Інший Кравчук. Перший Герой України в бригаді «Хижак»
Майже сорок днів безперервних боїв. Поранення. Зневоднення. Взяття в полон росіян. І як результат — «Золота Зірка» Героя України.
«Я трохи розгубився від такої нагороди. Чому вона саме мені? Чим я її заслужив?» — зізнається Михайло, поліціянт і боєць бригади Зведена стрілецька бригада сформована в червні 2024 року на базі Департаменту патрульної поліції НПУ.«Хижак».
Він народився в рівненському селі Великий Житин, як і Перший президент України Леонід Кравчук.перший президент незалежної України. І прізвище в нього теж — Кравчук, як у Леоніда Макаровича.
«Я йому ніякий не родич. Тезка, яких у нас багато», — каже Михайло Кравчук. 4 липня свою «Золоту Зірку» Михайло отримав не за У 2001 році Леонід Кравчук отримав від свого наступника, Леоніда Кучми, звання Героя України «за визначний особистий внесок у становлення і розбудову незалежної Української держави, багаторічну активну політичну та громадську діяльність». В анекдотах тієї пори політичну діяльність Кравчука називали ходінням між крапельками.ходіння «між крапельками», а за бої в Торецьку.
Для отримання найвищої нагороди організатори заходу пропонували Михайлові сісти в колісне крісло — щоб без проблем підʼїхати до президента України Володимира Зеленського. Адже Михайло зазнав поранення обох ніг, і йому поки що важко самостійно ходити. Але старший лейтенант зібрався із силами й підійшов на милицях. Спираючись на них лише однією рукою, другою віддав президентові честь.
Коли я дивилася знімки цього моменту, згадала Принц Гаррі — молодший син короля Великої Британії Чарльза III.принца Гаррі, який на Іграх нескорених підійшов до бійця ЗСУ з ампутованими кінцівками й опустився на коліно, щоб бути врівень із ним.
«Я хотів у поліційну бригаду»
Своє життя Михайло бачив дуже чітко. Після бакалаврату Київського університету права 2019 року прийшов у патрульну поліцію.
«Я вважав, що це найкращий варіант набратися досвіду роботи з людьми в різних ситуаціях. Бо Так поліціянти між собою називають патрулювання.на лінії ти зустрічаєш і кримінальні злочини, і адміністративку, і дуже різних цікавих особистостей — напрацьовуєш базу знань, необхідну фахівцеві з кримінального права, приміром, майбутньому оперуповноваженому», — розповідає Михайло.
Він патрулював вулиці, опрацьовував виклики від громадян. Одного разу з напарниками навіть затримав озброєного вбивцю — за зовнішнім описом і маркою автівки. Це було літо 2022 року, підозрюваного зупинили на блокпосту, ідентифікували й наділи кайданки.
«Обійшлося без кіношного екшну», — сміється Михайло.
Про службу він узагалі розповідає без пафосу й надмірних емоцій. Просто робота.
Каже, що в перші пів року повномасштабки в нього з колегами поменшало безпосередньо патрульної роботи — війна настільки всіх приголомшила, що правопорушень стало менше, та й люди перестали смикати поліцію через кожну дрібницю.
«Але фактично роботи побільшало. Ми виконували багато безпекових завдань, зокрема охороняли Рівненську АЕС, перевіряли певних осіб, шукали й знешкоджували російські Диверсійно-розвідувальна група.ДРГ тощо. Але із часом люди забули, що в країні війна, і все одно йшли на правопорушення. Крадіжки, бійки, вбивства на побутовому ґрунті», — скрушно каже Михайло.
За його словами, з рівноваги виводили правопорушення, здійснені військовими. Простими хлопцями, які приходили з армії у відпустку.
«Декотрі з них вважають, що їм усе дозволено, бо вони, мовляв, воювали. Але я сам воював і думаю, що так не може бути, бо ми живемо в цивілізованому суспільстві», — згадує свою дофронтову службу Михайло.
