Зуби виривали пласкогубцями, ламали пальці й ребра. 64-річний Ігор Кірʼяненко про 7 років полону

Допомагав Україні з окупованого Донецька

Я родом із Донецька. Народився в сім'ї медпрацівників — у мене і дід, і батько, і мама працювали у цій сфері. Так вийшло, що і я з дитинства мав бажання зайнятися саме медициною. Після школи вступив до медичного коледжу, потім відслужив в армії, і відтак вступив до інституту на стоматологічний факультет.

Працюючи лікарем у державній поліклініці, я паралельно вивчав новітню техніку й медичні розробки. Мене цікавило все, що на той момент лише зʼявлялося в Україні: тонометри, крокоміри, електронні тонометри тощо. Так потихеньку почав займатися бізнесом — навчав персонал роботі з медичною технікою. А ще в мене з 2018-го року була своя антикварна крамниця, де я продавав різні речі старовини.

Працював, мав родину, дітей, успішний бізнес, майно. Все було добре. Доки не прийшли «старші брати», так би мовити.

У політику я, чесно кажучи, раніше ніколи не заглиблювався. Але водночас мав стійку громадянську позицію. Я розумів: так, в Україні багато проблем, але ж це не біда із самою державою — поточна влада рано чи пізно зміниться, і прийдуть інші люди. Тут стоїть мета й боротьба не за уряд, а за країну.

З Донецька 2014-го я виїхати не зміг, бо в мене мама літнього віку, їй на той момент було 88 років. Вона тоді сказала: «Хочу померти на цій землі». А ще в мене є брат, який має інвалідність дитинства — у нього тетрапарез, тобто параліч чотирьох кінцівок. Я не міг залишити їх там самих.

Тож трапилося так, що вчасно ми не виїхали. Тому до української армії я не зміг вступити, а перемогу якось по-своєму хотів наблизити. Так вийшов на українську розвідку й почав із нею співпрацювати.

Мені порадили тримати у спілкуванні з оточенням «середню нішу» — нібито я і не за Україну, але і не за «ДНР». Про співпрацю зі спецслужбами я не розповідав нікому, навіть дружині. Хіба що моя колега, напевно, здогадувалась, бо однієї миті порадила мені тікати. Дарма я не дослухався до її інтуїції.

Все було відносно непогано. Наша співпраця тривала неповні пʼять років.

Цей день я добре памʼятаю — 30 грудня 2018 року. Був ранок, і я виїжджав машиною на ринок. Раптом дорогу попереду мене перекрило інше авто, позаду під'їхали ще дві машини, збоку мікроавтобус. Повистрибували люди в зеленому, у масках, зі зброєю в руках.

Мене витягли з машини, й одразу кілька разів ударили по голові. Обличчям у сніг, пакет на голову, наділи наручники. Посадили в машину — і поїхали. Ось так я і познайомився із силовими структурами «донецької народної республіки».

«За ніч він не помре, не хвилюйтеся»

Звичайно, я не знав, куди їду. У процесі з’ясував, що мене привезли в будівлю обласної організації Управління по боротьбі з організованою злочинністю. Його захопили російські бойовики.УБОЗ. На місці відразу побили трохи. Допитувалися про співпрацю з українською розвідкою. Я їм пояснював, що вони просто мене з кимось переплутали. Бо я був упевнений — вони не могли про це дізнатися.

Обшукали мене. Забрали все, що мав при собі. Намагалися душити пакетом. Скотчем замотали навколо шиї, і повітря, яке було всередині, закінчувалося. Дихати було дуже важко. У тому стані, я, здається, знепритомнів.

Прокинувся від того, що мене побризкали водою. Знову пакет на голову. За руки, ноги — як жабу мене винесли й посадили в якусь машину. Привезли, як потім я зрозумів, у так звану катівню «Ізоляція» — місце, куди людей возили на тортури.

Розклали мене на столі, як на хресті розіп’яли. Знову допитували. Я, звичайно, нічого не говорив. Відчув, що з мене зняли взуття й шкарпетки. Прикрутили якісь дроти на ноги й на пальці, і почали катувати струмом. Було боляче і страшно. Я почав кричати. Вони ще жартували: «Не кричи так гучно. Над нами дитячий садок, ясла — дітей налякаєш». Собаки.

