На світі є боже диво — сподівається родина, яка дала фронту шістьох бійців

Все почалося з тата і мами

Зоя у своєї матері була одиначкою. Але завжди мріяла про велику сімʼю і про роботу з дітьми. Вийшла заміж у 18. Віктор, на 6 років старший, виріс у багатодітній родині. Казав своїй молодюсінькій дружині, що вона навіть не уявляє, скільки то праці — велика сімʼя.

«А я йому казала, що дам своїм дітям раду, я відчувала в собі силу, відчувала, що при мені діти не пропадуть», — згадує сьогодні пані Зоя.

Вона дуже скоро завагітніла, покинула навчання в педучилищі й стала вити своє гніздо. Старший син, Віталій, народився 1977 року, коли Зої було 19. Наступного року Назар, потім Олександр. Після шестирічної перерви один за одним — Ярослав, Артур, Любомир. А 1989 року грудневою сніжинкою прилетіла в сімʼю донечка Олеся.

У 31 рік мала Зоя семеро дітей.

«Діти мене не лякали. Я відчувала, що повинна їх народжувати. Усе в моєму житті було повʼязане з дітьми. Не було такого, що оце я хочу щось для себе — усе для них. Знаєте, я навіть на морі ніколи не купалася. Сашко колись малим лікувався у Євпаторії, ми за ним їздили, але я тоді в морі не змогла й ніг намочити. І що таке відпустка, відпочинок — ми із чоловіком теж не знали. Робота, завжди робота, і діти при нас, теж у роботі. Хіба ото художня самодіяльність — то був наш відпочинок. Ми співали разом із дітьми — і в селі у нас, і на районних, і обласних заходах, нас по всій Житомирщині знали», — розповідає пані Зоя.

Коли діти виросли, розʼїхалися з батьківського дому, Віктор запропонував дружині взяти на виховання прийомних дітей. Так прийшов у сімʼю підліток Микола.

Віктор теж хотів працювати з дітьми. Ще до народження своїх власних вивчав українську філологію в Житомирському педінституті. Але один щирий і запальний виступ на комсомольських зборах вартував йому вчительського диплома. Ватага дітей у хаті була і йому на втіху.

«Батько нас виховував так, як і треба виховувати хлопців — щоб стояли за справедливість, були дружні, щоб старші допомагали молодшим, шанували маму. Казав, що навіть на його день народження ми можемо не приїхати в село, але на мамин — обов’язково мусимо. У батька виходило всім нам дати толк, він був для нас усе», — говорить старший син, Віталій.

А Назар, якого і мама, і брати називають «розумною головою», додає: «Батько був людиною із чіткою громадянською позицією, у ньому був дуже сильний дух боротьби. Тільки зародився Народний Рух України — він став його активістом, очолив нашу районну організацію. За перебудови почався кооперативний рух — батько перший сільськогосподарський кооператив у нас створив, згодом — перше фермерське господарство. Він у суспільних справах торував для інших шлях — і нас, своїх синів, він бачив такими ж активними. Він нас навчив сприймати Україну як свою дитину, яка потребує турботи й підтримки».

Слідом за батьком сини прийшли в Рух, брали участь у Революції гідності, стояли проти «Беркута» на Майдані, організовували в районі ГО «Майдан».

Пояснюючи мені, що для батька була Україна, Олеся розповіла історію: «Якось іще до початку російської агресії, до 2014 року, у мене дуже хворіла дитина, проблем купа, а батько зателефонував і щось мені про Україну, якісь державні справи. А я спересердя візьми й скажи, що хочу спокійного життя і мені байдуже, чи воно буде в Україні. Батько відповів: “Не дзвони мені більше”, і кинув слухавку. Я за кілька днів його перепросила. І він мені сказав: “Щоб я більше таких слів від тебе не чув”».

Маючи шість рідних синів та одного прийомного, Віктор налаштовував їх так: якщо Україна потребуватиме військового захисту, то треба буде стати вправними воїнами. Сини підуть — і він з ними.

«У 2014-му й у 2022-му батько рвався на війну, у військкоматі просив, щоб узяли його в армію ким-небудь, хоч їсти варити, а військкоми сміялися. Ми потім трохи кпинили з нього, казали, оце підеш на фронт і муситимуть із тобою хлопці по лісосмугах тягатися, будеш їм там тягарем. Я думаю, він дуже переживав, що через вік уже не може воювати. Він у нас був 1952 року [народження]», — говорить Олеся.

