«Все кидаємо — і біжимо». Репортаж із села Нові Яриловичі біля кордону, яке найпершим зустрічає автобуси з полоненими
Жителі Нових Яриловичів — села на Чернігівщині за 6 кілометрів від кордону — першими зустрічають звільнених із полону українців, яких повертають через Білорусь. Наприкінці 2024 року місцеві помітили, що саме цим маршрутом їдуть автобуси, і почали виходити вздовж дороги з прапорами.
І якщо спершу таких людей було одиниці, то тепер підхід серйозний: десятки людей, ошатно вбраних, із прапорами й під звуки гімну. Вони стоять годинами, чекаючи на автобуси, попри сніг, зливу чи холод, щоб віддати шану героям, які повертаються. А коли повернеться останній, обіцяють велике святкування, що аж «трасу перекриватимуть».
«Стараємося не проґавити»
Приїжджаємо в село із самого ранку 11 квітня. Цього дня запланований «великий Великодній обмін».
Село в переддень Великодня видається спустошеним. Лиш де-не-де видніються люди, які порпаються на городах чи поспішають зробити закупи до свята. На стовпцях висять оголошення про заплановане на 12 квітня богослужіння в церкві.
Зупиняю жінку, яка кудись поспішає. Запитую, чи виходить вона зустрічати полонених.
«Звичайно, ви що? Ми не пропускаємо. Ми з першого разу ж. Іще, як воно все починалося, коли перед Новим роком було повернення, так ми приходили. Ну, нас небагато було. Ще ніхто нічого не знав. І так весь час ходимо», — розповідає Валентина.
І швидко додає: «Ой, ви мене пробачте, бо мені треба в магазин».
За нею до крамниці заходять іще кілька жінок. Виходять із клунками, з яких видніються паски. Прикупила собі кілька й пані Наталя.
«То пекла [раніше], а то не хочу. Мені дві доньки з Києва телефонують: “Мамо, будеш пекти?”. “Ні, — кажу, — не буду. Я готові замовлю”, бо поки он поросят двоє [погодувати], кури, і дітям хочеться допомогти. Корова була торік, продала. Сама вже 14 років, чоловік он спочиває. Сходжу в неділю [на кладовище], відвідаю, поговорю», — розповідає, тримаючи свій велосипед.
Наталя теж не пропускає обміни. Каже, обовʼязково приходить, хоч і живе далеко від траси. І після кожного обміну плаче, через що в неї «скаче тиск» — має гіпертонію.
«Все кидаємо — і біжимо… Ми найперші їх тут зустрічаємо… Стараємося не проґавити й зустріти, тому що вони захищають нас… А що робить? — розповідає жінка й зауважує: — Ну, вже як везуть мертвих, ми не виходимо… Ніхто з наших не виходить».
Син її племінниці Павло зараз у війську на Донеччині, днями саме відправляли йому посилку зі смаколиками: курочку, сало запекли. То вже, каже, отримав і з побратимами поділився. Тиждень їли.
«Завтра вже в церкві правлять, то я хочу купити хрестик, іконку — і переслати йому ще посилку».
«Корів кидають доїти — і біжать»
Приблизно о 12-й годині вздовж дороги на Чернігів починають збиратися місцеві. Дістають із пакетів прапори — хтось накидає на плечі й завʼязує попереду, а хтось тримає в руках, щоб махати.
Серед присутніх — Тетяна. Її тут називають однією з організаторок таких зібрань. Жінка дізнається про обміни, як каже, з «інсайдерської інформації». А потім обдзвонює місцевих, щоб збирались і підходили.
Ірина, яка стоїть поруч, розповідає: з Нових Яриловичів разом із прилеглими селами щоразу збираються зустрічати полонених приблизно пів сотні людей.
Попри дощ та холод, і цього разу тут стає дедалі більш людно. Кілька жінок — у спідницях і вишиванках. Одна літня жінка прийшла разом зі своїм розкладним стільчиком, бо знає, що стільки не встоїть. Діти теж на місці — розважаються на галявині.
«Це наш обов’язок, бо вони нас захищали, а тепер у такій ситуації опинилися, як же їх не підтримати? Якби ви бачили, які вони у вікна дивляться, і сльози течуть із їхніх очей, і ми разом з ними плачемо. Їм приємно, а ми готові їх обійняти — та тільки вони не зупиняться тут, а їдуть далі», — розповідає Ірина.
