«Мої пісні — зізнання в діагнозах». Vivienne Mort про новий альбом, вроджену депресію, бабусині девізи та ставлення до росіян

Про девізи бабусі

У моєї бабусі є девізи, які вона часто повторює. І мені вони відклалися. Недепресивна частина мене взяла ці девізи. У бабусі завжди «Сьогодні гарний день» і «Все буде добре». І це такі прості слова, але вони в неї рефреном завжди йдуть. Щоправда, там ще є «Ні за що не думай». Але цей девіз я намагаюся не брати, бо він мені й так вдається, без порад. 

Про новий альбом

Нічого поганого нам про нього не сказали. Були деякі коментарі, що люди розчаровані. Я стежу, тому що відповідаю на них. Але це радше були очікування, що ми будемо робити щось, як робили, а ми не виправдали цих надій. 

Ми вже не перший альбом випускаємо в цю еру інтернету. Ми захотіли відзначити цей момент (вихід альбому — ред.) і подумали, що треба зібрати друзів. 

Я хвилювалася, тому що вперше показувала альбом і це ж ніби мої зізнання в діагнозах. Може, не в діагнозах, а в думках. Мені ж ніхто не пише ті пісні, я їх сама пишу — щось пережила і написала. І для нас це також був перший досвід — просто людей зібрати в театрі й поставити для них обкладинку, щоб вони буквально дивилися на музику, не відволікаючись. І тому там така суміш переживань, включно з тим, чи не буде їм незручно піти, щоб не образити авторів.

Мені не важливо, щоб слухач розумів текст саме так, як я. Я вважаю: скільки вух і слухачів, стільки й інтерпретацій одного твору. 

Про творчу паузу

Ми у 2020 році вирішили, що треба розходитися: коли починали, домовилися, що якщо нас самих музика не надихає, то краще її просто не будемо робити. Не хочеться бути музикантами, які вже двадцятий рік одне й те саме грають, одну й ту саму пісню, якось її там трошки перероблюють і видають за нову.  

У нас з цим альбомом уже нова ера. Поштовх відбувся якраз під час вторгнення, коли ми зрозуміли, що є ми, є слухачі. А на той момент ми вже розпустили гурт і планували собі просто пожити, надихнутися чимось, а потім зустрітися і з новими думками продовжити. Але ми зрозуміли, що разом сильніші. Ми два європейських тури великих проїхали, а також Україною, і це все акумулює кошти, які ми віддаємо.     

Про творчість

Я з 10 років так реагую на переживання — пишу пісні. Творчість зі мною не може не траплятися. Інакше, напевно, я покінчила б життя самогубством, якби якось це не виражала. Тому що мені в розмові набагато важче свої думки висловлювати. Я серйозно не думала, чи це мені допомагає, тому що я часом щось напишу і сиджу плачу ще довго. Я не знаю, добре це чи погано. Може, там треба було одну сльозу зронити, а я сиджу проливаю.

Про коментарі в соцмережах

Наша публіка — це люди, які самі захотіли, десь нас знайшли й підписались. У нас загалом майже всі коментарі позитивні. І тому постійно треба себе критикувати, бо так можемо взагалі не розвиватися. 

Коли, наприклад, ми десь з'явимося, приходять нові люди. І одразу починають надходити коментарі: «Помаду треба іншого кольору». Я іноді бавлюся й пишу: «Якого, що порадите?» Радять більш блідого, але потім пишуть: «Вибачте, якщо щось…»

А також під відео, яке завіруситься, завжди багато чужих коментарів. В основному там фото з чорнобривцями й дітьми на аватарках. І починається: «Хто це?», «Що це?», «Що вона виє?» Найбільше я отримала коментарів таких під відео, де співала пісню Ніни Матвієнко. У той день, коли її не стало, у мене був концерт у Житомирі. А я в дитинстві на конкурсах співала «Сіла птаха». І я захотіла в цей день заспівати на концерті цю пісню. Ми виклали це відео. І почалося: «Так, як Ніна, не буде», «Що це за ворона волає?»

Про вроджену депресію

Мені кілька років тому сказав спеціаліст, що я належу до 7% людей, у яких вроджена депресія. Тих, хто народився і вже все бачить так сумненько. Але я екстравертка. Тому що, попри драматичне бачення всього, я все одно люблю людей, спілкуватися, виступати. Я завжди обожнювала виступати. І я не можу одна бути. Мені потрібно з кимось розмовляти. 

Про ставлення до росіян

Мені не шкода росіян. Я їх дегуманізувала для себе. Це саме сталося, тому що в перші дні вторгнення я ще писала пісні, які я їм адресувала. Я ще думала, що там люди, я ж не до якоїсь маси сірої говорю. Так сподівалася. Тому що, пам'ятаєте, в перші дні ще була надія, що всі вони вийдуть на площі. Не може ж бути так, що вони все це просто схавають і такі «ну ладно, не бачимо, що там відбувається». 

А потім стало ясно. Не знаю, що перемогло в них, але повна байдужість. І це дійсно сіра маса, і дегуманізація сталася сама собою. Ще до Бучі.

Я ще на початку читала повідомлення від росіян, від слухачів, тому що в нас там є слухачі. І пам'ятаю, що одна людина мені постійно писала: «Я ось кинув на ваш збір, ми з вами, ми тут, нас мало, але ми ховаємося». І останнє, що я вже пам'ятаю від нього, — це те, що він мені скидає відео, як уночі балончиком замазує букву Z. І я подумала: господи, їдь додому, герою.  

Про російську культуру

Я закенселила її для себе. Вона була в моєму житті, я на ній виросла. Я добре пам'ятаю з дитинства російські книжки. А з українських, окрім Шевченка, майже нічого не пам'ятаю. Декілька творів, які дуже осіли в голові, — наприклад, «Жовтий князь», про Голодомор. От якісь конкретні спалахи є, але я не можу сказати, що, навчаючись в українській школі, я вчилася на українській літературі. Просто над цим працювали, нас зросійщували. 

Зараз я дочитую «Сад Гетсиманський» Івана Багряного. Це про нашу інтелігенцію та й просто про всіх неугодних режиму людей, які потрапили в тюрми НКВС і сиділи там по 30 людей в одноосібній камері. Я зараз намагаюся все наздогнати, що я не читала. І я скажу, що Іван Багряний крутіший за Булгакова.