Відверто ділиться, що тоді його часто обзивали «мусором», «п*даром», «сцикуном». А він не звертав уваги, щоб не посилювати конфлікт. І зараз уже як боєць бригади, сформованої на базі Департаменту патрульної поліції Національна поліція України.НПУ, іноді чує такі слова на свою адресу — і знов ігнорує.
«Кожен знає свою правду», — говорить про це.
Коли у травні 2024 року йому запропонували стати бійцем бригади «Хижак», із радістю погодився. Давно хотів воювати, але не в ЗСУ, а саме в поліційних бригадах. Адже мав юридичну освіту. Служив у поліції і не хотів ламати своєї правничої карʼєри.
«Багато наших хлопців ідуть саме в бригади, які створює Міністерство внутрішніх справ України.МВС: “Лють”, “Хижак”, інші бойові підрозділи. Поліціянти не ховаються від війни. Я хотів воювати зі своїми хлопцями, які мене не підставлять на позиції. Адже багато людей у ЗСУ упереджені щодо поліціянтів, і, думаю, мені було б з ними непросто. Це моя суб’єктивна думка. У бригадах МВС гарне ставлення командирів до особового складу. Можливо тому, що ми всі приходимо на війну з однієї структури. Крім того, у ЗСУ має значення звання. А в нас значення мають вміння й знання людини, у нас у підрозділах капітани й майори можуть підпорядковуватися лейтенантові, якщо він у військовій справі має більший досвід», — розважливо пояснює мені Михайло.
Коли його покликали до бригади, він вважав, що краще підготовлений до участі в бойових діях, ніж більшість людей із цивільного життя.
«Я мав навички володіння зброєю, певні тактичні знання й уміння. Насправді правила заходу в будинок, де закріпився озброєний злочинець, фактично не відрізняються від правил заходу в будинок, де засів ворог. Єдина різниця — у підвал із ворогом можна кинути гранату. До “Хижака” в мене не було досвіду застосування зброї проти людини. Але я розумів, що йду на війну, що воювати — значить убивати ворога. І сприймав це холоднокровно», — говорить Михайло.
Торецьк, вулиця Грушевського, 9
Після кількох місяців навчань, восени 2024-го, він став стрільцем-піхотинцем у «Хижаку», потрапив на Донеччину.
«Ми працювали радше як спецпризначенці: розвідка, штурм і зачистка окопів, будівель тощо. Хлопців із бойовим досвідом у бригаді служило небагато, але страху не було. Мені пропонували стати командиром взводу, але я відмовився. Командувати іншими людьми, брати відповідальність за чиєсь життя — це не моє», — запевняє Михайло.
Однак 1 лютого 2025 року йому таки довелося взяти відповідальність за побратимів — коли він став старшим на позиції в Торецьку. Це був двоповерховий будинок на три під’їзди на вулиці Грушевського.
Вони збиралися на позицію на п’ять днів. Їх було шестеро. За якийсь час до них прибилися ще п’ятеро хлопців з іншої групи, які їхали на завдання, але в машину тих прилетіло. російські штурми почалися вже наступного дня після заходу групи. Мінометний вогонь, танковий, газові атаки — постійно, постійно, так, що ніколи перевести подих.
Від їхньої позиції до росіян було 40 метрів. Тоді Михайло зрозумів, що воювати в будинку важче, ніж у посадці, де ти захищений деревами й можеш порівняно вільно пересуватися. У будинку, особливо в підвалі, ти, як у склепі, замкнений. І ворог знає, що ти точно там.
Коли минули обумовлені з командуванням п’ять днів на позиції, ніхто не прийшов їх змінити — дрони висіли над головою. Бійці мріяли про мокрий сніг, дощ, туман — щоб поменшало російських БпЛА, щоб прийшла група на заміну.
У якийсь із днів таки пішов сніг. Але зміна не прийшла, зате росіяни пішли на штурм.
«Вони вклинилися між нашою і суміжною позиціями. Але мені було простіше вести вогонь, ніж суміжникам — росіяни в мене були, як на долоні, дуже чітко їх бачив», — розповідає Михайло.
