«Я воскрес». Емоції Великоднього обміну

Сотні родичів приїхали на черговий обмін передвеликоднього дня в передчутті дива. Ті, хто його дочекався, піднесено кажуть про знаки й силу віри. Ті, хто ні, з мокрими очима обіцяють вірити далі.

«Було звечора якесь передчуття. Не знаю чому, але я дуже чекала цієї Пасхи. Саме Пасхи. Думала, що Великдень буде для мене дійсно Великоднем. І так і відбулося. Сьогодні в синочка другий день народження», — тремтячими вустами говорить Тамара, мама Сергія.  

11 квітня Україна повернула з російського полону 182 людей: 175 військових різних родів військ та сімох цивільних. Більшість перебувала в полоні з 2022 року. Третина з них — поранені. «Швидкі», яких зазвичай одна-дві, прибували одна за одною. 

Кричати від щастя й за хвилину почути: «Це помилка»

Україна сподівалася на повернення значно більшої кількості захисників, але перемовини давалися непросто, визнали в ГУР. Хоча вагомим є те, що повернути вдалося, зокрема, 25 офіцерів. Це справді рідкість: офіцерський склад агресор віддає неохоче. 

Рідні полонених і безвісти зниклих, загорнуті в прапори, обступають із різних боків лікарню й обклеюють фотографіями її стіни — раптом хтось упізнає.

«Ми на кожному обміні, починаючи з 2023 року. Син був безвісти зниклий. А потім отак, на обмінах, звільнені з полону надали інформацію, що мій син в полоні. Знаю лише, що він поранений і там хворіє. Більше нічого», — каже Світлана Ващенко, тримаючи плакат із фотографією сина Ярослава з 58 бригади.

Після минулого обміну, наприклад, завдяки опитуванню звільнених у полоні виявили ще 12 військових, доля яких була невідомою. Тож рідні чіпляються за будь-який шанс.

— Ось цього не бачили? Курський напрямок.

— Скажіть, 92 бригада?

— Майора в карцері не бачили?

— Назаренко! Не бачили? Не чули? — допитуються люди, щойно з вікна «швидкої» визирнуло чиєсь змарніле лице.

— Ні, пробачте, не бачив… — каже щойно звільнений із полону військовий. На те, як себе почуває, лише встигає відповісти: — Нормально. Як удома. Ми ще шоковані!

Одна з жінок обережно, без галасу, вклала йому в руки фотографію. На звороті — ім’я, бригада й номер із підписом: «Мама. У будь-який час». Вона провела одну із восьми карет «швидкої» поглядом зі словами «Їдьте з Богом» і повернулася на своє місце.

«Я сина чекаю. Дмитро Гусол, — Віра плаче. — Уже 10 місяців як він зник. Я їжджу на кожний обмін. Знаю, що дочекаємося. Він пішов добровольцем, сам із поліції. Міг не йти. Але він сказав: “Потрібно захищати, бо піде мій син воювати, підуть наші діти”. І він так вирішив».

Раптом серед натовпу чути крик. Пронизливий. Але всім зрозуміло: це крик радості. Такий, коли отримують те саме сповіщення в «Дії»: «Захисника звільнено з полону». Жінка закриває обличчя руками й не може опанувати емоцій, говорячи про чоловіка: «Ааа, Женічка мій, Женічка!». Її обіймають. Вітають. У неї тремтять руки. Вона не може розблокувати телефон.

— Що це? Я не бачу… — западає пауза. Жінка важко дихає. 

— Ні, стоп, Свєто. Це в телеграмі сповіщення. Це просто «Вітаємо вдома»… — каже хтось поруч.

Світлана змінюється на обличчі й тихо каже: «Це помилка». Її розпач неможливо передати словами. Вона просто сприйняла бажане за дійсне. 

«Чоловік чотири роки не знав, чи ми із сином живі» 

Біля іншого виходу, куди мав прибути автобус зі звільненими прикордонниками, у натовпі нервує Катя. Вона — одна з тих, хто приїхав на обмін і тут отримав заповітне сповіщення.

— Назад, будь ласка, дайте місце, — просить поліціянт.