Відразу після цих тортур мене повезли до моєї антикварної крамниці. Вони там усе оглядали, перевертали, ламали радіоприймачі — шукали якісь «прослушки». Звісно, нічого не знайшли.

Знову пакет на голову. Під'їхали до мого будинку. Двері відчинила дружина. Злякалася, звісно, ​​ бо в мене розбите обличчя, і я босоніж посеред зими. Заспокоїв її трохи.

Вони намагалися зробити картинку офіційного такого затримання, бо зайшли ще кілька людей у цивільному одязі — типу понятих. Провели обшук. Забрали всю техніку й ще випросили кілька пляшок нашого елітного алкоголю.

Знову мене в машину. Дружину заарештували теж. І відвезли нас знову до приміщення УБОЗу. Розвели нас по різних кабінетах. Почали дружину допитувати. Я так і не встиг з’ясувати, чи застосовували до неї якісь тортури. Але чув: у сусідній кімнаті когось теж били — були звуки ударів і крики.

Тортури були регулярні. І я ніколи не уявляв, що вони можуть бути такими «витонченими». У мене вже був старший вік — 57 років, але нікого це не зупиняло. Я взагалі не уявляв, що таке буває.

Один із найважчих для мене днів був одразу після Нового року. Мене з пакетом на голові затягли до якоїсь кімнати. Я так зрозумів, у них там був накритий стіл, бо пахнуло харчами. Трохи мене одразу поштурхали, як завжди. Чую, заходять якісь дівчата, каблучки цок-цок. Вони разом святкують, випивають, тости підіймають, якийсь час спілкуються. Потім кажуть до них: «Дівчата, ви перекуріть, а нам тут треба з товаришем поспілкуватися». Ну вони й повиходили.

Мене витягли на середину кімнати. І ось найгірше те, що люди були, мабуть, дуже пʼяні, бо взагалі не відчували сили своїх ударів. Це було настільки страшно й боляче.

Мені повибивали всі зуби. А крайні ікла тягнули чимось металевим, напевно, це були плоскогубці. Памʼятаю, як зуб захрумтів, і далі я знепритомнів.

Отямився, вони продовжували тортури. Я закривався руками. Вони: «Так він закривається!». Скрутили мені руки, поламали ребра й пальці. Мене «відпрацювали», як якусь котлету. Молотили ногами. Я так розумію, що вони навіть самі собі заважали, бо якось почув фразу: «Та ти не його, ти мені по нозі врізав! Що ти робиш?».

Продовжували п’янку, потім знову повертались до мене. Я вже втратив відчуття часу, як це відбувалося і як довго.

Після тортур мене зазвичай повертали до ізолятора тимчасового тримання. Але цього разу, коли побачили, що я весь у крові, його співробітники відмовилися мене там приймати, бо «він у нас зараз ласти склеїть, нам потім за це відповідати». Приїхав якийсь лікар, оглянув мене, і каже: «Нічого не страшного. Так, він побитий нормально, є пошкодження, але не смертельні. За ніч він не помре, не хвилюйтеся».

Зійшлись вони на тому, що я напишу заяву про те, що впав зі сходів. Але сам я її написати не міг, бо в мене переламані пальці, руки в крові. Вони самі написали й дали мені підписати. Якось я той підпис нашкрябав. Але краплі крові падали на папір. Вони розізлились, дали мені кілька потиличників, написали заяву ще раз. Підклали листочок, щоб крапало на нього, і змусили перепідписати.

Далі мене періодично продовжували катувати. Лік дням я втратив. Памʼятаю, спочатку на ноги прив’язували дроти, а потім почали й на геніталії, і на вуха. Іскри так і сипалися. Свідомість втрачав неодноразово.

Мабуть, найжорстокішим було, коли під носом робили глибокий розріз і діставали аж до кістки. Цей біль неможливо передати словами.

Я тримався до останнього. Але потім вони пригрозили тортурами до дружини: «Завтра зранку привезімо її сюди, на столі тут розкладемо, він подивиться кіно — і відразу все розповість». Я кілька хвилин полежав мовчки, а потім кажу: «Гаразд. Що вам треба? Я все підпишу, з усім погоджуся».