Бій став ближнім — від Михайла до ворога було з десяток метрів. У тому бою він поклав чотирьох росіян — половину з тих, хто йшов на штурм. Про цей бій є кадри, зняті нашою аеророзвідкою. Я їх бачила — біжать і застигають чорні фігури на припорошених снігом руїнах. Михайло кулею, немов гвіздком, прибиває їх до тих руїн.
За якийсь час росіяни відтіснили групу Михайла до підвалу будинку, ворог зумів закріпитися в одному з під’їздів. Ситуація загострювалася.
«У марафонах різних кажуть, що росіяни не вміють воювати. Це брехня. Вони сильні противники. Але тоді ми змогли довести їх до такого морального стану, що вони почали здаватися в полон. Ми їм не давали ні хвилини спокою: обстрілювали, закидали гранатами. Кошмарили й кошмарили. Їм уже хотілося просто вижити. Спочатку в полон здався один, потім зразу двоє, потім іще один. Один з них був важко контужений, нічого не чув, другий поранений — уже його ноги підгнивали, запах був жахливий. Вони не пішли з позиції до своїх, бо в росіян так заведено: якщо не вбитий, то знову йдеш на штурм. То їм було краще здатися в полон та отримати шанс уціліти. Перший, який прийшов до нас, розповів, що вони вже десять днів не їли, замість рідини якоїсь моторне мастило пили, бо їжу їм їхні дрони не скидали», — розповідає Михайло.
У підвалі до 11 українських бійців додалися ще 4 російських полонених. У наших запаси їжі й води закінчилися вже на п’ятнадцятий день. Уже з бойлерів і батарей у будинку було вижато останні краплі. А тепер воду, їжу, цигарки й медикаменти треба було ділити вже на п’ятнадцятьох.
Дрони доставляли нашим посилки, але мусили скидати їх із великої висоти — і тоді бутлі з водою розбивалися об руїни, вода витікала, і замість довгоочікуваних трьох літрів залишалося пів літра. Діли її, як хочеш.
За словами Михайла, ділилися з полоненими всім, що мали самі. Промивали росіянам рани, робили перевʼязки, кололи знеболювальні. Годували. А вони надали нашим дуже цінну військову інформацію.
— Серед полонених був один такий тямущий. Хлопчик зовсім, 19 років, адекватний. Ми його навіть не звʼязували. Він нам допомагав воду шукати, виходив із підвалу посилки забирати, — розказує Михайло.
— Тобто вам було його не шкода під російські дрони посилати? — запитую.
— Можна й так сказати. Але він сам хотів допомогти. Він і ще один чоловік ішли на контакт. Співпрацювали з нами, були дуже цінними полоненими. Двоє інших мовчали, — відповідає Михайло.
Хлопці врятували від ампутації
За словами Михайла, через два тижні перебування на позиції вони вже жорстко економили воду. Ще через два тижні від зневоднення почала підійматися температура. Коли 1 березня дрон скинув їм воду й медикаменти, командир позиції вийшов забрати посилку.
Він багато разів пробігав крізь ці руїни — все було добре. А тут ступив — і вибух під ногами.
«Я думаю, що росіяни навмисне скинули міну біля нашої посилки, щоб хтось із нас підірвався. А розгледіти її серед того будівельного сміття було неможливо. Ну тобто можливо, якщо довго приглядатися. Але в мене на це не було часу. Після вибуху я на адреналіні застрибнув у вікно, і коли хлопці мене підхопили, я помітив, що обидві ноги в крові», — каже Михайло.
Евакуювати командира не було можливості. Хлопці наклали турнікети, вкололи знеболювальне. Вони так грамотно зупинили кровотечу, так якісно його доглядали, що хоч і почалося в Михайла гниття ран, але побратими вберегли його від ампутації кінцівок.
