«Українцям ще ніхто не догодив». Лідер гурту «ТІК» Віктор Бронюк про роботу чиновником, службу в армії, дієту та оленів

Про посаду

Моя посада звучить так: генеральний директор Вінницької обласної філармонії імені Миколи Леонтовича. Я не чиновник, це не чиновницька посада. Це просто комунальний заклад, який підпорядковується обласній раді. Чиновником я вже був, і якби постало питання знову йти на чиновницьку посаду, я, напевно, не погодився б. 

Я не скаржуся, тому що для мене це була усвідомлена річ. У нас є потужна організація, це близько 250 творчих людей. Є 5 потужних колективів. Коли мені запропонували, перша асоціація в мене була така, що це посада, яку обіймають, коли вже йдуть на пенсію. Ми спільно з керівництвом міста й області переговорили й вирішили все-таки дати більше життя і трошки затягнути молодь. Мені хочеться, щоб Вінницька обласна філармонія стала культурним осередком України загалом.

Про роботу чиновником

Колись я складав присягу державного службовця. Вже не пам’ятаю, як вона звучить. Вона є обов’язково, як же без цього. Надають державний ранг, це все дуже серйозно. 

Насправді це в мене перший запис у трудовій книжці. Я після університету пішов працювати в обласну адміністрацію, ще не чиновником. А потім уже в міську раду — і там став державним службовцем.

Коли я йшов з міської ради у 2007 році, то визначив для себе два поняття. Перше: чому чиновник нічого не робить — тому що він двома руками тримається за крісло, щоб до пенсії дотягнути. І друге, не менш важливе: часто чиновники не заглиблюються в суть питання. Бо тут же головне що? Вчасно відписатися, бо премії не буде. 

З чиновницького погляду найголовніше, щоб у кінці робочого дня папірці з одного краю столу лежали на другому, вважалися підписаними. І так тиждень, місяць, і воно затягує на такий колообіг. Це якщо із сарказмом до цього ставитися.

А насправді роботи дуже багато, якщо ти маєш бажання.         

Про музичний ринок і мовне питання

Якщо ми говоримо про популярне музичне мистецтво, комерційне, то це комплексна річ. Треба, щоб держава це теж вирішувала, тому що ринок — це ринок, комерція завжди там, де є гроші. 

Чому ми за стільки років не здобули незалежність у музичному сенсі? Москаль не дрімав, він сюди свідомо заганяв свій контент, а державне регулювання умовно було, але в це ніколи ніхто не залазив, бо питання слизьке і завжди приносило для держави й команд, які приходили до влади, більше мінусів, ніж плюсів.

До того, що демонструє світова музична індустрія, ми в жодній мірі не доросли. За часів незалежності вона у нас пробувала зароджуватися, але й до сьогодні — у зародковому стані, тому що ні закони, ні ринок не сформувалися. 

Те ж саме питання авторських прав. Скільки років воно вирішується — не вирішене. Про роялті, про організацію системи ринку взагалі. 

До мене часто підходять музиканти й кажуть: от, ми граємо весь ваш репертуар. І вони це говорять з такою гордістю — це ж класно, ми на чайові заробляємо. І вони це ще подають, мовляв, ми ж вас піаримо. Я дивлюсь на цю людину, і от як їй пояснити, що це те саме, якби він пішов до голови колгоспу і сказав: я у вас вкрав 20 мішків і класно продав, заробив непогано. Або до орендаря ставка: я в тебе виловив усю рибу, класна в тебе риба. 

Немає розуміння, немає усталених норм і правил. І без допомоги та участі держави це, на жаль, не відбудеться. 

Про те, як «несерйозні» пісні впливають на сприйняття людини

Така проблема є. Ти приходиш, починаєш із кимось спілкуватися, і люди бачать тоді, що я розумію, про що говорю. З головною бухгалтеркою я спілкуюся, і вона така — чекай, то ви розумієте! І я так — уявіть собі, я розумію, про що говорю. І їй уже легше.

Але це загальне сприйняття. Коли, наприклад, я приїхав презентувати мобільний додаток у якесь місто, з мером, із заступниками, ми почали говорити, і люди такі дивляться — а, то ви навіть у темі, ви не просто приїхали «фейсом поторгувати». Я кажу — ну так, ми з командою це розробляли, ми це впроваджуємо, я розумію, про що говорю.

