Повернення через 60 років. Хто такі Андрій Мельник і Софія Федак-Мельник, чиї останки привезли в Україну?
Андрій Мельник, один із ключових діячів української історії XX століття, помер у 1964 році в Кельні. Його дружина Софія — у 1990-му в Люксембурзі, за рік до відновлення української незалежності, якої вони обоє так і не дочекалися. Їхні останки лежали в чужій землі не одне десятиліття, а тепер нарешті повертаються додому.
Що відомо про подружжя Мельників, яким довелося пережити спершу тривалу розлуку через польське ув’язнення, а потім німецький концтабір, та скільки ще відомих українців поховано за кордоном — розповідає hromadske.
Від добровольця УСС до керівника штабу
Народившись на Дрогобиччині, Андрій Мельник змалечку ріс у сім’ї активіста. Його батько Атанас товаришував з Іваном Франком, був сільським війтом, українським громадським діячем і мав репутацію шанованої людини. Андрію це, схоже, передалось: коли розпочалася Перша світова, студент Віденського університету Мельник, маючи законне звільнення від служби за станом здоров'я, все одно записався добровольцем до легіону Українських січових стрільців.
У лавах УСС він пройшов через бої на Пікуї та Маківці, походи з Карпат на Поділля — аж доки у 1916-му не потрапив у російський полон на горі Лисоня. Саме там — у таборі для військовополонених у селі Дубовка біля Царицина — Мельник познайомився з Євгеном Коновальцем, який через понад 10 років стане його свояком. У майбутньому вони одружаться із сестрами — доньками Степана Федака.
Наприкінці 1917-го Мельник, Коновалець і кілька старшин утекли з табору до Києва. Уже в січні 1918-го там організували Курінь січових стрільців — Коновалець очолив його, Мельник став начальником штабу.
Тривалий час Андрій Мельник залишався в тіні. Він планував операції та бойові дії, а виконували їх інші люди, які й отримували славу, поки Мельник займався тихою підготовчою роботою. Але це не означає, що його працю не помічали. Адже коли, наприклад, виникла ідея створити «Тріумвірат» — свого роду військову диктатуру, — Мельника пропонували включити туди разом із Симоном Петлюрою і Євгеном Коновальцем. Хоча зрештою ідею «Тріумвірату» й відкинули.
Наприкінці 1919 року, коли українське регулярне військо припинило існування, Андрій Мельник перехворів на тиф. Одужавши, він виїхав до Рівного, де пізніше його затримали поляки та відправили до табору інтернованих.
П'ять років за ґратами — і одруження після виходу
Арешт був пов’язаний зі справою Ольги Басараб — підпільниці Української військової організації та особистої зв'язкової Коновальця. У 1924 році під час обшуку в її квартирі знайшли дані про розташування польських військових частин. Заарештували кількох людей, зокрема Мельника.
Унаслідок жорстоких катувань Ольга загинула. Мельник теж зазнав тортур у в’язниці, але зрештою після п’ятирічного ув’язнення вийшов на волю.
На волі його вже чекала наречена Софія Федак — донька відомого львівського адвоката, пластунка, випускниця Віденської торговельної академії. У лютому 1929 року вони одружились у каплиці Духовної семінарії у Львові — одразу після звільнення Мельника.
Під час навчання у Відні Софія стала співзасновницею першого осередку «Пласту», у Львові — входила до правління «Союзу українок» і працювала в Ревізійному союзі українських кооперативів.
Мельник і Бандера
Після виходу з тюрми Мельник майже на 10 років відійшов у тінь: легально працював інспектором лісів Греко-католицької митрополії, адже перебував під постійним наглядом поліції. Однак зв’язків з ОУН, у створенні якої Мельник брав участь, він не розривав.
У 1937 році, за свідченнями самого Мельника, він таємно зустрівся з Коновальцем у Татрах — і той запропонував йому стати заступником провідника ОУН, а в разі своєї загибелі очолити організацію.
Загибель настала вже у 1938-му. Мельник перебрався до Італії й незабаром був проголошений новим провідником ОУН. Але всередині організації назрівав розкол. На початку 1940-го виник конфлікт між членами, які проживали в еміграції, з одного боку, та переважно колишніми політичними в'язнями на чолі зі Степаном Бандерою з іншого боку.
Тоді Мельник зустрівся з Бандерою в Італії та запропонував включити його до складу Проводу ОУН як куратора підпілля на території України. Той поставив умову: спочатку прибрати з Проводу людей, яких він вважав причетними до його ув'язнення в Польщі. Домовитися не вдалось — ОУН розкололася на дві частини, які ми сьогодні знаємо як ОУН(м) і ОУН(б).
Примирення намітилось вже після Другої світової війни. Мельник і Бандера декілька разів зустрічались, обговорювали ОУН та питання можливого об’єднання. «Вони десь самі усвідомлювали всю абсурдність ситуації, коли їхній розкол зіграв тільки на руку ворогам ідеї української самостійності. Тому шукали шляхи до поєднання», — казав про це доктор історичних наук Іван Патриляк.
Німецький концтабір і відмова від компромісу
Перед Другою світовою Мельник виходив на контакт із німецькою розвідкою, розраховуючи здобути підтримку ідеї української незалежності. Але Третій Рейх публічно цю ідею так і не визнав — і Мельник швидко розчарувався у співпраці.
У липні 1941 року Андрій Мельник дізнався про план Третього Рейху включити Східну Галичину до Генеральної губернії й написав лист із протестом проти цих планів — того самого місяця його разом із дружиною Софією заарештували. Подружжя примусово вивезли до Берліна, де тримали під домашнім арештом до 1944 року.
