Схуд на 50 кілограмів, втратив зросту 7 сантиметрів: дружина про свого чоловіка, який повернувся з полону

Підтримати

А потім вона поїхала до нього на зустріч, зі смаколиками. Коли побачила — підкосилися ноги. Якби не знала, якби він не сказав, що «ось я йду з телефоном», — не впізнала б.

Навпроти стояв не її красень-чоловік, а змучений дід. 52-річний Олександр Страфун втратив у російському полоні понад 50 кілограмів. Він обняв дружину, провів рукою по її лиці: «Ми знайдемо косметолога, щоб витерти твої зморшки».

hromadske поговорило із 45-річною Оленою Юрчиною (брати інтерв’ю в чоловіка, поки триває слідство, заборонено) про їхню історію, про три роки очікувань і про зустріч після полону, на якій колишній уже бранець з’їв дві пачки морозива й три тістечка. 

Врятував хабар американського волонтера

Вони обоє з Маріуполя. Випадково познайомилися в соцмережах у 2017-му. Олександр щойно розлучився, в Олени в сімʼї не ладналося давно. Не шукали пари, але нею стали.

«Закрутилося, — сміється жінка. — Просте спілкування переросло у стосунки, коли Санька сказав: “Мені без тебе гірше, живімо разом”». На той момент і вона вже залишила чоловіка, тому без вагань переїхала до коханого. Олександр працював електромонтером на металургійному комбінаті імені Ілліча, Олена — вчителькою англійської мови.

25 лютого 2022-го чоловік записався в ТрО, хоч за плечима мав лиш військову кафедру. Уже 1 березня був на «Азовсталі», дружина дізналася про це в кінці квітня. До того лиш гадала, чи живий і де він? Телефон у неї вкрали «кадирівці», тому лишилася без зв’язку. Виїхати на підконтрольну Україні територію не могла: один міст підірвали, другий замінували, на третьому владарювали окупанти.

«З мого, лівого берега можна було вирушити хіба що в “ДНР”. А туди мені зась. Я сиділа тихенько й чекала, що буде. Через телефон сусіда нарешті вдалося зв’язатися з моїм сином у Києві. Він повідомив, що Санька на “Азовсталі”, виконує завдання. А я й знати не знала, що там Starlink, що вони спілкуються», — розповідає жінка.

Практично в ті самі дні, коли її чоловік виходив разом з іншими військовими у полон, вона евакуювалася з Маріуполя. Стрибнула в останній вагон — місто вже було закритим, нікого не випускали. Син дивом знайшов американських волонтерів, які прибули прямісінько до її будинку й забрали її та ще трьох жінок. Наступного дня вони були в Запоріжжі.

«Люди тижнями долали цю дорогу, їх мучили, катували, а наш водій на кожному російському блокпосту щось сунув у руки кацапам — і нас пропускали без черги. Спершу ми думали, що він дає хабаря пачкою цигарок, але потім здогадалися, що грішми. Але ми — пасажирки — не заплатили жодної копійки за це», — згадує маріуполька.

Роки очікувань: у мене було сім психологів

За три роки де вона лиш не жила: Луцьк, Київ, Васильків, Івано-Франківськ, Тернопіль, Вінниця, Чорноморськ. Зараз це знову Київ.

«За цей час я дізналася, що чоловік в колонії Оленівки. Через полонених, які потрапили туди першими й мали телефони, передала свій новий номер. У червні 2022-го Санька зателефонував. І перше, що запитав: “Скажи, будь ласка, ми разом?”. Він питатиме це й після обміну. Військових залякували вертухаї, мовляв, “ваші баби знайдуть інших”. І полонені справді переживали, чи ми їх дочекаємося, бо дійсно траплялися різні історії. Я його заспокоїла. Телефонував мені десь раз на тиждень. Часу поговорити — пів хвилини, хвилина, лиш сказати, що живий. Якось почув, що рюмсаю, відразу: “Тебе хтось образив?”. Наче міг прийти й мене захистити», — усміхається Олена.

Напередодні теракту в Оленівці сказав, що там відбувається щось дивне. Когось вивозять, когось переводять в інші бараки. Хлопці сподівалися на обмін. Але їх спалили живцем. Олександра не зачепив вибух: він не був у бараці з «азовцями».

У вересні раптом від нього освідчення телефоном: «Ти станеш моєю дружиною?». Олена засміялася: «Ну, це капець. Так іще, мабуть, ніхто заміж не кликав».

У жовтні 2022-го його перевели до СІЗО в місті Камишин, що у Волгоградській області рф. У камеру, розраховану на вісьмох, напхали вдвічі більше людей. Звідти телефонувати було ніяк. Жінка могла дізнатися про чоловіка, якби когось із цих 16 обміняли. А таке трапилося лише одного разу. У квітні цього року. Незнайомий хлопець розповів, що був довго із Сашком. Сиділи на нарах і мріяли про мотоцикли й навколосвітню подорож.

Тобто 2,5 року Олена нічогісінько не знала.

Вона не ходила на мітинги родин полонених: має страх натовпу, страх висоти, може втратити свідомість у метро. Жінка чекала на обмін.

Її накривало: апатія, стрес, ПТСР. Вона знає різницю між цими станами. За цей час змінила сімох психологинь: перша заплакала, коли почула її історію, друга запропонувала випити коньячку, третя — вживати мухомори, ще якась сказала, що Олена сама могла би бути психологом.

