«Хочу, щоб війна не закінчувалася, тоді тата не вб'ють» — 11-річна донька зниклого безвісти

«Сказала: “Важко мені, мамо”. Не хоче вона, щоб я роздрукувала інші фото з ним, не хоче жодних рамочок. Багато їхніх фотографій є в її телефоні. Відкриває їх рідко. Майже не говорить про нього. Бо не може впоратись із заважкими почуттями. Уникає їх.

Її тата немає вже майже рік. Пішов на бойовий вихід і зник безвісти. Складно пояснити, що відчувають дорослі, розшукуючи своїх близьких. Що відчуває дитина — поясняти ще складніше. Вона чекає. Не торкається спогадів, але зберігає їх.

Якось я оминала затор і поїхала вулицею нашого міста, якою зазвичай не їжджу. “Мамо, ми тут з татом ходили, бо до його будинку це найкоротший шлях від центру. Не треба тут поки їздити”. Я не їжджу з нею по тій вулиці. Але сама приїжджаю. Зупиняюсь. І подумки звертаюся до батька моєї дитини. Розповідаю, як вона дорослішає, як домотує мої останні нерви, як уперто досягає своїх цілей, яка вона глибоко розумна і якою чуйною росте…

Перша фотографія в житті Орисі була зроблена з татом. Дуже хочеться, щоб їх було зроблено ще і ще…»

Мама й донька погодилися довірити свої нелегкі почуття hromadske. До розмови з ними ми долучили коментар психотерапевта — про те, як говорити з дітьми, чиї батьки зникли безвісти.

Тато Ігор: «Ми здаємося в полон»

Марина познайомилася з батьком Орі (так називають дівчинку в родині) на телебаченні. Обоє там працювали: вона редакторкою, Ігор — освітлювачем. Бурхливий роман закрутився швидко. Швидко з’явилася й донька. Обоє батьків не тямилася від щастя.

Шлюб протримався недовго, але теплі стосунки Марина з Ігорем зберегли. Жінка вийшла заміж удруге, колишній чоловік часто відвідував доньку.

Коли почалося вторгнення, тато і вітчим Орисі пішли воювати.

Є фото останньої зустрічі Орі з татом. Він прибіг у двір, де ми живемо. Уже знав, що їде «на нуль», пообнімався з нею. Ми теж обійнялися, побажали одне одному удачі. Ігор вирушив на фронт у Куп'янський район, а я в лікарню на операцію, бо мала рак щитоподібної залози.Марина Гостра, мама Орисі

Ігор підтримував колишню дружину в листуванні. Вона знала, де він і що з ним. Служив кулеметником, тож і світлини слав з кулеметом. 

Аж ось 5 серпня 2023 року військовий написав, що їде на завдання, тому на 2-3 доби може урватися зв'язок. Вона відповіла: «Хай тебе Бог береже».

За дві доби її набрав хтось із побратимів Ігоря. Сказав, що був бій. Довгий бій.

Марина згадує: «Розповів, що саме Ігор вийшов по рації останнім на зв'язок: “У нас закінчується БК, здаватимемося в полон”».

І все. Тиша по сьогодні. Наразі відомо, що разом з Ігорем на бій пішло дев'ятеро людей. Про перебування одного з бійців у полоні зрозуміло з повідомлення, яке офіційно надійшло Червоному Хресту.

Марина зітхає: «Де він — невідомо, стан здоров’я — невідомий, але хоч живий».

Рідня іншого військового отримала лист, написаний його рукою. Він зазначає російською: «Мамо, в мене все добре. Я в … [закреслене слово] у росії». Близькі зуміли прочитати те закреслене слово: «в полоні».

«Про інших нічого не ясно, але є підстави вважати, що вони разом з Ігорем теж у полоні. Є шанси, що виберуться», — розмірковує жінка.

Їй довелося повідомити сумну новину обом донькам свого колишнього (чоловік має ще 23-річну дочку від першого шлюбу, вона живе у Польщі).

«Реакції були тотожні: обоє плакали, кричали. Орися питала, чи є йому де спати, чи його годуватимуть, чи не робитимуть боляче, коли відпустять».

Мама Марина: «Пів року прокидалася і засинала на російських пабліках»

Після розлучення з Мариною чоловік нову сім’ю не створив. Колишня дружина виявилася його найближчою людиною. Тепер і розшукує його саме вона. 

«Після звернень в усі інстанції, до всіх офіційних і неофіційних джерел я вже не знала, що робити. Підписалась на пабліки російські, де викладають живих і неживих людей. Це дуже страшні фотографії та відео», — згадує жінка.