«У бригаді на навчаннях дуже багато уваги приділялося домедичній допомозі. Хлопці були тямущі, розуміли значення такмеду, уміли застосовувати навички — це завдяки їм я залишився з ногами, хоч мене евакуювали на сьомий день після поранення», — рішуче говорить Михайло.
Через поранення він не міг контролювати ситуацію назовні, не міг вести бій, тому деякі командирські функції делегував побратимам. Але останнє командирське слово залишалося за ним.
Розповідає, що саме після поранення відчув жахливий холод. Морози тоді доходили до мінус 20. Коли відбиваєш російський штурм, не дуже й зважаєш, що пальці примерзають до автомата. А от коли лежиш серед бетону й цементу з розбитими ногами…
«У нас були термогрілки, ними можна було трохи зігрітися на кілька годин. Ще раніше, до того як ми закріпилися в підвалі, хлопці позбирали по квартирах матраци й ковдри, я кутався в них. А ще в нас у підвалі було дуже багато котів. Візьмеш якогось до себе — він і гріє. Така пічка», — сміється старший лейтенант.
«Хлопці, киньте мене»
Там, у підвалі, він зрозумів, що поранений боєць, хай і командир, — обтяжливий для групи. Бо щоб винести його до своїх, треба зусилля чотирьох бійців. Фактично Михайла виносили шестеро:
«Це моє щастя, що на позицію прибилися пʼять побратимів з іншого підрозділу й нас стало одинадцятеро. Бо як без них мої хлопці змогли б винести мене і ще доправити на сусідню позицію чотирьох полонених?»
Уже 3 березня стало очевидно, що треба виходити на сусідню позицію. За словами Михайла, після російських штурмів із підвалу будинку на Грушевського, 9, залишився тільки один вихід. Якщо дочекатися, доки й він завалиться, — значить, бути замурованими живцем у підвалі.
Михайло не мав за що собі дорікнути: за більше ніж місяць боїв у його групі жодного вбитого бійця. І жодного пораненого — крім нього самого. Зате купа вбитих росіян і четверо полонених.
Командування вибрало момент, коли групі Михайла можна було дістатися суміжної позиції. Мовляв, у вас, хлопці, є вікно, щоб не потрапити під ворожі дрони, спробуйте скористатися. Позиція була десь за 170 метрів від їхнього підвалу. Хвилина-півтори-дві бігу. З пораненим і полоненими. З мінімумом боєкомплекту, щоб його вага не утруднювала біг. (Решту, аби не дістався росіянам, вони підірвали.)
За ті кілька хвилин переходу на іншу позицію Михайло встиг подумати, що не дай Боже непередбачуваної ситуації — і хлопці, які його несуть, загинуть, бо не зможуть кудись відбігти. І він устиг їм сказати, щоб кинули його, якщо таке трапиться. Мовляв, краще загине він один, ніж усі — через нього.
«Важко давати таку команду?» — жорстко запитую я.
«Важко дуже, бо жити хочеться. І це не про мою силу волі, це більше про мій відчай. І радше це була не команда, а прохання», — ділиться інтимним Михайло.
Із сусідньої позиції його з іншими пораненими вивезли 7 березня. А здорові бійці Михайлової групи почали виходити звідти 10 березня. Замість пʼяти — сорок днів боїв. Вихід був важким: загинули побратим і полонений.
«Це війна, без смертей неможливо. Я за ті пів року на війні дуже змінився. Як військовий набув чималого досвіду. Як людина став набагато серйознішим, закритим, агресивним. Я навіть із психологом обговорював, чому я став таким агресивним», — каже Михайло.
За його словами, одна з причин — у почутті безсилої злості, розгубленості, які так часто доводилося переживати на війні. Бо потрапляєш у ситуацію, яку не можеш змінити. Бо відбуваються події, на які ти не можеш вплинути. Не можеш допомогти, не можеш воскресити. Не можеш відвернути загрозу. Як під час першого бойового завдання, коли росіяни підбили їхню машину, і вони не доїхали якихось 200 метрів до позиції, їх крили міномети, а навколо ні деревця, за яке можна було б заховатися…
Михайлові, який у цивільному житті ніколи не відступав перед проблемами, а завжди намагався їх розв’язати, почуватися розгубленим і безсилим було особливо важко. Рятував характер.