Мене відв’язали від столу, взули, одягли й відпустили до камери. Понад 30 днів я провів в ізоляторі. Дружина майже стільки само, потім її відпустили. Мене ж перевели в донецьке СІЗО.

«Мій домашній сарай мав кращий вигляд за ту камеру»

Мене поселили до камери, де сиділи хлопці, обвинувачені за політичними статтями. Вони мене підстригли, подарували бритву, щоб я поголився, дали мені щипці, щоб я підстриг нігті.

Кілька разів мене переводили до інших камер. Памʼятаю, був в одній, про яку ходили чутки, що раніше там тримали вʼязнів, хворих на туберкульоз. 

Камери були жахливі. Стіни всі в грибку, дихати майже неможливо. Між камерами дірки — щури бігають, треба постійно харчі ховати. Я взагалі був приголомшений. Коли я жив у своєму будинку, то в сараї тримав кроликів. Так от той сарай мав кращий вигляд за ту камеру.

Годували, зрозуміло, погано, їсти це було неможливо. Те, що вони називали «рибою», — це був фарш, перемелений із кістками й лушпинням. Я намагався виколупувати тільки сам фарш, але не виходило.

Не краще було і в ізоляторії тимчасового тримання. Памʼятаю, чай там не давали, але, памʼятаю, розносили окріп у пластикових відрах. І мені так запам’яталося, що ці відра всі були до половини тріснуті. І поки їх несли, то цей окріп розливався. У мене ще тоді виникла така думка, що якщо я опинюся на волі, то обов’язково куплю й привезу їм штук 50-100 нових відер, щоб люди нормально чай пили.

Дуже жорсткого пресингу не було, але й позитиву відмітити не можу. Ні про яке лікування там не йшлося. Я перший тиждень узагалі кров’ю в туалет ходив — напевно, мені нирки відбили. Всі поранення, травми загоювалися поступово, бо ні зеленки, ні йоду, ні перев’язки не давали. Пальці так і зрослися криво.

Кожен там виживав по-своєму — хто як міг.

Доки я сидів у СІЗО, мене періодично возили на допити до УБОЗу, де заповнювали всі документи. Потім ці матеріали передали в російській суд.

Адвокат у мене був дуже гарний… листоноша. Завдяки йому я хоч якусь звісточку міг передати додому, щось могла розповісти мені дружина. Фактично він ніяк на процес впливав. І я розумію, чому — якби він проявляв велику активність, то заїхав би до мене в камеру чи оселився б у сусідній.

Призначили перше засідання суду. Оскільки тортур до мене вже не застосовували, хіба якісь потиличники та грубу лайку, то я вже став сміливішим. І от на цьому засіданні я написав заяву, що до мене застосовувалися методи фізичного й психологічного впливу. Я їм кажу: «У мене стався інфаркт, це можна буде легко з’ясувати». Розповів про поламані ребра — може, на той момент уже й зажило, але на рентгені це все було б видно. Знову ж таки, всі ці вибиті зуби.

Мені пояснили, що буде створена комісія, яка цю заяву розглядатиме. Через якийсь час суддя озвучила, що комісія дала такий висновок — жодних таких фактів не засвідчено. Я обурився: «То навіть зі мною ніхто не розмовляв, ніхто не проводив жодних обстежень». Мені відповіли коротко: «Комісія дала відповідь — все нормально».

Доказів проти мене загалом у слідства не було — хіба що моє «зізнання» і слова «свідків». Проти мене свідчили кілька офіцерів високого рангу, які розповідали байки, що приходили в мою антикварну крамницю, де я випитував їхні особисті й паспортні дані, адреси, звання. Я цих свідків справді бачив у своєму магазині, але, звісно, ніяких таких розмов між нами не було.

Мені інкримінували, що я за допомогою тролейбусних талонів передав секретні дані українській розвідці, бо знайшли у мене колекцію таких талонів. Це була така маячня, що я сміявся.

