Їли голубів і собачу кашу, билися в чергах по продукти, падали від виснаження. Як виживають в окупованих Олешках

В Олешках четвертий місяць люди недоїдають: працює один-єдиний магазин, продукти в ньому з’являються вкрай рідко, і по них потрібно вистояти величезну чергу на кілька годин. Ще й заплатити космічні гроші.

Чому так і як виживають місцеві в гуманітарній кризі, дізнавалося hromadske.

Трупи гниють у підвалі, дорога смерті, ізоляція міста

Після підриву Каховської ГЕС і затоплення (6 червня 2023 року) в Олешках зникло централізоване водопостачання, електрика, немає газу. Місто під цілодобовими (без перебільшення) обстрілами. Це активна лінія фронту.

Також в Олешках безслідно зникають чоловіки. Їх забирають в катівні й воювати. Місцеві гинуть від обстрілів, виснаження, хвороб, бо немає ліків. Вони просили розказати, що останні два місяці померлих не ховають: тіла зберігаються в морзі лікарні, а там немає електроенергії. Уже й запах пішов. Але рідні не можуть забрати мертвих і поховати їх, бо є процедура розтину, а його роблять в іншому місті, а туди зараз ніхто не їздить.

За роки окупації, а Олешки окупували ще 24 лютого 2022-го, з міста евакуювалися люди. 

З 24 тисяч мешканців, які жили тут до вторгнення, зараз, за словами волонтерів, лишилося близько 2 тисяч. Переважно це літні маломобільні люди й ті, хто їх доглядає. Є й ті, хто повернувся з евакуації, бо не зміг прижитися в інших краях на «ліжко-місці». Не виїздять чоловіки, бо бояться не пройти фільтрацію на ворожих блокпостах.

Влаштуватися працювати в місті офіційно можна лише в лікарню і в комунальні служби. Усі ці «жирні» місця зайняті. Є неофіційні заробітки: полагодити комусь машину, прибрати на цвинтарі, порубати дрова, доглядати літніх сусідів за платню дітей, які виїхали.

У багатьох мешканців зіпсувалися чи загубилися документи в потопі чи пожежах після прильотів. Найважче тим, хто не має заощаджень, бо наразі навіть допомогу від родичів з українського боку неможливо отримати (до зими це робили). У місті зникли «міняйли», які, хоч і за диким курсом, міняли гривні на рублі.

Важка до грудня минулого року ситуація в Олешках стала ще гіршою, коли на єдиній дорозі, якою можна в’їхати в місто, підірвалися три машини з продуктами. Зокрема, місцевого торговця, який віз зі Скадовська пенсію і хліб, застрелили. Гроші вкрали, а фото водія, навколо якого розкидані буханці, гуляло в російських пабліках. 

Дорога так і називається — «дорога смерті»: вона замінована, контролюється згори дронами, узбіччям валяються трупи, які розтягують собаки, і стоять погорілі машини.

Власне, у самому місті вцілілих авто немає. Практично єдина машина, яка виїздила за Олешки взимку, — це «швидка». Раз на кілька днів возила поранених цивільних у Скадовськ. А назад — продукти. Ще кілька разів пробилися перевізники (місцеві) до єдиного магазину. Харчі першими часто розгрібали перекупи, щоб нажитися. Оця їжа (якщо комусь дісталася), домашні запаси, крихітний базарчик, на якому іноді торгували свої, та єдина подачка від окупантів — усе, чим жили Олешки січень, лютий і березень.

Щоденник зооволонтерки: «Приїздила молочна ковбаса»

Серед мешканців Олешок, з якими редакції вдалося сконтактувати, дві ведуть щоденники, записами з яких ми тут поділимося.

Алла Лихман-Малиш, яка утримує на донати притулок для залишених господарями тварин, а їх зараз близько сотні, саме через них не може виїхати з міста. З її записів ми вибрали лише про їжу, хоча там є і про приліт у її будинок, і про загибель тварин, і про зникнення чоловіка.

«2026-й.

9 січня. Місто знову без хліба.

14 січня. З продуктами знову проблемно, доїдаємо запаси.

29 січня. Я перед складним вибором — кого годувати, бо харчі на нулі. Той варіант, що приготувати ні з чого. Люди хліба не бачили місяць. Підвозу продуктів чи будь-чого взагалі поки немає. Суцільна блокада.