— Я буду бігти, ви мене не втримаєте! Ви що, я його чекала чотири роки!

Її Сергій — один із декількох звільнених прикордонників 23 загону морської охорони. У полон він потрапив у травні 2022-го під час виходу з «Азовсталі». Востаннє ж вона бачила його в перший день повномасштабної війни в рідному Бердянську, коли його загін відправили до Маріуполя.

«Тоді ми востаннє попрощались. І він майже чотири роки не знав, чи живі ми із сином, чи ми виїхали, чи ні. Бо коли він потрапив у полон в Маріуполі 18 травня, я ще була за 80 кілометрів у Бердянську, в окупації. Тільки через декілька днів я змогла виїхати», — каже Катерина.

«Син дуже виріс. Була дитина: йому було 14. А зараз це вже чоловік, майже 18 років. Він зараз в Одесі. Чоловік теж не знає, що я його зараз буду зустрічати», — усміхається.

Що гучніше долинають вигуки «Вітаємо!» й сигнали автобусів, то сильніше відчувається її тремтіння.

«Сергій! Мій Сергій! Ось він! — раптом вона зривається на крик, простягаючи руки до вікна автобуса. — Любове моя! Я тут!».

Вона пробирається в натовпі. За якусь мить тонучи в його обіймах. Та знову відпускає: у лікарню. Така процедура.

«Він дуже змінився, дуже схуд. Раніше він був понад 100 кілограмів, а зараз від нього хоч би залишилося 70… Але нічого, відгодуємо. Любов робить дива», — каже Катерина, видихаючи. 

«Тепер я зрозумів, чому людей висилали до Сибіру»

Декількох захисників під вигуки «Вітаємо!» вивозять людським коридором на колісних кріслах. Вони після поранень. Декого — на каталці, закутаного в ковдру. Лікарі відмовляються коментувати стан.

«Серед звільнених є понад 60 поранених, які, зокрема, мають ускладнення після хвороб та наслідки неправильного медичного догляду. Багато перебувають у складному психологічному стані. Дуже складно уявити собі, що вони пережили за той час», — каже представник Головного управління розвідки Андрій Юсов.

«У мене досі руки тремтять, я не можу матері подзвонити. Переживаю. Я ще взагалі не розумію, що тут відбувається насправді», — з розгубленим поглядом говорить Артур, звільнений із чотирирічного полону захисник Маріуполя.

«Я розумію, що маю дуже поганий вигляд. Але як є. Загалом я добре. Єдине що — я сидів у камері, де зі мною сиділи восьмеро людей, і семеро там залишилися. Троє з них — мої друзі. І я зі свого боку хочу докласти всіх зусиль, щоб їх обміняли. У одного син народився три роки тому — він його не бачив жодного разу. І це людина, яка мені в полоні не давала зламатися», — розповідає Артур. 

І додає: «Я хочу сказати, що до цього я був [у колонії] у Новосибірську. Тепер я зрозумів, чому російські царі висилали людей до Сибіру. Щоб зламати їх».

Усе тіло в слідах від електрошокера

«Вітааааємо!!!» — чи не найголосніше зустрічає хлопців Іван Роман, якого родини військовополонених знають як головного оптиміста. 5 лютого він дочекався із понад трирічного полону свого сина Івана. Тепер же на обмінах чоловік загорнутий не в прапор 72 бригади імені Чорних Запорожців, а в біло-чорний — прапор надії.

«Я дочекався Ваню — і тепер усіх чекаю», — по-доброму всміхається Іван.

На цьому обміні він був зі своїм сином. «Мій хлопчику», — каже йому, обіймає й цілує. Хоча той — не такий відкритий, як батько. Шаріється від уваги: мовляв, усе добре.

Батько ж каже: проблеми зі здоров’ям є. Попереду операція. І три місяці відпустки.

«Він рветься на службу. А ми так не хочемо. Він так настраждався… Ви б бачили, скільки в нього на тілі тих цяток від шокера!.. Тому ми з мамою просимо, але не знаю, побачимо. Ми будемо поважати будь-яке його рішення.

А поки що треба зустрічати хлопчиків. Чекати всіх».