У мене є один колега, він колись тамадою працював. Потім став науковцем, почав читати лекції в одному з університетів. Але його все одно колеги багато років ще сприймали як тамаду. Напевно, це теж такий пережиток нашого суспільства, що не готові людину сприймати в якійсь іншій іпостасі, на жаль. 

Що зараз із гуртом «ТІК»

Колектив живий, попри те, що для нього, скажімо так, непрості часи. Два учасники продовжують нести військову службу. 

Ми свого часу були найбільш гастрольованим колективом України. У нас зафіксований офіційний рекорд — 24 виступи за місяць, незафіксований — 26. Ми завжди працювали так, що приїжджаємо — і робимо свято. Ми створюємо настрій, і це круто. 

Сьогодні в країні не так багато свят. На жаль. І часто телефонують організатори якогось івенту й кажуть: ми б вас запросили, але «ТІК» — це ж весела команда, а в Україні зараз не так весело. Є такий шаблон, і від цього нікуди не подінешся. Думаю, що нам ще буде коли посвяткувати.  

Але теж, наприклад, приїжджаєш підтримати хлопців-бійців. Думаємо, на патріотику будемо більше бити. А вони хочуть про «пірожино», хочуть про оленів. Про кацапів. Вони ж нормальні живі люди, їм потрібні емоції. 

І ми відпрацювали там годинку чи півтори, поспілкувалися, пофоткалися. А потім через три дні телефонує командир, каже: хлопці, з мене могорич, частина працює зовсім по-іншому. Тому що люди емоційно вигоріли, а ми їх зарядили емоцією. 

Про службу в теробороні

Я був у Вінниці. Призвався в 171 батальйон. Згодом мене перевели в угруповання «Дністер», у логістику. Це підрозділ, який забезпечував комунікацію двох бригад і всіх підрозділів на території Вінницької та Черкаської областей. 

Це теж окрема справа, деякі «борці за правду» мене шукали, якісь медведчуківські телеканали кричали — ми знайдемо, бо хтось казав, що бачив у списках батальйону Бронюка, а його там не було фізично. Я кажу — звісно не було, тому що мене перевели через місяць служби, забрали в угруповання. Але ж вони не розуміють, що коли ти призиваєшся у батальйон і є наказ про відкомандирування в інший підрозділ, то, умовно, нарахування зарплатні відбувається у тому батальйоні, де ти приписаний. Коли я вже звільнявся, з угруповання, де проходив службу, мене відкомандировували назад, і я їздив у пункт постійної дислокації батальйону, щоб мене звільняли саме з нього. Ось такий процес. 

Але комусь щось пояснити — нереально. Особливо людям, які до цього ніколи не мали жодного стосунку.

Про пісню «Журавлі»

Перша композиція, яка в мене з'явилася через 6 місяців після початку широкомасштабної війни, називалася «Журавлі». Це сумна пісня. Дехто до сьогодні каже, що вона не дуже на часі, тому що ніби є суспільний договір про те, що ми розуміємо — в країні війна, у нас дуже багато втрат, але ми поки не плачемо. Та мені хотілося її заспівати. Не знаю, чому. 

І ті щирі сльози під час туру, коли ми їхали... Ми не маємо про це забувати. Ми повинні винести уроки з цієї війни і постійно про це говорити. Тому що, на жаль, сьогодні для багатьох війна знову відійшла на другий план.   

Про дієту

Справді, я колись важив майже 120 кг. Чому так сталося? Гастрольна діяльність. Удома ти ж не їси регулярно — сніданок, обід, вечеря. А коли їдеш у турі: вранці встав у готелі — поснідав, приїхали — тут уже обід, закінчився концерт — вечерю приготували. Випив сто грамів, з'їв кілограм. І так приїжджаєш, а в тебе штани вже не затягуються. В мене після першого туру +10 кг було, і після другого. Мені реально важко було. 

Я схуд зараз на 30 кг. В мене не було проблем з алкоголем, але я свідомо відмовився від нього. Бо це за собою тягне неконтрольоване споживання харчів, закуски. Почав більш-менш раціонально харчуватися, наскільки це можливо.

Про «Оленів» 

От часто питають: а тобі не набридло співати про оленів, ти вже майже 20 років співаєш. Я до цього прийшов свідомо, по-перше. По-друге, це мій твір, який фактично нас зробив. Чому я маю соромитись? Якщо він мене задовбав, то, напевно, треба покласти баян збоку і сказати — все, я вже не хочу співати. Це буде чесно.