24 лютого. Місто дедалі більше скидається на фільм «Життя після людей» — науково-популярний фільм, знятий для каналу History Channel, у якому вчені міркують на тему того, що станеться з територією США, тваринами та рослинами на ній, якщо людина зникне, а також про те, як довго після зникнення людства існуватимуть створені ним пам'ятники й артефакти.“Життя після людей”. Але люди в місті є, а їсти їм нічого. Іноді в людей і на геть пісні страви не вистачає складників. Я зустріла жіночку: каже, що хоче хліба, а навіть на коржик борошна немає. І гроші має, а купити не може. Так хотіла щось спекти, що перемолола на м’ясорубці залишки макаронів, додала води й дріжджів. Самі розумієте, що то недосконалий рецепт. Я підвісила їй пакунок із борошном на паркані. У місті продовольча катастрофа! Уже не знаю, у які двері рипатися, щоб відчинилися!

5 березня (на фото шматочок ковбаси й дріжджі — ред.). От і весь закуп за останні два місяці. Майже дві години в черзі, але й того всім не вистачило. Коли черга вже зібралася, майже 50 людей, налетіли навантажені дрони, аж п’ять. Тікали хто куди. Як наслідок — двоє загиблих і 11 поранених. Біля лікарні (мається на увазі продаж зі “швидкої”, яка привозить з міста продукти для медиків; залишки іноді продають охочим — ред.) привезли ковбасу, цукерки. Наших перекупів війна нічого не вчить. Понагрібали ящиками, простим людям знову всім не вистачило, та не всі мають сили лізти по головах.

21 березня. Приїздила молочна ковбаса. Треба мати міцні нерви, щоб щось там купити. Сусідку прямо на каталці забрали в приймальне відділення, бо стало зле, зомліла. Овочів і фруктів немає взагалі в продажу.

4 квітня. Крига продовольчої кризи в нашому місті трохи скресла. За наявності купівельної спроможності хоча б щось, але купити можна (Алла наводить ціни, вони будуть окремо — ред.). Перекупи, звісно, наче шуліки, злітаються на поживу, і ціни від космічних злітають десь у далеку галактику. За більш приємними цінами в єдиному магазині, який іноді працює, доведеться простояти близько шести годин по те, чого вистачить».

Саме ці її слова підтверджують близькі з правобережжя, які тримають з олешківцями зв'язок: у чергах по продукти бували і штовханини, і бійки. Не всі мали сили й здоров'я це переносити, як і стояти на холоді цілий день.

Щоденник жінки, яка доглядає стареньку родичку: «Нам справді доведеться пережити голод»

Інші записи — зі щоденника Юлії (ім'я змінене з міркувань безпеки). Жінка живе з чоловіком і його літньою тіткою. У її дім прилітало вісім разів.

«2026-й.

20 січня. У місто перестали привозити хліб і продукти. Привезли трохи чогось у “Катюшу” один раз — 18 січня. Хліб розібрали одразу, як розвантажували. А по продукти була велика черга, усе швидко закінчилося. Після цього “Катюша” більше не відчинялася. Уже тиждень печу хліб на сковорідці. У будинку температура близько нуля — вода у відрі замерзла й не тане, хоча стоїть біля входу до зали, поруч із грубою…

26 січня. Щопонеділка в нас біля лікарні найжвавіший базар. Тому вирішила піти подивитися — раптом щось буде. Як завжди, продавали смажені пиріжки, а одна жінка продавала в одноразових тарілках холодець. Але я засумнівалася в якості цих пиріжків і холодцю. Р. розпродавала майонез, кетчуп і якісь залишки консервів — була черга. Одна жінка продавала макарони з гуманітарки, у неї побачила два порційні пакетики “геркулесової” каші. Взяла для бабусі. Хтось продавав свої закрутки. 

Зустріла С. Вона каже, що люди помирають, а трун, навіть “паперових”, як раніше, не привозять. Ховають у чорних пакетах. С. із робітниками ходить містом, вивозить померлих людей на лікарняному саморобному візку.

30 січня. Ходила на основний базар — продуктів не підвезли. Торгівлі немає. Продають залишки (каву, чай, приправи, макарони), та й то — втридорога.

31 січня. Скільки було радості, коли я в шафці знайшла пакетик кукурудзяних пластівців і два пакетики шоколадних подушечок, куплених роки два тому. У хід пішла суха морква, яку я засушила півтора року тому і все хотіла викинути.

5 лютого. Продуктів у місто так і не привозять. Базар так і не працює. Удома з овочів лишилися підмерзла картопля й гарбуз.

