надто, ніде. І жінка чекала, коли рідні заснуть, і давала волю сльозам.

Богдан Демчук загинув на завданні 29 квітня: до шпиталю на «Азовсталь» потрібно було доставити генератор. Восьмеро бійців поїхали його шукати. Вже на зворотному шляху їхню «газельку» накрило. У перший приліт хлопців контузило, у другий — Богданові осколок перерізав шию.

За кілька днів йому б виповнилося 27.

Моя душа в полоні

У Шарівці на Хмельниччині, де жили брати, їх кликали «вогниками». Спершу «димками», бо Демчуки. Але пізніше односельці роздивилися, що ці непосидючі, запальні, живі хлопці — вогники! Їхню маму так і записала в телефоні місцева дружина священника — «мама вогників».

І для служби в «Азові» Богдан, недовго гадаючи, вибрав позивний Вогник, молодший на три роки Олег став Віщим.

Він захищав Маріуполь, вийшов у полон з «Азовсталі» у травні 2022-го. Встиг написати в соцмережах: «Все буде 4.5.0».

«Олєжка, хоч і худий, змучений, та не мав тоді жодної подряпинки, йшов своїми ногами, цілий, — зітхає мама, — а поранено його в колонії Оленівки. Він був якраз у тому бараку, де стався теракт. Побратими посадили його на стільчик і винесли, бо сам би з приміщення у вогні не вийшов. Від вибуху йому роздробило стегнову кістку і вирвало м'язи на обох литках».

Жінка по крихтах виловлювала інформацію про сина. Знає, що після Оленівки його разом з іншими пораненими направили до Донецького шпиталю. Там полікували рани. Розтрощену кістку не збирали, мовляв, колись тебе прооперують, як додому повернешся. І вона якось зрослася. Зараз одне коліно у 26-річного хлопця не згинається, і ходить він з паличкою.

За останніми звістками, а їм уже пів року, перебуває Олег у місті Кудимкар. Це Пермський край, росія. Від Києва близько 2000 кілометрів. А знає про це його мама від  бійців, яких повертають з полону.

«Ні Червоний Хрест, ні інша міжнародна організація не мають доступу до наших військовополонених. А вони хоч і в пеклі там, але стараються більше дізнатися один про одного і привезти в Україну якусь звісточку. Як тільки опиняються вдома, самі  знаходять родичів. Мені подзвонив побратим Олєжки, його друг був з ним в одному бараці Оленівки. А пізніше опинився з ним в одній палаті лікарні. А у вересні 2024-го їх обох закинули в Пермський край.

Іншим разом я сама випадково вийшла на побратима свого хлопчика. У знайомої син повернувся з полону. З ним обміняли ще одного військового, який сидів в одній камері з моїм сином у Горлівці. Я їздила до нього в Київ. Я з ним розмовляла. Для мам оці крихти новин надважливі», — розповідає жінка емоційно.

Її тішить, що «азовців» почали повертати, навіть засуджених на 25 років, навіть на довічне. Раніше вважалося, що це нереально. Тетяна знає, що засудженим дозволено отримувати посилки, і хоч і важко, але можна налагодити телефонний зв'язок.

Запитую, чи зраділа вона, коли дізналася, що начальника Оленівської колонії підірвали.

«Мені розповідали, що після теракту у 2022-му наші хлопці стікали кров'ю. Їм не давали ні турнікетів, ні ліків. Лише охорона жбурляла ганчірки. А цей начальник ходив і посміхався, пив каву і прибалакував: “Дохнуть гади”. Добре, що ведеться робота зі знищення таких людей, хай вороги знають, що нічого безкарно не минає. Але я зрадію, коли зможу обійняти сина, а поки моя душа в полоні».

Заздримо тим, у кого є тіло

Коли загинув Богдан, мати не могла пов’язати чорну хустку та горювати. Це для неї означало б траур і по Олегу, який живий. А цього не можна! Страх втратити його застилав їй очі, нічого жахливішого вона не відчувала досі. Жінка вдягала темно-синю кофтину в тонюсіньку білу смужку. Цим доводила собі, що всередині жевріє надія. Якось на роботі її запитали: «А чому ви не носите чорну хустку?» — «У мене чорна душа», — відказала.

Місяцями її серце краялося: чи дуже страждав Богдан? Чи конав у муках? Пригадувала відео з «Азовсталі»: у бункерах без ліків знемагали від ран хлопці, гнили живцем. І коли дізналася, що він помер миттєво, без фізичного болю, відчула полегшення.