Але більше, ніж за себе, Віктор переживав за синів.

Треба — то треба

Першими на війну пішли Ярослав та Артур — у 2014-му, вважай, одразу після Майдану. Артур у складі 128 бригади воював на Луганщині. Ярослав, випускник Харківської академії МВС, був офіцером одного з окремих загонів спецпризначення «Омега», які підпорядковувалися Нацгвардії України. На початку АТО хлопці з «Омеги» воювали у Слов’янську, Краматорську, Маріуполі. Сьогодні Ярослав широко всміхається, згадуючи, як у 2014-му зачищав від ворога Червоний Лиман. Згадує, але подробиць не розповідає.

У 2015-му в АТО пішли Назар із Любомиром.

«Ми йшли один за одним, так, що як загинемо, то щоб не всі одразу», — пояснює Назар.

Удвох із молодшим братом вони підписали контракт з військовою частиною прикордонників. Півтора року Назар воював на Луганщині — на самому нулі, Любомир — один рік на Донеччині, потім брати виконували різні бойові завдання уже на лінії зіткнення.

У 2016 році прийшла черга Сашка.

З дитинства він мав проблеми із серцем. Навіть культосвітнє училище в Житомирі не міг закінчити, бо через хворобу важко було грати на саксофоні. Подробиці про хвороби були ретельно вписані до медичних довідок. Але Сашко волів їх не читати. І зайвий раз не показувати ці документи медичній комісії.

Після підписання контракту спочатку служив водієм санітарної машини, а 2019 року довелося і йому повоювати — на Донеччині, в одному з полків звʼязку Нацгвардії. Попередній контракт закінчився — і Сашко уклав новий, з «Омегою», став служити разом із Ярославом.

А тим часом у батьків підріс прийомний син Микола. І одного дня сказав їм, що хоче разом із братами в армію. Підписав контракт із 95 бригадою і поїхав на Схід.

«Віталій, наш старший брат, теж хотів іти в армію. Ще у 2014 році. Але ми йому заборонили. Віталій нас усіх молодших виглядів, він першим із нас до Києва переїхав — ми як там шукали роботу й житло, то на нього всі спиралися, він нашою опорою був. І у 2014 році ми вирішили, що він і тепер мусить бути опорою сімʼї, глядіти батьків, коли ми підемо — і у 2014-му, і у 2022-му», — розповів про сімейне рішення Назар.

… АТО принесла в родину перше горе. Мінно-вибухова травма пошкодила спинний мозок Артура. У 2015 році він отримав групу інвалідності I А безстроково.

АТО й Операція об'єднаних сил — другий етап російсько-української війни, що тривав із 30 квітня 2018 року до 24 лютого 2022 року.ООС далися взнаки й для Сашка. Напередодні повномасштабної війни боєць «Омеги» потрапив до шпиталю з пневмонією, а вийшов звідти без частини легені. Лікарі сказали, що після перенесеної операції служити у спецпідрозділі Сашко вже не може.

«Усі мої брати служили строкову, а мене не брали на службу через хворобу серця. Я так зрадів, коли стало можливим служити за контрактом — правдами і неправдами пробився до Нацгвардії, трохи користі приніс під час АТО. Боявся, тільки дурень не боїться, але треба жити, а не оглядатися на хвороби й чекати смерті», — говорить Сашко.

Напередодні повномасштабної війни через закінчення терміну контракту звільнився з Нацгвардії і Ярослав. У нього ВЛК тоді знайшли проблеми із зором, він отримав інвалідність III групи.

Тільки Назар із Любомиром та ще Микола повернулися з АТО-ООС без медичних проблем.

І знову — треба

Повномасштабна війна вдруге покликала братів до зброї. 

«Уже о 9:00 24 лютого 2022 року Любомир надіслав мені фото у військовій формі й написав, що мобілізувався до прикордонної частини. Спочатку воював на Чернігівщині, потім він потрапив на Донеччину», — розповідає Олеся.

Сашко пішов до ТЦК, але медичні документи підвели. 

«Підполковник у ТЦК мені сказав, що з моїми болячками не візьме мене, не хоче ризикувати. Так я і не зміг потрапити на фронт», — говорить чоловік.

Назар мобілізувався у 26 артилерійську бригаду. Лисичанськ, Попасна, Білогорівка, Сєвєродонецьк, Рубіжне — воював, як вчив батько: щоб не було соромно перед людьми. Через контузії, яких він зазнав, його списали з армії за станом здоров’я, і навіть виключили з військового обліку.

