«А скажіть, ми ж їх переможемо?». Як ветеран, який подолав рак, проводить по сто зустрічей зі школярами

Покинула кохана

Данило із Запоріжжя, воював з 2014-го. Мотивація захищати країну проста — нащадки запитають: а що ти робив під час війни? Сидіти писати коментарі на дивані — не його вибір. Пішов у батальйон У червні 2014 року у структурі Головного управління МВС в Запорізькій області було створено батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Скіф». Слово «патрульний» лише формальне: військові несли службу в АТО.«Скіф», як піхотинець воював до 2020-го. Саме тоді дізнався про діагноз.

Пройшов «хімії» і променеву терапію, як наслідок облисів, схуд, не відчував смаків.

І так усе гнітило, а тут ще й зрада: кохана, з якою жили три роки й планували весілля, покинула його. Якось повернувся зі столиці з хімієтерапії, а її немає.

«Я подумав, ну, може, їй важко, якийсь час хай поживе окремо. Коли кохаєш людину, то сподіваєшся, що все ж налагодиться. Вона зайшла раз мене підтримати, і я вже зрадів, що все буде як раніше. Але ні… Це був кінець. Понад рік мені боліло, осад вимивався з душі довго-довго. І зрозуміло, що це не сприяло одужанню», — зітхає військовий.

Після розриву чоловік набрав свого командира: «Григоровичу, (Микола Григорович Кульчитський), якщо я сидітиму вдома в чотирьох стінах, я з глузду з’їду. Мені треба спілкування, я хочу до хлопців». Той зрозумів: «Данило, приходь у батальйон, поставимо тебе на іншу посаду, де легше». І дотримався своєї обіцянки.

За кілька місяців лікування військовий увійшов в ремісію (до речі, незабаром виповниться п’ять років, як ознаки раку відсутні. Можна вважати, що хвороба подолана, хоча ризики лишаються — ред.), стан його покращився. ВЛК визнала непридатним до військової служби. Данила зняли з обліку, він має третю групу інвалідності. Її дали безстроково, тобто назавжди. Ветеран вийшов на військову пенсію у 34 роки.

Не встиг призвичаїтися до цивільного життя, як сталося повномасштабне вторгнення. 

Став тренером із боксу

«Це дико звучить, але я зрадів. Всередині заіскрилося, що я знову можу зробити крок туди, звідки мене випровадили. Хоч і розумів, що в окопі місяць не висиджу, але якось бути залученим хотів. Військова справа — це моє, я все знаю і можу стати корисним. І я пішов до командира, — згадує чоловік. — У частині все бурлило, завантажувалося, заносилося-виносилося. Я вже зібрався зброю отримувати, але Григорович попросив: “Почекай, я тебе знайду пізніше”».

За кілька днів на базі батальйону формувалися загони з тих добровольців, кого списали через проблеми зі здоров’ям. Данило потрапив туди.

Чоловіків згуртували, дали зброю. Вони патрулювали Запоріжжя, у нічний час виїздили за місто кілометрів за 20, бо лінія фронту ще не сформувалася, могли просочуватися диверсанти. І дійсно в посадках, у лісосмугах виявляли підозрілих блукачів. Військові зв’язувалися рацією зі своїми. Якщо чули: «То не наші» — відкривали вогонь.

Восени 2022-го ветерани зі «Скіфу» здали зброю. Їхня служба завершилась.

Через три тижні Данило Качура здійснив свою дитячу мрію — пішов працювати тренером із боксу у спортивний клуб. Тоді ж у нього з’явилося бажання волонтерити: розповідати школярам про патріотизм.

Сто зустрічей на місяць

«Я згадав, як до мене в школу приходили ветерани Другої світової, і думав: зайшло б таке чи ні? Бачив, як у Запоріжжі підлітки зірвали прапор. І подумав, що треба щось робити на противагу їхньому сприйняттю українського, що цей вибір із прапором, де вони повернули не туди, може закріпитись і в житті, і вони так уже й підуть. 

Доводити щось 30-40-річним пізно. Дитина ж може зрозуміти, що бути українцем — це добре, людяно, патріотично, що військові — нормальні, з ними можна поговорити й — дивися — щось у їхньому сприйнятті зміниться. Зернятко проросте. Зустрінуть військового завтра чи через рік і розумітимуть, що можна не цуратися, а підійти, поспілкуватися», — Данило ділиться своєю ідеєю.