Прокурор запросив мені 23 роки за двома статтями — участь у злочинній організації та шпигунство. На суді я з ними не погоджувався і не визнавав своєї провини. Суддя зняла мені першу статтю. Вирок був — 12 років позбавлення волі. Прокурор іще тоді подав апеляцію, аби посилити санкцію, але вирок суду залишили без змін.

У колонію був приліт

Відбувати покарання мене і ще кількох людей перевезли до Макіївської виправної колонії. Там у нас був окремий політичний барак. Приміщення маленьке, людей багато.

Там було важко. Взимку стояла буржуйка, і ми її топили. Але давали нам на тиждень два мішки вугілля — це взагалі нічого. Треба було родичів умовляти, щоб вони передавали гроші на додаткове вугілля.

На щоденних перевірках, під час яких співробітники колонії переконуються, чи всі заручники на місці, я представлявся українською. Нам називали прізвище, і треба було сказати своє ім’я та по батькові. Ну от я весь час говорив «Ігор Володимирович». Мене за це теж намагалися пресувати: «А чого не Ігорь Владіміровіч?». Я відповідав: «Ну я так звик, мене діти так називали».

Сім разів мені намагалися «підсовувати» російський паспорт — я щоразу писав відмову.

Новини, зокрема й про початок повномасштабного вторгнення, ми дізнавалися від російської пропаганди, бо інших варіантів не було. Крізь рядки, особливо коли були посилання на іноземні джерела, я намагався зрозуміти істину.

Ще памʼятаю, якось до нас прилетіло. Це був кінець серпня 2022 року, ми з товаришем Анатолієм сиділи на вулиці й грали у шахи. Раптом щось як бабахне — розрив снаряду. Анатолію потрапило у груди з лівого боку. Мені один уламок пробив ногу наскрізь, але, на щастя, не зачепив ні кістку, ні нерви. Декілька уламків опинились у моїй спині й один зайшов у сідницю і далі в стегно. Мабуть, була ще «контузія». Нас віднесли до під'їзду. Кров плеще, хлопці намагалися щось перев’язувати. Викликали «швидку». Ось цей Анатолій незабаром помер. Мені ж надали першу допомогу й повернули в загін.

За погану поведінку якось мене перевели до третього загону. Там був жорсткіший режим. У ньому вже сиділи не політичні, а звичайні в’язні. А серед них іще й кілька людей, які служили в «ДНР». І вони були, звісно, налаштовані проти ​​України.

Але мене це не турбувало. Я без особливих проблем ходив там. У мене із собою були такі гумочки: одна блакитна й одна жовта. Звичайні такі, якими гроші чи таблетки перевʼязують. Так от ці «днрівці» мені щось своє намагаються довести. Я ж стояв на своєму: «Все одно Україна буде, і вся ця територія повернеться. Україна переможе однозначно».

«Та серйозно обмін. Збирай речі!»

Обмінів ми всі чекали постійно, весь час жили надією. Чудово розуміли, що рано чи пізно нас звідси витягають. Співробітники колонії часом вкидали якісь чутки про нові списки на обмін.

Але минав певний час, і обміни не траплялися. А коли вже почалося повномасштабне вторгнення, й у нас уже з’явилися заарештовані «азовці», то ми розуміли — насамперед, звичайно, треба міняти їх, бо ці бійці ще можуть бути корисними країні на фронті.

Місяця за півтора до обміну нас змусили підписати документи, що ми не маємо права в'їжджати на територію росії протягом десяти років. Ще тоді в мене виникла думка, що недарма ми це пишемо. Бо я сім років у полоні, говорили про обміни, але такого документа я жодного разу не підписував.

Одного серпневого дня 2025 року на перевірці наш начальник загону нібито сказав, що буде обмін. Він називав прізвища, і там було моє. Я не почув. Сидів і грав далі у нарди. Мені кричать: «Тебе на обмін!». Я щось віджартовувався — думав, знову підколюють. Кажу: «Та знаю, знаю. Сумку вже зібрав, лежить». А мені: «Та Ігорю, серйозно обмін. Збирай речі!».

Швиденько все зібрав. Нас відвезли до приміщення, у якому треба було написати «помиловку» — тобто що я такий-то за указом таким-то йду на обмін. 