Про прийомного сина Миколу в сімʼї Мельників знають тільки, що з АТО він повернувся живий-здоровий. Де Коля зараз — Мельники не знають.

Ярослав став заступником командира добровольчого формування Ташанської територіальної громади на Київщині й організовував блокпости на переяславській трасі, перекриваючи з того боку шлях росіянам на Київ. Згодом його формування підписало контракт із Територіальною обороною. Потім майор Ярослав Мельник служив у Любарському ТЦК. А як випала нагода, демобілізувався. Але краще б тієї нагоди не було… Бо це Любомир.

З усіх братів Мельників тепер на полі бою залишився тільки він. В Олесі є геолокація того бліндажу під Марʼїнкою, де побратими востаннє бачили її Любчика.

Сімейний Любчик

Любомир був старшим за Лесю на рік. Але батьки притримали хлопця вдома, і до школи брат із сестрою пішли разом. 11 років за однією партою.

«Любчик робив уроки, а я списувала, він мені портфель у школу носив», — крізь сльози сміється Олеся.

Потім їх обох батьки відправили вчитися в Київський медичний коледж. Любомир провчився пару місяців і втік від осоружної медицини на строкову службу. Потім пішов воювати.

«От знаєте, який він до мене був? 3 грудня, у мій день народження, він мене першим вітав — о 00:01. Уявляєте?! Букетами білих троянд, моїх улюблених. А як не міг принести букет, то телефонував або смс надсилав», — плаче, згадуючи брата Олеся.

Коли у серпні 2022 року військова частина повідомила, що Любомир пропав безвісти під Марʼїнкою, саме Олеся писала заяву в поліцію і здавала аналіз на дослідження ДНК. 

Через кілька місяців побратими Любомира розказали їй, що брата поранив снайпер, хлопці затягнули його в бліндаж, де було багато боєприпасів, евакуація довго не приїжджала. Потім у бліндаж поцілили росіяни, там усе спалахнуло — здетонували снаряди. Побратими змогли вискочити, Любомир лишився у бліндажі.

Згодом військова частина офіційно повідомила батькові, що пораненого Любомира евакуювати не вдалося.

Але ж свідоцтва про смерть не було! І тіла Любомира ніхто не бачив! Тому була надія.

Підтримати

Ні чоловік, ні діти нічого не казали матері про повідомлення з військової частини, про розповіді побратимів. Тихцем зверталися і до Координаційного штабу, і до уповноваженого з прав людини. Плакали й горювали, говорили між собою про свої сподівання — але матір оберігали від болю. Зоя Мельник знала, що її Любомир пропав безвісти, і, дасть Бог, повернеться додому, як повертаються ж інші, яких теж оголошували зниклими.

У березні 2024 року помер батько. Зоя розбирала папери чоловіка й знайшла повідомлення з військової частини про Любомира. Кинулася до дітей — але ті знову говорили їй про надію, і мамі хотілося вірити в боже диво.

«Любомир мені сниться — то він у якійсь кімнаті сидить край столу, зрозуміло, що тюрма. То десь на базарі він. А востаннє сниться, що я вибігаю, падаю йому в ноги й кричу. А він каже: “Почекайте, усе буде добре”. А сам у якійсь мокрій шубі… Я не хочу в погане вірити, але це війна. Я молюся за нього, у Facebook постійно фото його виставляю — може, хто бачив його, десь у полоні може. Але ніхто з хлопців не відгукується», — каже мені пані Зоя і низько опускає голову в чорній хустці.

Усій сімʼї важко говорити про свого Любчика. У братів, дорослих чоловіків, тремтить від сліз голос, коли вони згадують його.

«Як брати пішли на війну, мені було дуже тяжко. А тепер — я, найстарший, є, а наймолодшого нема. Я надією живу, от уже скоро три роки», — каже мені Віталій.

А Назар додає: «Якби я знав, що Любомир десь у російському полоні, то я сказав би тим росіянам: “Візьміть мене замість нього”. І пішов би туди, а він нехай би вийшов. Бо в Любомирі — усе найкраще, що є в родині Мельників. Він дуже справедливий, дуже великодушний».

Хрестом і прапором

Хата Мельників у Глезному — зразу біля школи, у центрі.

«Ви побачите там прапор на стовпі», — дає нам останній орієнтир пані Зоя, коли ми підʼїжджаємо до села.