Деколи здавалося, що їде дах. Я не могла зрозуміти: Ігор там чи ні. Скидала фото його побратимам, щоб вони допомогли розгледіти. Потім зробила перерву, бо пів року засинала й прокидалася в тих російських групах — крім них уже нічого не бачила. Снилися погані сни. Загалом оця невизначеність дуже тисне. Не знаєш, як казати: він є — чи він був?Марина Гостра, мама Орисі

Орім того, в Марини чоловік «на нулі». А ще на війні два брати. Хвилюватися є за кого.

Але вона тримається і доньку підтримує: «Дорослим важко, а дітям і поготів. Крім ситуації з татом, Орися переживає перехідний вік, за два роки змінила чотири школи [родина виїжджала в Німеччину — ред.] Тут вона ходила у групу підтримки, але не склалося, бо там були діти, у яких батьки служать. Тобто про них усе відомо. Відвідувала вона і психолога, бо я зрозуміла, що сама не справиться. Певний час приймала антидепресанти: мала панічні атаки. Зараз я прокидаюся вранці, а вона біля мене в ліжку, бо самій страшно».

Марина часто запитує Орисю, чи потрібна їй допомога та яка саме: «Вона знає, що я завжди можу вислухати, підставити плече. І не лише в ситуації з татом, а з будь-чим».

Твоя підтримка допомагає нам не зупинятися

Підтримати

Донька Орися: «Дорослі дають марні сподівання»

«Я не люблю з мамою говорити про тата, бо вона дає мені надію. А сама не знає, чи він повернеться. Для чого тоді про це балакати? Взагалі з дорослими некомфортно через оці оманливі очікування. Їх послухати — то він повернеться ледь не завтра. Натомість завтра минає, а його нема», — розповідає дівчинка.

Я прийняла той факт, що батька більше не побачу. Не вірю, що його відпустять. З полону повертаються одиниці, а мені не так везе. Навіть коли закінчиться війна, не думаю, що українців відпустять. Їх усіх уб'ють, бо ворогам пофіг на полонених. Тому я хочу, щоб війна не закінчувалася…Орися Гостра, донька Ігоря та Марини

Орися розповідає, що відвідувала психолога. Проте їй не подобається ділитися особистим із чужими людьми і плакати при них.

«Стараюся не думати про тата. Коли з'являються сумні думки, кажу їм “бувайте”. Якщо й розповідаю подружці свої проблеми, то небагато. Не хочу їх нав'язувати, щоб ще й вона про це думала. Мені стає спокійніше, коли ми з нею гуляємо, їмо піцу, розважаємося. Вчора пофоткались, познімали купу тіктоків — мені від цього вже добре. Це більший кайф приносить, ніж сидіти й скиглити: боже, які в мене проблеми».

Психотерапевтка Ольга: «Не кажіть, що все буде добре»

У родині Гострих був невдалий досвід співпраці з психологом, який запропонував залучати дівчинку до пошуку батька в інтернеті.

Після цього Марина радить іншим дуже ретельно вибирати фахівця, перевіряти його компетенцію. Щоб зрозуміти, як саме говорити з родичами зниклих безвісти, hromadske знайшло таку фахівчиню.

Психотерапевтка Ольга Голубицька пояснює, що з кожною дитиною в такій ситуації треба працювати індивідуально і дуже обережно: знаходити контакт, вибудовувати рівень довіри.

Орисі потрібен супровід психолога, бо вона має великий гнів на маму, тата й росію, яка його забрала. Тому так категорично висловлюється. Це її психологічний захист. З нею треба працювати у напрямку вираження гніву та його легалізації. Тут поради «для всіх» не підійдуть.Ольга Голубицька, психотерапевтка

Прошу терапевтку про пораду.

Відійдімо від конкретної ситуації. Як батькам загалом говорити з дітьми про зниклих безвісти батьків?

Пропоную розділити дітей на категорії за віком: дошкільники, молодші школярі та підлітки. З кожною треба навіть речення будувати інакше.

Головне: з будь-якою дитиною будь-якого віку треба говорити чесно. Вони перебувають в одній з найважчих ситуацій — у травмі невизначеності. Ні дорослий, ні дитина не можуть опрацювати цю подію, бо перебувають у замкненому колі, постійно переживаючи напади різних емоцій.

Для дитини найважливіше мати хоч якісь точки опори — щоб вона не фантазувала, ніби з нею щось не так. Незалежно від віку діти проєктують проблему на себе, коли відчувають, що їм не дають достатньо інформації, обманюють або недоговорюють. Вони думають, що це з ними щось негаразд, що їх не люблять. Тому говоримо максимальну правду.Ольга Голубицька, психотерапевтка

Навіть з найменшими треба говорити прямо. Вони ж зрештою почують, як мама плаче чи розмовляє з кимось телефоном. Дитина почуватиметься гірше від того, що її обманули. Тому можуть виникати нічні жахи, формуватися різні фобії.