Щоразу, стоячи біля дороги, вона сподівається побачити у вікні автобуса знайоме обличчя. Племінника Сергія, який у березні 2022 року зник безвісти на Чернігівщині. Крізь сльози показує фото його та родини — дружини й двох синочків.
Поки говоримо, до локації підʼїжджає автівка, яку місцеві одразу впізнають. З неї виходить Юрій і ще компанія людей. Вони — із сусіднього села Добрянка.
Обійнявшись із присутніми, чоловік починає розкладати прапори й налаштовує музичну колонку в багажнику авто. Надалі очікування автобусів супроводжується співанням відомих українських пісень.
Під час зимових обмінів у цій самій машині Юрій розкладав для людей канапки й гарячі напої: чай, каву. Ну і коньяк — але сам, каже, не вживає.
«Сьогодні зранку телефоную — вже знаю, що буде обмін. Ну все, ми збираємося, кидаємо все і їдемо… Городи люди кидають, корів кидають доїти — всі біжать, всі сходяться. Бо ми вважаємо, що це наші діти, наші брати й наші батьки їдуть. І ми не можемо їх не зустрічати», — каже Юрій.
І зауважує: оскільки глава Офісу президента Кирило Буданов завчасно повідомив про «Великодній обмін», то люди спланували свою підготовку до свята так, аби максимально зробити все заздалегідь.
«І ми як по тривозі чекаємо, що якщо сьогодні може бути [обмін], значить, усе повинно бути готове. І ми заздалегідь готувались і чекали цього доброго дня… Те, що трішечки не встигли, — до опівночі встигнемо зробити, — каже Юрій, додаючи: — Головне, що вони будуть вдома».
«Коли все закінчиться, ми таку “поляну” накриємо»
«Дівчата, вже виїхали “швидкі”», — викрикує в натовп Тетяна після телефонної розмови. Це означає, що кордон уже перетнули автівки, на яких везуть поранених.
Поки люди стоять і гомонять. Здебільшого — про підготовку до Великодня. Одна старша пані розповідає іншій, що вже і яйця пофарбувала, і підчеревину та мʼясо запекла. А ось паски купляла. Як і Наталя, яку ми зустрічали раніше. Вона, до слова, вже теж припаркувала поруч свій велосипед і приєдналася до людей.
Здалеку видніються перші автомобілі швидкої допомоги — люди враз полишають розмови, підіймають прапори, махають руками. Хтось фільмує проїзд на телефон.
«Я побачила його у вікні, а він зелений! Розумієте? Це до чого людина виснажена…» — крізь сльози промовляє до мене одна з панянок.
Приблизно година минає, і Тетяні знову телефонують. Викрикує, що автобуси вже перетнули кордон. І люди вже розуміють: це означає, що ще зо пів години — і вони проїжджатимуть тут.
Очікують, не відводячи поглядів від повороту вдалині дороги. Розмов мало. Аби долати холод і втому, пританцьовують. Юрій добирає ритмічніший плейліст.
Проїжджають броньовані легкові автівки. Більшість із них сигналить людям, які стоять обабіч дороги. Одна військова машина зупиняється поруч, і з неї виходять представники Сил оборони. Фотографуються з присутніми й рушають далі.
Приготувалися. Дорослі метушливо кличуть дітей підійти. Прикордонник, який теж прийшов зустріти полонених, садить дівчину на плечі, щоб стяг було видно ще вище. Юрій вмикає державний гімн на повну потужність і підходить до керма, щоб сигналити.
Автобуси проїжджають. Більшість людей усміхаються, а хтось — як Наталя — плаче. Не відводить погляду від вікон автобусів Ірина.
За склом видно звільнених українців. Здивовано зазирають у вікна, не відводячи очей. Хтось махає, а хтось плаче.
«Заради цього ми всі й приходимо сюди. Ось ця мить, розумієте?» — каже мені Юрій.
Його перебиває Наталя, докидаючи: «Приходимо, попри морози».
«А ми стояли! І будемо стояти — до останнього! — продовжує Юрій. — А коли все закінчиться, ми тут таку “поляну” накриємо, що всю трасу перекриємо».
Останні три автобуси Україна сподівалася на повернення більшої кількості звільнених громадян.проїхали порожніми.