«Розказували, що мені допоможе займатися тим, що я любила до вторгнення: театри, кіно, друзі, доміно, танці, риболовля. А я й кажу: “Я займаюся, але без нього це не приносить мені радощів”. Був єдиний психолог, який мені допоміг, і то єдиною фразою: “Не змушуй себе робити те, чого не хочеш. Не мий посуд, не готуй, не гуляй”. І це спрацювало, бо решта щось хотіли нав’язати, і це напружувало», — згадує Олена.

І вона дочекалася. 14 червня 2025 року її Саша зателефонував одразу після перетину кордону. А наступного дня вона вже була в нього. (Лікарню, куди відправили експолонених, не можна називати — ред.).

Туберкульоз і баня без мила

«Він замовив купу всього: морозиво, гематоген, шоколадки, печиво, каву попросив, сіль, бублики, цигарки. Я скупилася на 5 тисяч гривень, а коли вже вийшла із супермаркету, зателефонував іще: “Купи, ще, будь ласка, [шоколадні батончики] “баунті”, “снікерси” й “пікніки”». Я засміялася: «Дупа не злипнеться у вас?”», — Олена розповідає і відразу ж пояснює: «Вони там не бачили й крапельки цукру».

Жінка ділиться емоціями від вигляду свого коханого.

«Якби ми не говорили по телефону й він не сказав би, що вийде до “швидких” на подвір’я, я б ніколи його не пізнала. А ближче підійшов, обійнялися, бачу, що це його губи, ніс, його сірі очі».

Олександр до полону важив 103 кілограми при зрості 187 сантиметрів, у неволі втратив 50 кілограмів і 7 сантиметрів. Його зігнуло.

«На голові були ґулі й свіжий синець — за день до цього прилетіло каблуком від вертухая. А ґулі на голові від палиць, якими їх лупцювали. Ну це я ще тіла не бачила. Кістки стирчать через одяг, його страшно обіймати. Первинний медичний огляд виявив туберкульоз. У Камишині він процвітав. Я цього дуже боялася, і так воно й вийшло. Але нічого, зараз туберкульоз лікують, — Олена заспокоює себе й заразом мене. — Головне, що духом не впав, що почуття гумору не втратив. Сьогодні їхатиму до нього (розмовляли 17 червня — ред.), просить ковбасу, сир, хліб та електронну цигарку. Хоч і туберкульоз, і не можна, але хай насолодиться».

Чоловік розповів їй, що українці в неволі голодували. Їсти давали рівно стільки, щоб не вмерли з голоду. Тому всі їхні думки були про їжу. Серед знущань найстрашнішими були шокери. Потім їх перестали використовувати, бо два хлопці померли.

У баню, куди водили митися раз на тиждень, мила не давали. Не видавали й шкарпеток. «Занесуть до камери пакунки шкарпеток, причому житомирських, знімуть відео — і забирають».

Хаймерс, Заїбака і два тату

Олена зараз одночасно щаслива й стривожена.

«Я розумію, що він дедалі більше розслабляється тут, розуміє, що йому не треба ні про що думати, що тепер може на мене покластися. Ми дійсно лише удвох: його 18-річний син у Польщі, мама померла, 86-річний батько лишився в Маріуполі. Мене колись запитали, чи я розумію, що він повернеться геть іншим. Я тоді відповіла, що головне дочекатися. А далі — буде інша історія. А от вона почалася. Ми дійсно різні, мали різний досвід за ці три роки й відвикли один від одного. Сьогодні вранці ми ледь не посварилися по телефону, але в унісон сказали обоє: “Просто будьмо разом”».

А що ж з одруженням? Перед вторгнення пара думала про це, але коли пропозиція прозвучала з Оленівки, жінка подала до суду, щоб той установив «факт проживання однією сім’єю, що дорівнює подружжю». Два з половиною роки митарств, опитування свідків, і ось цей документ у неї на руках. Олександр та Олена — чоловік та дружина.

За кошти, які нараховувалися військовому в полоні, пара хоче купити будиночок, бо «ми обоє бездомні» і щоб «валятися в гамаках».

«Заведемо собаку канекорсо, — каже жінка мрійливо — Два коти у мене вже є: Хаймерс і Заїбака. З’явилися вже в Києві. Були в Маріуполі інші, але вони там загинули. Коли я їх ховала й ридала на могилі, підійшов сусід: “Що ти через котів плачеш? Он купа трупів валяється”. А я відповіла: “Кацапи забрали в мене життя, звільнили навіть від котів”».

Олена додає, що чоловік іще не знає про плани на собаку.

«Він ще тату моїх не бачив. Ніколи такого не любив, казав, що некрасиво. А я зробила, поки він був у полоні: дві переплетені руки. Чоловіча й жіноча. Я завжди любила його руки. А інше татуювання — напис “Маріуполь”, під ним якір — це герб нашого міста — і кульбабка. Чому саме вона? Бо коли я вперше вибралася у світ після обстрілів у Маріуполі, йшла й вила: ось наша лавочка, ось наш магазин, наші улюблені місця — все зруйновано. А навколо цвіли кульбаби. Я збирала їх і голосила. Тому це теж символічно для мене. Так що чоловіку треба звикати до мене нової, а мені — до нього. Але я вірю, що все подолаємо. А про канекорсо скажу пізніше», — вона сміється.