10 лютого. Дізналася, що 9-го числа будуть давати гуманітарну допомогу. Ніколи в них (росіян — ред.) гуманітарки не брала, а цього разу — безвихідь. Досі в голові картина, як я йду в повній самотності повз згорілі й розбиті багатоповерхівки. Під ногами — бите каміння, уламки дронів, нитки агроволокна… Ані душі…

Продукти дають лише пенсіонерам із російським паспортом і російським пенсійним. Для пенсіонерів, старших за 80 років, є послаблення — дозволено отримувати за наявності українського пенсійного.

Загалом людей із десяток. Та й хто сюди піде? Стареньким і далеко, і небезпечно. У наборі — чотири пачки спагеті, кілограм гречки, пляшка соняшникової олії, чотири банки тушкованки та дві банки згущеного молока. Ні цукру, ні солі, ні рибних консервів, ні борошна.

11 лютого. Їхали в Скадовськ чотири приватні легкові машини — по продукти й пенсію. На зворотному шляху, біля Голої Пристані, дрон влучив у першу машину — вона перевернулася, загорілася. Водій вискочив, а троє людей згоріли. Інші були очевидцями цієї трагедії.

12 лютого. Четвер — базарний день біля лікарні. Проходила повз — жодних продуктів не привезли. Люди постояли-постояли й розійшлися.

15 лютого. Схоже, нам справді доведеться пережити голод. Спершу чекали, що розчистять дороги від снігу, приберуть міни — і знову почнуть їздити машини. Але сніг і лід розтанули, дороги чисті, а машини як підривалися, так і підриваються. Як дрони атакували, так і атакують. І хто до нас поїде?

16 лютого. Знову базарний день. Приїхала. Людей дуже багато. Одягнені хто в що. Холодно. Стоять, розмовляють, чекають. Пенсіонери, багато зовсім маломобільних. Знову постояли й розійшлися. Продавали свої різані гарбузи, закрутки, мед. Навіть пиріжків уже не продають — мабуть, закінчилося борошно. Зустріла Р., її син із товаром стоїть у Скадовську, але їхати в Олешки боїться.

19 березня. Іду на базар. На перехресті лежить труп російського солдата. Обличчя поїдене собаками. Для людей це вже не дивина: по місту лежать тіла з обгризеними кінцівками, покльовані птахами».

Окремо жінка розповідає, що вони тримали курей, щоб ті несли яйця. А коли не стало їх чим годувати, давали птахам манку.

Родичка Юлії, українська журналістка Марія Семенченко, додала від себе:

«Коли я спілкуюся з рідними в окупації, дуже страшно за них і болить, бо вони в небезпеці, голоді й найголовніше — ми не знаємо, як допомогти. Передавати гроші стало неможливо. Моя родичка каже, що не могла притупити відчуття голоду, бо консервованими овочами й сушеними фруктами не наїсися. До того ж давив страх голоду: а що завтра? Чим годувати бабусю? І попри ці страждання, вони питали, як ми тут, у Києві».

«Собаки ділилися з нами»

Наталя не покидає Олешок, бо там дім, а придбати житло деінде пенсіонерка не зможе. Вона сидить у підвалі з мамою. Сидить і труситься. За маму і за своїх собак, які бігають двором.

«Ми дуже схудли за ці місяці, — каже вона. — Двічі в магазин привозили продукти, але такі черги, що я не могла вистояти. Плюс НЛО (дрони — ред.) кола над людьми намотують. Нас врятувало те, що на кожну зиму запасалася крупами для собак. Так що вони зі мною й мамою ділилися».

Цієї весни всі садять городи. Рівняють вирви, ями й садять. Наталя на невеликому клаптику біля хати викидає квіти з клумб, щоб засадити овочами. Жінки не отримують жодних виплат, бо не хотіли брати російські документи. За що ж вони живуть?

«Ми їмо землю», — зізнається Наталя, яка перед війною продала шматок землі під Херсоном і за ці збереження живе, економно їх витрачаючи.

За її словами, а також ще двох місцевих жінок, до лікарні приходили місцеві в стані крайнього виснаження. Один чоловік сказав, що тиждень нічого не їв.

Місцевий житель Руслан сам бачив на вулиці чоловіка, який здавався п’яним, але насправді був кволим від голоду.

Люди полювали на фазанів (їх багато розвелося після підтоплення), качок, зайців, голубів.

Ціни на продукти

Ціни на продукти, отримані з різних джерел, наводимо в рублях: треба ділити на два, щоб вийшли гривні. Усе за один кілограм, яйця — за десяток.