У 2024-му він зважився піти з нею до одного з директорів запорізьких шкіл. Той радо погодився, щоб військовий виступив на одному із заходів. А далі… далі посипалися замовлення пачками. До ста в перший місяць, Данило мав по три зустрічі на день. Зараз збавив темп до 70-80 на півріччя.

Перші рази Данило дуже хвилювався, від нервів його кітель промокав. Щоразу доводилося прати.

«Я серйозно ставлюся до таких зустрічей, а не щоб відтарабанив і пішов. Краще тоді зовсім не приходити. Маю бути в ресурсі, бадьорим. Людина, яка воювала, воює, не може бути як дохла риба. Крім того, дітям не має бути нудно чи страшно, стараюся формат будувати глибокий, дружній, можу анекдот розповісти. Прагну, щоб військових сприймали як друзів, і донести, що таких друзів сотні тисяч і вони такі самі люди, як ці діти. І головне — що ці військові не десь далеко, а це частина нашого життя», — Данило натхненний своєю місією, може розповідати про ці зустрічі годинами.

«А ви на танку їздили?»

Всі можуть погуглити, «як воно на війні», але розпитати в очевидця подій, це зовсім інше. Запитання в різних вікових груп, відповідно, різні.

П’ятикласники (це найменші, Данило їх називає «п’ятачки») цікавляться: «А чого ви боїтеся?», «А ви на танку їздили?», «А чого росіяни злі?», «А які на війні умови?», «А скажіть, будь ласка, ми ж “орків” переможемо?».

Старші питають, як там в армії. Данило не агітує іти на службу:

«Я пояснюю, що це не суцільна м’ясорубка, як намагається цю тему просунути наш ворог, не — п’яні мужики, як у TikTok показують. Це — як держава в державі, що там є безліч спеціальностей і є своє життя, але інше, ніж цивільне. Хороші й не дуже люди зустрічаються скрізь і чіпляти автоматично на когось тавро, негативно підсвічувати діяльність військовослужбовців ТЦК, не правильно».

Запитують старшокласники чому він пішов воювати, чи мав мрії, як змінився підхід до життя після пережитого. Він відповідає, що навчився цінувати прості речі й почуватися щасливим від дрібниць, навіть від того, що ти телефон зарядив і користуєшся.

Допитуються й про смішні випадки. Данило розповідає історію:

«На пункті постійної дислокації ми спали в одному місці, а тих, хто хропить, відселили в окрему кімнату, але лишили одне вільне ліжко. Командир сказав: “Хропіть тут і не заважайте нікому. А того, хто проштрафиться, не наказуватиму грішми, бо це вдарить по його родині, а він спатиме тут”. І от у Маріуполі було заборонено виходити в місто без дозволу. Але хтось вирішив збігати швидко по цигарки. То він спав із хропунами тиждень-два. Після того курити взагалі кинув».

Є запитання, відповідей на які ветеран уникає: «Скільки ви людей вбили?» або «Як виглядає труп?».

«І від себе я ще завжди додаю, що підтримка для бійців — це велика сила. Всі ці подарунки від учнів — окопні свічки, маскувальні сітки, малюнки дитячі, які ми брали на позиції — це все показує зворотний зв’язок, що захисникам це дає радість і наснагу рухатися далі. Кажу, що ці малюнки — внесок, і він значний».

«Назвався глечиком — лізь у піч»

Бувають важкі зустрічі, коли діти кажуть, що тато в полоні, зник безвісти чи загинув. Тоді сльози заблищать і в Данила. Він зізнається, що волонтерство не дається йому легко, іноді накриває втома й вигорання. Але: «Назвався глечиком — лізь у піч. Доброволець, який йде на війну, розуміє, що там тяжко, але вже як буде».

Цікавлюся, що йому особисто дає це заняття.

«У мене є цивільна професія, а війна триває і мене веде те саме відчуття, що й 12 років тому: я не можу сидіти на дивані. У мене своїх немає дітей, але якщо ті самі побратими запитають (а як не запитають, то подумають): “Ми отут воюємо, а ти чим займаєшся?”. Так, я не в окопі, але щось роблю для країни, моя зброя — не автомат, а слово», — відповідає.

Данило Качура дуже б хотів, щоб його справа масштабувалась у цілий напрям, бо це потрібно дітям, потрібно державі. Свій внесок він оцінює скромно й буде радий, якщо хоч невеликий відсоток школярів дослухається до його слів і згадає їх, коли перед ними постане вибір.