Підлітки ще дужче ненавидять брехню та зневажають тих, хто говорить з ними як з маленькими. Це їх дратує.

Отже — категорії:

Дошкільники. Говоримо короткими фразами. Якщо дуже маленька дитина, то можна через ігрову форму, скажімо, казочкою про тварин. «От є сім'я зайчиків. У ній тато пішов на війну. Мама та маленьке зайченятко його чекали, але тато зник. Ніхто не може сказати, чому й куди, але мама і зайченятко за ним сумують, люблять і бажають йому добра».

Можна як завгодно цю історію розкручувати, аби для дитини було зрозуміло. Якщо говорити з нею по-дорослому, вона ніби й слухає, але психіка її віддаляється.

Потім уже можна сказати: «Ти пам'ятаєш історію про зайчиків? То в нас дуже схожа історія. Ми так само будемо сумувати за татом і чекати. Ти хочеш його обійняти, я теж хочу. Поки що ми не можемо, але сподіваємося на краще».

Без солодкої оптимізації на кшталт «усе буде добре».

Молодший шкільний вік. Діти такого віку вже розумніші, уважніші. Вони більше придивляються, що відбувається навколо, чи не обманюють їх.

Використовуємо, знову ж таки, короткі фрази.

«Так трапилося, що ми не маємо новин про тата (чи про маму). Ми з тобою чекаємо, що може з'явитися якась інформація. Поки що можемо згадувати тата, переглядати спільні фото й малюнки, які ти йому дарував».

Можна сказати, що дитина має зв'язок із татом або мамою — і де б вони не були, цей зв’язок не зникне. Це щось настільки стабільне й міцне, що його не можна відібрати. Школярі такого віку вже розуміються на темі магії, тому можна згадати Гаррі Поттера, його енергетичний обмін з батьками. Про те, що вони завжди в серцях одне одного навіть після смерті. 

Можна сказати: «Це нормально, що нам боляче. Якщо хочеш поплакати, приходь до мене — і поплачемо разом. Плакати добре — так ми випускаємо біль і не носимо його в собі».

Підлітки. З підлітками і речення складніші, і почуття. Тут їх може бути намішана ціла купа: «ненавиджу», «сумую», «злюся», «люблю», «страшно». І все це дитина відчуває одночасно. Плюс там ще гормони грають. Підліткам важко витримувати свій вік і без того, що відбувається навколо. 

Тому проговорюємо почуття і легалізуємо їх. Наприклад, можна казати про себе: «Я інколи відчуваю таку злість на твого тата через те, що він пішов на війну. Звісно, я розумію, чому він це зробив. Звісно, це найкраще, що він міг зробити, і я пишаюся ним. Проте інколи по-дитячому так серджуся!» 

Тоді підліток, найімовірніше, підніме голову і відповість: «Так, я теж!»

Що більше ви легалізуєте суперечність своїх почуттів і все це описуєте, то легше підлітку проживати цю невизначеність. Тоді між вами закладатимуться цеглинки довіри. 

Це діє у дітей з близькими людьми. А як говорити з чужою дитиною, у якої тато чи мама в полоні?

Якщо дитина про це не згадує сама, не треба зачіпати болючу тему. Якщо ж сама почне розмову — отже, має розмовний голод удома. Діти дуже рідко говорять з незнайомцями на такі теми, хіба що не мають підтримки. Якщо вже це сталося, то перший крок — подякувати.

«Ти таку складну історію розповідаєш! Дякую, що ділишся, що довіряєш. Мабуть, важко тобі. Не знаю, як би я поводилась у такій ситуації».

Діти чекають, що хтось розчаклує цю ситуацію і зніме цей тягар, скаже щось заспокійливе. Важливо не брати на себе цю відповідальність і не обманювати дитину. Можна проговорити не «все буде добре», а «сподіваємося на хороший варіант», «є хороші історії, коли люди повертаються з полону».Ольга Голубицька, психотерапевтка

Якщо дитина трохи старша, можна запитати, як вона сама себе підтримує. Які найтепліші спогади у неї про маму чи тата. А втім, варто розуміти, чи є у вас на такі розмови ресурс. Якщо немає, то краще взагалі не говорити, бо дитина відчує обман. 

Не беріть на себе роль близької людини, бо дитина потім почне вас шукати, ставити на місце мами чи тата. Робити своєрідне заміщення. Вона прив’яжеться до чужого дорослого, а потім відчує шалену зраду — і для неї це стане ще одним травматичним досвідом.Ольга Голубицька, психотерапевтка

Краще скажіть так: «Дякую за довіру, за те, що ти мені розповіла, дуже важко нести цей вантаж. Чи можемо ми поговорити з тобою і з мамою про це? Ти розповіла комусь іще?» 

Тобто підвести дитину до того, хто в її оточенні може про неї піклуватись.