Микола Куліш: воїн, митець і Ґете з тавром «терориста»

Геній із Чаплинки 

Рідна для митця Чаплинка, що на Херсонщині, нині окупована росіянами. Так було і 132 роки тому. У подружжя Кулішів народився син — якраз у день святителя Миколая, тож вибір імені майбутнього драматурга був очевидний.

Крім імені, батьки мало що могли дати своєму синові. Обоє були наймитами, тато ще й полюбляв хильнути зайвого. Тож малий Микольця не чекав з моря погоди й сам намагався прилаштуватися кудись, аби заробити на хліб.

Попри всі труднощі дитинства, хлопчик зумів закінчити 4 класи у парафіяльній школі. Там він так вразив учителів своєю тямущістю, що місцева інтелігенція погодилася оплатити йому навчання в училищі в Олешках. Звідти він подався ще вище — до Олешківської прогімназії. 

 І там, і там Микола проявляв не тільки свій гострий розум, але й бунтарський характер. З училища його кілька разів відраховували «за непокору начальству». А одного разу навіть зловили на вивченні програми соціал-демократичної партії — поборників імперського ладу.

Не варто думати, що як Микола вибрався в люди та здобував гарну освіту, то бідність його покинула. Вона наздогнала його посеред навчання. Річ у тім, що юний митець жив у хаті свого одногрупника; коли ж його старший брат повернувся з війська, Миколу «попросили» з того дому. Довелося тинятися світом. 

«Веди нас, батьку Куліш…»

Глухі звуки пострілів ледь не щогодини долітали до вух кожного в’язня на Соловках. Кулішеві цей звук був добре знайомий: свого часу він устиг настрілятися на фронті Першої світової війни, а потім і під час революції на боці більшовиків. Як і долю більшості його майбутніх колег-літераторів, події кривавих 1910-х перекроїли талан Миколи Куліша.

Розкривши у собі талант до письма, хлопець опанував ще й іншу царину — військову. До 1917 року Куліш устиг написати кілька п’єс та віршів, піднятися до звання офіцера царської армії російської імперії та ледь не померти — двічі зазнав важких поранень, зокрема й у голову.

Не гаяв часу юний Микола і в особистому житті — 1915 року він одружився з Тосею Невель, сестрою своїх приятелів ще з Олешків. За це його покарали гауптвахтою, оскільки начальство не дало дозволу взяти шлюб. 

Переживши глибоку депресію і тотальну зневіру, Куліш подався до комуністів. Разом з червоними юний митець створив полк із селян-добровольців — воював проти денікінців на своїй рідній Херсонщині. Вояки так любили свого командира, що називали його батьком.

Боротьба на полі бою забезпечила Кулішеві повагу більшовиків і навіть членство у комуністичній партії. Кохана митця — Тося — сумно констатувала: «Все пізніше життя він був в’язнем цього партійного квитка».

Проте слава революціонера не врятувала його від смерті — сталінський терор не щадив навіть прихильників режиму. 

Та поки цього не сталося, Куліш здіймає неабиякий ажіотаж навколо себе однією зі своїх зрештою найвідоміших п’єс — «97». У ній він розповідає про вкрай чутливу на той час тему — голод 1921-1923 років. 

Уперше глядацькому оку цю виставу представили вже за рік після трагічних подій. П’єса мала шалений успіх. Настільки, що впродовж сезону 1924-1925 років театр імені Івана Франка, очолюваний Гнатом Юрою, ставив «97» аж 50 разів!

Куліш вивів радянську драматургію з манівців примітивізму й дешевої агітації та вказав шляхи творення глибокої пересякнутої революційним змістом п’єси, тим самим зламавши невиразну методику використання театру для агітаційних заходів, і реалізував ідею виховання революційного світогляду через театр.Юрій Смолич, із книжки «Розповідь про неспокій», 1968 рік

Не Україною єдиною подорожував цей твір: франківці їздили з цією виставою по великих містах росії та навіть Канади.

Не менший успіх мала й наступна п’єса Куліша — «Комуна в степах». Вона остаточно ствердила ім’я молодого драматурга.

Харків, Курбас і «Мина Мазайло»

На розстріл Куліша ведуть не самого: за ним під вартою волочить ноги його добрий друг Лесь Курбас. Обоє провели свої найкращі роки у Харкові, обоє разом творили, дискутували та ділили скибу хліба. За легендою, їх двох убили одним патроном. Постріл — і обоє впали долілиць. Та цьому вбивству передувала довга міцна дружба.

Харків — тодішня столиця — манив до себе чи не всіх митців. Хвильовий, Тичина, Сосюра, Вишня — усі вони були тут. Куліш став «одним із них». Доволі швидко Микола потоваришував зі своїм тезкою — Хвильовим. Вони двоє та ще кілька митців сформували гарну компанію з «дружбою найвищої проби». Куліш навіть став головою дітища Хвильового — ВАПЛІТЕ, одного з центрів тодішньої літературної дискусії.

Ці двоє письменників були такими близькими, що коли Хвильовий вчинив самогубство, молодий драматург Куліш усю ніч плакав над його тілом, а наступну ніч після похорону провів над його могилою.