У січні 1944-го обох відправили до концтабору Заксенгаузен. Там вже сидів Степан Бандера. Перед цим нацисти вимагали від Мельника відректися від діяльності ОУН в Україні. Він відмовився.
Восени 1944 року, втративши контроль над українськими землями, Третій Рейх знову зацікавився українськими емігрантами — і захотів, щоб вони створили Український Національний Комітет (УНК). Мельника, Бандеру та деяких інших політв'язнів звільнили.
Вести переговори щодо створення УНК та очолити Комітет доручили Мельнику, який висунув Німеччині такі умови:
- Переговори будуть відбуватися безпосередньо з німецьким Міністерством закордонних справ.
- Німецький уряд підпише та оголосить декларацію, що Німеччина зрікається всяких претензій на українські землі й визнає право українського народу на самостійну державу.
- Буде створений Український Національний Комітет як єдиний речник українців у Німеччині, нічим не пов'язаний з російським Комітетом Власова.
- Буде створена Українська Національна Армія під українським одноцілим командуванням.
- Негайно будуть звільнені з концентраційних таборів і арештів усі українці, арештовані з політичних чи національних мотивів.
Німеччині ці умови не підійшли. Тож Мельник відмовився від подальших переговорів та відійшов від політичної діяльності до кінця війни.
Життя й поховання в Люксембурзі
Після війни подружжя Мельників оселилося в Люксембурзі. Мельник намагався консолідувати українську діаспору, у 1957-му виступив з ідеєю Світового конгресу українців — її реалізували вже після його смерті. Помер він 1 листопада 1964 року в Кельні. Поховали його на цвинтарі у Люксембурзі, де за кілька років до смерті він сам зарезервував собі місце. Там уже спочивала мати його дружини.
Поруч із ним увесь його шлях була дружина Софія. У Люксембурзі, поки чоловік займався організаційною роботою, вона вдень працювала в банківській сфері, а вечорами сиділа за друкарською машинкою, допомагаючи підтримувати мережу ОУН у всьому світі та фіксуючи матеріали з історії руху.
«Вона була пластункою, борчинею, фінансисткою. Каралась у концтаборі нацистів. Прожила довге життя і відчула радість відродження України у 1990 році», — казав про неї історик Юрій Юзич.
Померла Софія Федак-Мельник 31 липня 1990-го, на 89-му році життя. Похована там само, де й чоловік. Тепер же їхні останки повертаються на Батьківщину, якої обоє так і не побачили вільною.
Перепоховання видатних українців
Мельники — перші, але не останні. Їхнє повернення є частиною масштабнішого процесу: Україна починає забирати додому тих, хто боровся за її незалежність і помер на чужині.
21 травня останки подружжя зустріли на українському кордоні. Спочатку прах Мельника перепоховають на Національному меморіальному військовому кладовищі, а згодом — у Національному пантеоні героїв, який мають облаштувати в центрі Києва.
«Це дуже символічний жест. Треба розуміти, що ті останки будуть вшановані, що вони будуть місцем вшанування, молитви за їхню душу. Це дуже символічний жест. І так є в інших країнах», — сказав hromadske Олег Павлишин, доцент кафедри новітньої історії України Львівського національного університету.
Планувати перепоховання Мельника почали із січня 2026 року. Документальне ж оформлення відбувалося швидше — понад місяць — завдяки взаємодії з посольством та українськими громадськими організаціями в Люксембурзі, розповів hromadske голова Українського інституту національної пам'яті Олександр Алфьоров.
Розмови щодо перепоховання видатних українців тривають уже певний час. У квітні цього року Володимир Зеленський анонсував створення спеціального Пантеону, де вони мають бути перепоховані.
Наступним в Україну мають повернути Євгена Коновальця — про це вже заявив Зеленський. Але черга довша: дипломатичні представництва ідентифікували поховання 98 українців у 21 країні. Серед них — політичні, військові, культурні та громадські діячі УНР, ЗУНР, ОУН-УПА та уряду в екзилі.
«Звісно, нам необхідно говорити про Петлюру й Скоропадського. Це два керівники незалежної України 100 років тому, які поховані за кордоном, у вимушеній еміграції, але які свої життя до смерті присвячували тому, щоб повернути в Україну українську владу і повернутися на рідну землю», — прокоментував голова Українського інституту національної пам'яті.
Водночас Алфьоров наголосив, що є ще одна категорія перепоховань — менш відомі українці, могили яких за кордоном не доглядають, або на них закінчується оренда.
«Таких дуже багато, тому що в цілому так склалося, що сьогодні ми не знаємо достеменно, яка кількість українців похована за кордоном, чи їхні могили збереглися», — сказав очільник Інституту нацпам’яті.
Щодо процесу перепоховання видатних діячів Алфьоров переконаний: так ми передусім спадкуємо нашу історію.
«Не історію, пов'язану, скажімо, із СРСР — хай це росія собі робить і в народі спадкує, — а ми говоримо про ідентичність», — зауважив він.
«Україна до останнього часу перебувала в ситуації, коли не були вибудовані межі нашої ідентичності. Зокрема, межі ідентичності — це те, ким ми є. І часто ми говоримо про спадок, але чи є ми спадкоємцями? Тому що наша культурна спадщина — література, твори мистецтва, закордонні осередки — вона залишилася там, у Європі, у світі, на континентах. Мало що потрапило сюди, в Україну. І сьогодні час все ж таки визнавати себе спадкоємцями України, незалежної України, яка існувала 100 років тому», — підкреслив Алфьоров.
- Поділитися: