Скинув на росіян понад 200 авіаційних бомб. Пам’яті пілота Олександра Мигулі

У свої 27 років Олександр Мигуля дослужився до посади командира авіаційної ланки авіаційної ескадрильї та звання капітана (майора дали посмертно). З перших днів повномасштабного вторгнення виводив винищувачі з-під ракетного удару ворога по аеродрому у Василькові на безпечні запасні локації. Збивав російські літаки й вертольоти в небі над Києвом і центром України. Саме в цей час і виникла легенда про «Привида Києва», серед яких також був і Олександр Мигуля.

Протягом 2024 року стримував ворожу навалу й прикривав дії Сухопутних військ ЗСУ на сході та півдні. Набув найбільшої майстерності в застосуванні французьких керованих авіабомб AASM Hammer по скупченню живого ворога, колонах його техніки та штабах, з яких керують атаками на мирні міста України. Мав на рахунку понад 160 бойових вильотів і понад 450 годин проведених у небі. 

Коли питаю про це його маму Валентину, вона безпорадно відповідає: «Я цього знати не можу. Це ж військова таємниця. Та й, чесно кажучи, я в це не вдавалася. Для мене головне — мій син, який він. Я знала, що він совісна людина, що працює на благо України, і що віддаватиметься повністю. Понімаєте?»

Це «понімаєте» вона повторюватиме часто.

Цій жінці із Мени, що на Чернігівщині, яка самотнім вовком мечеться у своїй хаті, важливо, щоб її розуміли.

Блискавка в очах

Змалку Сашко складав моделі літачків. Спершу з дитячого LEGO-конструктора. Створював такі шедеври, що всі дивувалися. Мама купувала йому розмальовки з літаками й військовими кораблями. А коли виріс, моделі продовжував складати, лише складніші, ще й сам додумував деталі. І малював талановито. Власне через цей хист сина Валентина мріяла, що він стане геніальним військовим конструктором, вивчившись в університеті Івана Кожедуба в Харкові. Таке пророкували його вчителі у військовому ліцеї. Але він вперся: піду в Кожедуба, але лише на льотчика: «А не пустиш, мамо, — взагалі нікуди не вступатиму». Звідки така завзятість? Він встиг почути, як курсанти обговорювали між собою польоти, і загорівся.

Надворі стояв 2015-й, на сході країни тривала Антитерористична операція на сході України — перший етап російсько-української війни, який тривав із 14 квітня 2014 до 30 квітня 2018 року.АТО. Валентина розуміла, що син буде не цивільним пілотом, а керуватиме військовим винищувачем. Надіялася: поки вивчиться — все припиниться. І відпустила. Не могла не відпустити, добре знала його характер: весь у діда. Сміливий, відчайдушний. Хоч родичі напускалися: «А ти не боїшся? Така професія!». А вона відказувала: «Ну як я можу завадити? У нього іскорка в очах. Навіть не так — блискавка»

Жінка навіть боялась уявити, як її син із парашутом стрибатиме: мурахи виступали на тілі. А тут цілий винищувач!

Її хлопчик закінчив навчання 2019-го, за розподілом потрапив на службу до 40 бригади тактичної авіації, що дислокувалась у Василькові біля Києва.

Де він літав, що робив — мама не знає.

«Більшу частину інформації про сина я дізналася тільки після його смерті. За життя він військову таємницю беріг, та й небалакучий загалом був. Я й не сама старалася обходити тему служби. Ото приїде додому, я гляну: лежить, кіт під боком — насолоджується тишею. Чи ходить біля будинку, квіти роздивляється, яке деревце на обійсті в нас росте, який виноград. Або гуляти ходив — хлопець молодий».

Валентина тішиться, що сама виростила достойну дитину (з батьком хлопчика вони розлучилися, бо той пиячив — ред.).

«Я бачила, що він у мене прекрасний, військовий офіцер, і таємно пишалася. Нікому не розповідала, бо якось вихована так: що хай люди похвалять. Але йому казала: “Синку, ти — моя гордість у душі, у серці, знай про це”».

Дрони полювали на пілота в материнському будинку

На Новий 2022 рік Сашка відпустили додому.

«Я покликала всіх родичів, ми так гарно посиділи. Всі хотіли його бачити. А потім на ковзанах каталися. Вже зараз я розумію, що він знав. Знав, що буде війна. Він же офіцер, всі вони чекали в повній бойовій готовності. А 24 лютого зателефонував: “Мамо, у нас тут виліт”. А пізніше: “Не хвилюйся, все в порядку”».

Листувалися рідко, переважно короткими повідомленнями: «Синку, з тобою все добре?» — «Мам, все добре». І в неї відлягало від серця: живий, здоровий — нарешті могла заснути.

До неї долітали балачки про якогось «Привида Києва», що захищає небо столиці.

«Містечко гуло, що то мій Саша, а я ні сном ні духом, бо телефон у мене кнопковий, інтернету немає — воно мені непотрібне: жила своїм сільським життям. Робота — працювала молодою санітаркою, — город, дім, каструлі. А коли вже вийшов на зв’язок, спитала: “Синку — це ти привид?”. А він каже, що то всі хлопці, й імʼя Валентина Коренчука, Бджоляра назвав — він їхній улюблений командир був».

За два з половиною роки Сашко був удома двічі. Саме повернулася з навчання молодша сестра Іра, і вони побачилися. А востаннє приїхав на два дні, планував сходити на зустріч однокласників. Але вночі Валентина прокинулася від страху, що на їхній будинок сідає вертоліт: такий гул проносився над дахом. Сашко схопився з ліжка, нервово заметався з кутка в куток, вискочив надвір, а наступного ранку поїхав до частини. Вже пізніше жінка дізнається, що на сина полювали ворожі дрони. Перед цим обстріляли машини пілотів у Василькові: одну продірявили на решето, але хлопці вцілили.

Замість тіла — вугілля

Олександр Мигуля загинув 12 серпня 2024-го.

Основна версія, що він виконував завдання біля Костянтинівки на Донеччині. Вже треба було повертатися, а в нього лишилася зброя, і він її використав. І в його літак влучила ракета. Настигла на низькій висоті, і хоч пілот і намагався катапультуватися — не вийшло.

Коли побратими прийшли сповіщати про загибель сина, Валентина саме поверталася додому: побачила цілий двір військових. Розносять повістки й помилилися адресою, подумала.

Тіло повернули через два дні. Труна закрита, матір не заглядала під кришку, на впізнання пішов двоюрідний брат. «Там вугілля», — промимрив.

На похороні командир Олександра сказав, що той був ризиковим, як Маестро з фільму «В бій ідуть самі старі».

Похований пілот Мигуля у себе в місті. Його мама рідко відвідує цвинтар.

«Я там бувала декілька разів, щоб просто прибрати до дня народження чи роковин. Тяжко замість сина бачити могилу. Не передати словами. Я і досі не сприймаю цього. Час нічого не лікує. Понімаєте?»

Валентина щиро вдячна всім, хто її підтримав, каже: ніхто не відвернувся, її огорнули теплом. Гріх жалітися. Побратими допомогли з документами, з оформленнями виплат — бригада дуже опікується своїми.

«Мене кличуть на заходи, які втішають, і психологів дають, і мами загиблих зустрічаються зі мною. Це трохи відволікає. Але рік минув, хто ж витримає щодня беззупинно слухати чуже горе? Нікому це не треба, у всіх — земляків, родичів, колег — своє життя, свої втрати — війна. Та й слова часто зайві. Сина мені ніщо не поверне. Його портрет здоровий у мене над ліжком висить. Саша ж постійно в мене в серці, в голові. Розумієте, я батьків ховала — це біль. Але вони пожили, і це — нормально: дітям ховати батьків, а не навпаки. А тут квітучий син, красень, мріяв про сім’ю, любив діток. Казав мені: мам, майже всі однокласники поодружувалися, і я хочу». Жінка видихає: «Так важко було ставити його на ноги: щоб мрія його здійснилася, щоб професію мав, яка подобається. Йому світило добре майбутнє».

«Він небалакучий, а глянемо одне на одного — і все розуміємо»

Жінка живе сиротливо. Доньку й дівчину сина старається не турбувати: вони молоді, навіщо їх травмувати. Валентина виплачеться сама вдома, щоб ніхто не чув, бо побачать заплакане лице — патякатимуть. А вона не хоче.

«Вмикаю телевізор, щоб виникла ілюзія: хтось гомонить. Я не сама в хаті. Знаходжу будь-який привід, щоб вийти в центр — побути між людьми. Це смішно: у мене поруч магазин, але я іду далеко в АТБ по туалетний папір. Стараюся завантажувати себе домашньою роботою, змусила себе навесні посадити город — та робота біля хати завжди є. А думками, думками я постійно із Сашею. А буває, нікуди й не вийду, цілий день як ото звір у клітці мечуся з кутка в куток», — зізнається мама пілота.

Прошу розповісти, якою людиною був її син.

«Мій син був добрим, як для хлопця — то взагалі. Ніколи не образив якусь животину, бійок не починав. Відповідав, коли вже дуже діставали. Він же панкратіоном займався (бойове мистецтво та вид спорту), то хлопчаки провокували: “Покажи прийомчик”. Смикали його, аж доки терпець уривався. Друзі, а було їх небагато, називали Сашка Мурчиком. Котів любив. А вони його. Рижик якось загуляв, але в день похорону повернувся.

Син мене жалів. Він небалакучий, а глянемо одне на одного — і все розуміємо. Був такий момент, що я на його трохи сварилася. Він стоїть на мене мовчки дивиться. А я дивлюсь на його й кажу: “Господи, Сашо, в мене таке враження, що я стою і вичитую саму себе перед дзеркалом». Понімаєте? Він мовчки всміхнувся й пішов”. А якось я навіть замахнулася, хотіла його тьопнуть. Але він це був уже величеньким, у 9 класі. Вищий за мене. І він так акуратненько взяв мене за руки, потримав, подивився, каже: “Мам, не треба”.

Все вмів, допомагав: і дрівця порубати, і зілля покосити в городі. Не так, щоб сам напрошувався, але коли я зазивала: «Синочку, ну давай» — виконував усе.

Коли служив і жив у квартирі сам, то навчився борщ варити з інтернету. Думаю, з нього вийшов золотий би батько і чоловік… але не склалося».

За свої бойові звитяги Олександр Мигуля нагороджений державними орденами «За мужність» II й III ступеню. Командування бригади та Повітряних сил вважає, що він заслуговує на звання Героя України (посмертно).