Прапор Народного Руху України із чорною жалобною стрічкою — це за померлим батьком.

Пані Зоя живе разом із сином Артуром. Поруч завжди Віталій — Артур обрав старшого брата у свої офіційні опікуни. Нам пощастило застати в хаті і Ярослава — приїхав навідати маму й братів.

Артур, дарма що в колісному кріслі, все навчився робити по хаті — і підлогу може помити, і білизну випрати, і їжу приготувати, хоч права рука в нього й неповносправна після фронту. Власним коштом облаштував у хаті спортивний куточок — і шведська стінка там є, і бруси. Батько з дитинства привчив до спорту. А у 37 років не можна махнути на себе рукою, треба тримати форму.

Артур розповідає мені про свою важку бойову травму, як його гелікоптером доставляли до Харкова, а звідти літаком до Львова. Але то вже минувшина. Тепер в Артура інші проблеми: минуло 10 років, відколи чоловік отримав групу інвалідності, а він, учасник бойових дій, все ще стоїть у черзі на житло, і оце тільки на початку року зміг стати у чергу на отримання спецавтомобіля.

«Але який сенс із цієї черги? Мені машина зараз треба, бо в соцслужбу чи в перукарню ту ж — необхідно в Любар їхати. Хтось з односельців підкидає, а мав би свою автівку, самостійно їздив би. І на реабілітацію було б простіше добиратися в той же Любар чи ще куди», — каже Артур.

Він отримує 8600 гривень пенсії, у мами 3900 гривень — якось хазяйнують, родина допомагає.

Воду й каналізацію в хату брати провели самостійно, ще з батьком — тепер прання й купання для Артура не є проблемою. Він призвичаївся самотужки пересідати зі свого крісла у ванну.

Ярослав розповідає, що всі діти допомагають мамі і фінансово, і в господарстві, але прикро, що місцева влада до мами байдужа.

«Хоч би зателефонував їй хто коли із сільради й просто запитав, чи потрібна їй яка допомога, — ні, не цікавляться», — скрушно зауважує Ярослав.

Ми виходимо з ним на галявину за хатою — багато років тому батько домігся виділення землі для спорудження церкви. Ось і хрест установили, і місце освятили — але війна почалася, батько помер, і справа заглухнула. У Глезному ніколи не було власної церкви, й у найближчих селах церков немає — але громада й досі не спромоглася скористатися можливістю збудувати свій храм. Можливо, батькову справу закінчать сини.

«Я на фронті пообіцяв собі, що, як виживу, то ось на цьому місці, де батько встановив хрест, від нашої родини буде фундамент під церкву. Але треба багато ще бюрократичних питань розв’язати, проєкт замовити. Не виключаю, що зроблю це на власні заощадження», — говорить Назар.

Не виключає він й іншого: як утомиться від мирського життя, то стане священником, молитвою гуртуватиме людей на добрі справи.

Пані Зоя разом із Ярославом виходять провести нас з обійстя. На вітрі перед домом тріпоче батьків прапор, за будинком — освячене його стараннями місце під церкву. Він і після смерті торує своїм дітям шлях.

***

Минуло вже кілька днів після моєї поїздки до Глезного, коли сталося неминуче. Родичі переслали для пані Зої повідомлення із Facebook від Любомирового побратима — про те, як здетонували боєприпаси у бліндажі, де лежав поранений Любомир. «Навіть смерті ти засміявся в лице. Дякую тобі за моє життя», — написав побратим Данило.

Мама переслала мені це повідомлення й дописала від себе: «Це було раніше, але мені переслала племінниця тільки вчора». І поставила кілька емодзі з гіркими сльозами.

Після цього ми говорили з Олесею. Ось 10 серпня буде три роки, як бліндаж, у якому був Любомир, фактично вибухнув. Це саме той термін, коли зниклих безвісти через суд можна визнати загиблими.

Але ж мертвим Любчика ніхто не бачив…

«Я вже три роки не святкую свій день народження. Ще 2022 року зняла в соцмережах його дату. Щоб ніхто замість Любчика не міг привітати мене першим. І тепер у свій день народження я виставляю на своїй сторінці у Facebook його фото. А троянди на день народження мені тепер дарує мій чоловік. Останнього разу замовляв їх, як воював під Торецьком. Теж білі, як від Любчика», — каже Олеся.

І знову говорить про диво братового повернення, яке може статися…