«Нагорода не змінила життя»
Командування знало про його поранення й чекало нагоди, аби вивезти з позиції. Коли загроза ворожих дронів стала мінімальною, по Михайла й інших поранених приїхав американський гусеничний бронетранспортер М113. У ньому демонтували лавки для десанту, і машина вмістила півтора десятка поранених. У стабпункті Костянтинівки бійцеві промили рани, першу операцію зробили в Дружківці — зібрали докупи розтрощену ліву ногу, стягнули шпицями, наклали апарат зовнішньої фіксації. Права нога була «просто» посічена уламками. Через перебиті нерви хлопець і зараз її погано відчуває. Потім був шпиталь у Дніпрі. А з нього Михайла направили до шпиталю Рівного. Додому.
«Уже п’ять місяців я лікуюся. Але ліва нога не хоче зростатися. Найімовірніше, з неї знімуть апарат і накладуть на кілька місяців гіпс. Не допоможе — вставлять у ногу стрижень. А про праву ногу лікарі казали, що якщо через три місяці я не почну її відчувати, то загалом уже ніколи й не зможу. Три місяці минули — нерви до тями не прийшли. І це вже назавжди. Нога терпне, і як чужа. Я можу на ній стояти недовго, ходити з милицями, але то боляче. Думаю, що ще з пів року доведеться лікуватися», — розповідає про свої перспективи Михайло.
Планувати далі, ніж на пів року, він не береться. До війни думав про кар’єрне зростання, одруження, родину. І зараз також про це думає. Та поки що займається реабілітацією. А у вільний час їде до друзів і поранених побратимів або в рідне село Великий Житин. Там родичі, там мама доглядає важкохворого батька.
Михайлові 27. Він мешкає в орендованій квартирі в Рівному. Його кохану дівчину звуть Валерією, вона фармацевтка, наразі навчається в магістратурі. Весілля він відкладає на після одужання. Шлюб — гарний стимул стати на ноги. Він не хоче пільг через інвалідність — краще бути здоровим і добитися успіху в житті.
Про те, що звання Героя України в його віці — це вже неабиякий успіх, він якось не думає. Каже, що командири так і не пояснили йому, чому саме він отримав таку нагороду. У нагородних документах значиться, що «Золота Зірка» — за особисту мужність і героїзм, за служіння українському народові. Михайло дивується: невже це все про нього? Говорить, що його життя у статусі Героя зовсім не змінилося — хіба журналісти не дають спокою.
«Я нічого не знав про звання Героя. Мені командири сказали приїхати до Києва в наш Департамент. Виділили мені водія — я б самотужки не доїхав. Повідомили, що я маю отримати високу нагороду, а яку — не сказали. Тільки ввечері 3 липня я дізнався, що дадуть Героя. У ніч проти 4-го був великий наліт на Київ. Я його проспав у гуртожитку київської патрульної поліції. До мене зранку приїхала Валерія. Я їй сказав про нагороду — вона була шокована від несподіванки, дуже раділа за мене. Потім я поїхав в Офіс президента, отримав нагороду, зателефонував мамі. Раніше не хотів, думав: а що як не дадуть Героя, навіщо дарма хвилювати маму?» — розповідає Михайло.
Вдома з нагоди нагородження не влаштовував ніякого свята. Михайло не любить «такого». Приміром, в усі свої дні народження він працював. А щодо Різдва чи Великодня — то за роки служби раз чи два провів їх удома.
— Ви якийсь дуже суворий до себе, — зауважую я.
— Чого це? Нормальний, — відповідає Михайло.
Його зараз хвилює не нагорода, не бенкети й не подарунки. От через поранені ноги він не може піти з друзями по гриби — оце проблема. Бо обожнює збір грибів. І подорожі.