Ще одну міцну дружбу Куліш зав’язав із Лесем Курбасом. Як писав Лесь Танюк, з неї виросла «єдина й цільна лабораторія української культури» — перший писав п’єси, а другий ставив їх у своєму театрі. А втім, контраст між цими двома митцями був шалений:

По-людському Курбас і Куліш були навдивовижу різні, зовсім не подібні один до одного, я б навіть сказав — абсолютні антиподи: Курбас — витончений інтелігент, Куліш… — обрубкуватий сільський дядько. Чого було в одного надміру, того не тільки бракувало, а взагалі зовсім не було в другого.Юрій Смолич, із книжки «Розповідь про неспокій», 1968 рік

Попри авангардний настрій своїх товаришів-новаторів, Куліш не відмовлявся від традиційних для своїх п’єс побутово-реалістичних рис. Його твори — «97», «Комуна в степах», «Отак загинув Гуска» — були саме такими. У наступних роботах драматург також зберігає ці напрацьовані принципи.

У творчому тандемі Курбас не прагнув підлаштувати Куліша під себе. Навіть навпаки — режисер намагався якнайкраще розкрити сенс п’єс, які намагався донести письменник, дарма що спершу вже бувалий театрал доволі різко ставився до його стилю.

Одним з найбільш відомих творів цього тандему є п’єса «Народний Малахій» — розповідь про поштаря Малахія Стаканчика, який став одержимим ідеєю «реформи людини», заради якої був готовий на все.

Подейкують, що у цьому творі в образі Малахія можна помітити й самого Куліша — той свого часу також належав до покоління революційних мрійників з фантазіями про комунізм, що мав розв’язати всі проблеми людства.

Твір мав шалений успіх. Тільки от радянська влада з цим не змирилася — після нищівної критики цю п’єсу в Україні заборонили. Куліш, не довго думаючи, переклав твір російською, а Курбас поставив її в росії. Що ж, згодом виставу заборонили ставити й там.

Інший шедевр Куліша та Курбаса — п’єса «Мина Мазайло». Цим твором знаний на всю Україну драматург висміює меншовартісність тих українців, які намагаються вдавати із себе великих росіян, а також порушує тему важливості української мови у країні, яка ще зовсім нещодавно програла свою боротьбу за незалежність.

Надворі 1929-й, пікові роки українізації вже позаду, поступово з москви розгортають реакційну політику русифікації. Щоправда, над цим ще можна жартувати.

Щиру посмішку, а подекуди й легенький сміх у цьому творі викликає діалог між дядьком Тарасом і тьотею Мотею з Курська (як же актуально!) — та назвала українську мову «огидною та репаною»:

— А по-вашому, по-оно-о-му, вишепоіменованому, не по без-воз-мез-дно у французів бла-го-прі-об-ре-тє-н-ному, а по істинно по-расєйському як буде «акушерка»? По-нашому «повитуха», а по-вашому як? 
— Акушерка. 
— Нічого подібного! «Акушерка» — слово французьке, «адвокат» — латинське, «лямпа» — німецьке. По-нашому білет — «квиток», а по-вашому як? 
— Білет. 
— А дзуськи! «Білет» — слово французьке. Думаєте, комод» — ваше слово, «гардина», «кооператив» або «вагон»? «Матерія» — думаєте, ваше слово, «овальний», «роза» або «машина»? Навіть «гармоніка» — і то не ваше слово. 
— Шовінізм! 
— Нехай шовінізм, проте і це не ваше слово! Половина слів у вас позичена… 

Та що там! Чого варта лише одна фраза тьоті Моті: «Прілічнєй бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной».

Цей твір — останній, до якого радянська влада поставилася схвально. Далі ж на драматурга, як і на його соратників, спершу нацькували підконтрольних радянській владі критиків. Українських митців вивели зі сцени — зробили життя нестерпним, а подальшу творчу кар’єру — неможливою. 

Голод, арешт і тавро терориста

Листопадовий соловецький холод до кісток пронизує тіло бійців розстрільної команди НКВС. Вони поспіхом закопують тіло Куліша і тих, кого вбили разом з ним — а це Курбас, Підмогильний, Мазуренко та Епік. 

Напередодні буремних і трагічних 1930-х Куліш разом з багатьма іншими митцями (серед них Курбас, Підмогильний, Остап Вишня, Михайль Семенко) поїхав до Москви на авдієнцію до Йосипа Сталіна. Там їм показували п’єсу «Дні Турбіних» Михайла Булгакова, а також пропонували створити Спілку письменників України. Є легенда, що під час зустрічі з «вождем» один із письменників — Валер’ян Поліщук — запитав, коли до України приєднають Вороніж та Кубань.

У той страшний час Куліш став свідком Голодомору на рідній Херсонщині. Коли вже гірше не могло бути, радянська влада завдавала нових ударів і по самому драматургу: спершу визнала «ворожими» його твори «Мина Мазайло», «Патетична соната» та «Маклена Ґраса»; потім закрила театр «Березіль»; врешті — арештувала самого письменника прямо перед похоронами його друга Івана Дніпровського. 

За абсурдним звинуваченням Куліш нібито готував замах на самого Сталіна. Йому закидали співпрацю з Організацією українських націоналістів і підготовку до теракту. Митець отримав 10 років Соловецьких таборів, уже страждаючи від туберкульозу. Туди ж запроторили й Леся Курбаса.

Куліш не зламався у таборі. Навіть бувши в камері-одиночці, він і далі працював над рукописами. Достеменно відомо, що за час ув’язнення автор встиг написати п’єсу «Такі» — на жаль, вона не збереглася до наших днів. 

* * *

Куліша і Курбаса вбили в один день — 3 листопада 1934 року. Подейкували, що останки драматурга викинули в Біле море. Це виявилося міфом. Як і те, що обох розстріляли одним патроном — нібито заради економії. Проте це лише чутки, що додають драматизму й без того трагічній історії.

Для тих, кого цікавить українська література XX століття, hromadske підготувало спецпроєкт «Розстріляне відродження» — тут ви можете почитати історії життя митців, яких знищила радянська росія у 1930-х.