Завʼязали очі скотчем, а руки пластиковими затяжками — так сильно, що в людей полишалися рани. Потім на автозаку нас повезли на якийсь військовий аеродром. Там завели в літак і як оселедців у бочку розсадили на підлозі. Положення було таке: розсовуємо ноги, сідаємо, і наступний заручник сідає попереду між ніг.

Приземлились ми десь під Москвою і там провели в холоді цілу ніч. Зранку сіли вже в інший літак. Там уже були поздовжні лавки. І коли ми приземлились, нам зняли нарешті скотч і ті затяжки. Це була Білорусь.

Пересіли до автобусів. Кожному роздали сумку з якимись продуктами й водичкою. Нарешті можна було попити й поїсти, бо до цього нас ніхто не годував. Було складно. У мене цукровий діабет, і треба потрохи їсти, але постійно.

Перетнули кордон і пересіли в українські автобуси. Трохи від'їхали, і нас привітали на рідній землі. Дали можливість зателефонувати рідним. Я намагався додзвонитись до сина.

Мама моя померла, поки я був у в’язниці. Я не був присутній на її похороні й на жаль, не знаю, де її поховали. Дружина після того, що пережила, виїхала за кордон. А брата спершу перевезли до Києва, а зараз де він, я не знаю, — здається, у країнах Балтії. У мене є його номер, але він не відповідає. Я хочу забрати його, але поки нікуди.

Зустрічали нас дуже тепло — стільки обіймів, радості. Ці вигуки: «Слава Україні!», «Героям слава!». Мені дали наш український прапор. Ніяк ми не могли повірити, що це вже відбувається з нами, що ми по інший бік від «орків». Я безмежно вдячний усім, хто посприяв нашому звільненню.

Мене дуже здивувало, що, мабуть, від кордону до Чернігова в кожному населеному пункті люди виходили нас зустрічати. Це було настільки незвично й зворушливо. Виходить дідусь у трусах — криві ноги, він на цій паличці, а все одно прапором махає. Якась бабця хрестить нас. Настільки люди привітні, кричать, радіють за нас. Машини, що проїжджають, зупиняються. Неймовірна ейфорія відразу.

Повернувся в Україну ні з чим

Щоправда, та ейфорія закінчилась, напевно, одразу ж. Нас привезли до лікарні в Чернігові. Так, люди там дуже привітні, але пʼять днів нам фактично не надавали ніякого лікування. Я попросив принаймні зробити аналіз крові, бо в мене цукровий діабет. То вони прийшли його зробити об 11-й годині ранку, коли я вже встиг поїсти й не раз попити каву.

Та згодом нас перевезли до київської лікарні, де вже більш-менш серйозно ставилися до наших хвороб. Але не все лікування покривається. Мені потрібно поставити протези на місці вирваних зубів, а на це треба багато коштів. А я ж повернувся в Україну ні з чим.

Зараз мене перевели в інший медзаклад, де я продовжую лікування. Коли випишусь, почну шукати житло, бо єдине, що мені запропонували, — кімнату в гостелі на чотирьох людей. А мені б хотілося забрати до себе родину й брата.

Сподіваюся, що все це налагодиться. Бо все, що я мав у Донецьку, я фактично втратив. Сюди приїхав із двома сумками речей. Коли в тебе вдома є чайник і ложка, ти про це не думаєш. Але коли цього нічого немає, ти розумієш, що за таких цін тобі буде дуже складно виживати.

Але все ще попереду. У мене багато роботи. Хотілося б ще справді якусь користь принести країні. Поки що лише замислююсь, як це б могло бути.

Ще коли був той суд, я був упевнений, що я не просиджу не те що 23, а й ті 12 років. Але все одно це дуже довго тривало — сім років полону. 

Видно, що Україна своїх не кидає. Дуже складно повертати наших людей, але це треба продовжувати, бо вони там залишилися в дуже важких умовах.

Сподіватися й витримати все це мені допомагали віра, надія і любов. Ми справді вірили, що все це закінчиться, що Україна із цим впорається. Надія на те, що нас ніхто не забуде, що нас обов’язково витягнуть. Ну й любов — до нашої країни, наших рідних і близьких.