Поступово відкривалися інші деталі дня його загибелі. Хлопці, які вижили в «газельці» і могли б щось розказати, пізніше потрапили до магазину, де на них скинули тритонну бомбу. Їх поховало під руїнами.

Де ж тіло Богдана? Думка стукотіла безперестанно в голові нещасної матері.

«Спершу не було жодної інформації — чекайте. То тіло буцімто привезли — чекайте. Тоді здавайте ДНК — чекайте. Всі ці зустрічі, дороги, поїздки в Київ  — і знову чекайте. Родини “азовців” зібралися в ініціативну групу. Сімей, у яких не повернули тіл лише з Маріуполя, понад сто! Дійшло до того, що вітаємо одне одного з похованням. Ми заздримо тим, у кого воно є, хто може попрощатися, погорювати. Так, ті рідні в печалі, але їхня боротьба закінчена, вони знайшли спокій, а ми — ні», — зізнається й заразом дивується жахові, у якому їй доводиться жити, Тетяна.

Минув рік після загибелі. Тіла немає. Поховання немає. Мама пішла у школу, де вчився син, залучила хлопців з Плоскирівської сотні, де зростав його патріотизм, де отримав завдання у 19 років возити допомогу в зону бойових дій на схід, і де вперше почув про «Азов». Також покликала волонтерів, колег, людей з села, щоб вшанувати пам'ять Богдана.

Два роки. Тіла немає. Мама знову влаштувала захід. Цього разу на центральній вулиці міста, на Алеї Героїв біля куба з фото. Було тепло й душевно.

«Це день, коли я можу говорити про свого сина, бо хочу, щоб про нього знали й не забували».

Зовсім недавно Тетяні до рук потрапило листування командира Богдана. Він теж загинув, а його акаунт відновили ось-ось.

«Він запитував у водія “газельки”: а хто згорів 29 квітня?» — «Вогник», — видихає жінка. — Поки четверо живих несли пораненого до шпиталю, боєприпаси в машині здетонували й тіла трьох “двохсотих” згоріли. Серед них і мого сина».

Вона бачила фото тієї машини. То — обвуглений скелет.

Твій тато тут

«Роками я підіймаюся з чорноти, в яку заходить кожна мама, коли вмирає її дитина. Почувалася напівмертвою. Я проходила дуже важкий шлях, на якому багато думок і пошуків. Зрештою зрозуміла: або ти виходиш на світло з цією втратою, або йдеш слідом за своєю дитиною. Я б може цього й хотіла, але другий син, донька, невістка, онучок — мої стимули до життя. Мене підтримують такі як я, мами. То фотосесію влаштують у жіночому вбранні, то на Говерлу затягнуть. Я погоджуюся на все, бо розумію: мушу триматися і дожити до кінця полону. Обов’язково», — ділиться мама з незламною силою любові.

Якось їй зізнався командир Плоскирівської сотні, що почувається винним у загибелі Богдана. Мовляв, якби хлопець не записався до сотні — не обрав би шлях військового. Вона відповіла: «Він хотів іти цим шляхом, і знайшов би так чи інакше людину, яка б його навчала й вела.

Я ростила дітей не для війни, але якщо вона прийшла в наш дім, в нашу країну, в мене нічого не залишається, як поважати вибір своїх хлопців».

У грудні минулого року відбувся заочний чин поховання в Хмельницькому на Алеї Героїв. У колумбарну стіну родичі шести загиблих військових, тіла яких не вдалося повернути, поклали до урн їхні речі, або воду чи землю з місць, де вони воювали чи загинули.

Михайлик Демчук, якому зараз 8 років, заповнив урну землею з Донецького напрямку, яку боронив його батько. Зверху поклав сіру шкарпетку, а на неї крихітний слоїчок з землею з полігонів «Азову», де військовий тренувався.

Після поховання, яке було офіційним і повноцінним з усіма атрибутами — військовим салютом, патронатною службою «Азову», капеланом, спільною молитвою, виступом міського голови, — Тетяна нарешті відчула, що може одягти траур. І дозволила собі горювати. Їй стало легше: є місце, де лежать герої, і її син між ними.

І Михайлик, батько якого просто вийшов у двері й розчинився, якого він шукав у зірочках на небі, тепер прийняв слова бабусі: «Твій тато тут».