• М'ясо — від 1000 рублів.
• Ковбаса — 1000-1500 рублів.
• Сир твердий — 1500 рублів.
• Картопля — 250 рублів.
• Яйця — від 200-300 рублів (у магазині) до 600 рублів (на базарі), 1000 рублів (у спекулянтів).
• Корм собачий (15 кілограмів) — 7000 рублів.
• Буханець хліба — 100-150 рублів.
• Пачка масла (200 грамів) — 400 рублів.

Допомога: сходилися жити в одній хаті, раділи моркві

Люди допомагали одне одному, щоб вижити. Під час ізоляції Олешок українські військові скинули на місто з дронів кілька пакунків із їжею й ліками.

У квартирах жити нереально важко, тому в місцевих групах час від часу з'являються оголошення, чи дозволяють господарі (які виїхали) того чи іншого будинку заселитися в їхнє житло. Ті радо погоджуються, бо краще свої, ніж окупанти.

У кого є генератор, дозволяли підзаряджати телефони знайомим.

Юлія в щоденнику написала:

«Ми, сусіди, ділимося між собою, хто чим може. В. якось дала мені невеликий буханець хліба (мабуть, із баптистського зібрання). Він був спечений із якогось сірого борошна — страшний, сірий, черствий, але це був справжній хліб. Частину хліба віднесла Г. Ніколи ми так не раділи шматку хліба! В. пригостила мене морквою, їй дала приятелька зі свого підвалу. Морква! Справжня! У мене залишився майонез (ще куплений до снігопаду), то зробила салат із тертої моркви з часником і майонезом. Віднесла Г. Боже, скільки було здивування й радості в очах. В. звідкись приніс трохи борошна — можна ще оладки робити. Я призвичаїлася готувати їх за рецептом Г.: замість кислого молока брати за основу томатний сік. Та ще до борошна додавала дрібну кукурудзяну крупу, щоб економити…».

У кого чоловік уміє ремонтувати машини, то обмінював свої послуги на продукти.

Олена, яка в кінці березня виїхала з Олешок і зараз перебуває на Львівщині, розповіла, що подружилася із самотнім сусідом і запросила його до себе жити:

«У нього газове опалення, і він би не вижив, а в мене пічка, дрова були заготовлені. Разом ми садили картоплю, разом зібрали урожай, закручували помідори, огірки. Цим із людьми ділилися, і самі так вижили, іноді міняли картоплю на борошно. Нам якось сусідський хлопець приніс трьох голубів, він їх ловив, то я зварила суп. Зима була важка, ми чули, що люди вмирали від голоду й холоду. Той, хто був самотній і не мав коштів».

Олена виїхала, сусід залишився в її хаті. Щоб міг пережити наступну зиму, вона допомогла йому посадити картоплю, попікувала розсаду помідорів та баклажанів. Бензину йому вистачить для генератора полити город, і є ще «баклажка» палива, щоб напиляти дров.

Що далі?

«Люди голодували через одну причину: не було логістики, — каже волонтерка Ксенія Архіпова, яка родом із цих місць і допомагає місцевим. — Хоч у тебе мільйон рублів буде, нічого не купиш, бо ніхто нічого не доставить».

Перед Великоднем ситуація змінилася. Раз на тиждень у місто стали завозити продукти. Начебто окупанти частково розмінували дорогу, бо і їм самим треба їздити в місто, чи з'явилися якісь домовленості, бо в Telegram-каналах кричали про голод в Олешках. Точно невідомо, що вплинуло.

Також місцеві, їхні родичі на правобережжі, волонтери писали запити до різних українських міністерств, Офісу президента, омбудсмену з прав людини Дмитру Лубінцю, до міжнародних організацій.

Поки є реакція від Лубінця. За словами Ксенії Архіпової, з його офісу обдзвонюють олешківців, питають, чи хочуть евакуюватися.

Начебто таких людей близько 200. А російський Червоний Хрест готовий вивозити лежачих хворих до пішого переходу в Україну.

Родичі Марії Семенченко готові евакуюватися попри те, що не хотіли лишати будинок на поталу окупантам. Але настав час із ним попрощатися.

Редакція hromadske теж надіслала запити до Міжнародного Червоного Хреста та офісу українського омбудсмена, але відповіді ще не отримала.

Поки готувався матеріал, на в'їзді в Олешки 15 квітня підірвалася машина з газовими балонами, водій зазнав поранення. Машина з продуктами, яка рухалася слідом, розвернулася. У єдиному магазині станом на 16 квітня було порожньо. У місцевих чатах 19 квітня з’явилося повідомлення, що завозу не буде й потрібно «розраховувати продукти».