«Тут уже Стусів не лишилося». hromadske з’їздило на батьківщину поета

Сина поклали в колиску, сплетену рахнівським майстром Іванушенком, і затягнула мати колискову, яку Василь запам’ятав на все життя: «Ой, люлі-люлі, моя дитино / вдень і вночі / іди ти, сину, на Україну / нас кленучи». 

Чи одкрилося матері, що для її сина дорога до себе стане дорогою до української України? Чи просто ця колискова допомагала Їлині виспівувати тугу свого з дітьми життя?

Через три роки батько Семен забрав малого Василя з Рахнівки на Донбас. Дитиною і юнаком поет кілька разів приїздив у село.

«Коли у 1997 році в селі створили кімнату-музей Василя Стуса, земляки казали, що ми Стусів не знаємо, і що саме ті Стуси зробили для Рахнівки — теж. Але районне начальство знайшло підхід: ми вам дорогу зробимо, матеріальну базу хорошу для місцевої школи, а ви зробіть музей, як у Шевченкових Моринцях», — згадує незмінний директор музею Стуса в Рахнівці Дмитро Омелянчук.

Напередодні дня народження Василя Стуса hromadske поїхало в Рахнівку, де на колишньому обійсті старого Дем’яна сам дід чи батько Семен зарили колись пуповину поета.

Дуже далекий родич

Від в’їзду в село до музею Стуса веде асфальтова дорога. А ліворуч від неї відбігає ґрунтова, більше схожа на просіку. Вулиця названа на честь Василя Стуса і ледь не впирається в криницю, яку колись біля своєї хати копав його дід Дем’ян. За криницею дорога-просіка стає стежкою і біжить кудись у левади.

На будинку зі старої рудої цегли — меморіальна таблиця: «На цьому місці стояла хата, в якій 6 січня 1938 року народився поет Василь Стус».

«Не знаю, чи буде господар з вами говорити, у нього характер, він журналістів як коли жалує», — говорить мені Світлана Кобзар, працівниця музею Стуса.

Вхідні двері до хати не замкнені, собаки не видно. Заходимо. Назустріч чоловік з паличкою, років 60. Пильно вдивляюся в його обличчя. Це двоюрідний племінник Стуса, тож шукаю хоч якоїсь зовнішньої схожості. Нічого. На моє «розкажіть» запрошує до кімнати. Переконавшись, що я розраховую на тривалу розмову, нарешті сідає.

«Цей будинок мій батько, Сіньківський Микола, збудував на місці старої хати діда Дем’яна Стуса. Батько мій був двоюрідним братом Василя по матері. Їлина в дівоцтві Сіньківська», — пояснює мені Сергій.

У спогадах Дмитра Стуса йдеться, що у 1959 році Василь допомагав двоюрідному брату будувати хату. Але Сергій про це нічого не знає.

Чоловік щиро зізнається, що взагалі мало що знає про знаменитого дядька. Дізнався про його існування у 1990-ті, як ото почали в Рахнівку «до Стуса» люди їздити, музей відкрили. 

Батьки йому про дядька ніколи нічого не казали. Віддали вони речі Стусів, що в сараї лежали, у музей, та й усе. На Байковому цвинтарі в Києві, де могила дядька, він не був. І віршів його не знає. І на заходах різних, як родич, не виступає — не любить він цього.

«Водять тут екскурсії. А до чого їх водити? Вулиця імені Стуса, а асфальт на неї не поклали. Хати Стусів нема. Обійстя мої батьки наново обживали, корчували пні на городі. Он хіба що криниця Стусів — так хоч би дашок над нею відремонтували, корбу налагодили. У тій криниці води сантиметрів 60, давно почистити треба», — говорить Сергій.

Дашок над криницею справді вже волає про заміну. Але, за словами Сергія, ніхто, крім нього, з криниці воду не бере, то хто ж бо має той дашок ремонтувати?

«Колись до моїх батьків сестра Стуса, Марія, приїздила разів зо два. Дмитро з Валентиною, як завертали в село, то теж заходили. А зі мною Дмитро не родичається. Ми троюрідні брати — це вже дуже далекі родичі. Зараз нікого зі Стусового роду в селі не лишилося — хто вмер, хто виїхав давно», — підсумовує Сергій.

Між судом, колгоспом і Донбасом

А з’явилися Стуси в Рахнівці в середині XIX століття. Принаймні, так стверджує вінницька дослідниця родоводу поета Оксана Яцюк, на яку посилається Дмитро Стус.

«20 лютого 1858 року до ревізької казки села Рахнівка Гайсинського повіту був записаний кантоніст Климентій Федорович Стус», — цитує дослідницю син поета.

Місце народження Климентія невідоме. Колишній військовий, він став «казенним селянином». З дружиною Марією вони виростили трьох синів — Дем’ян, дід поета, був старшим. За інформацією пані Яцюк, одружувався Дем’ян двічі. Семена, батька Стуса, він народив із першою дружиною Даркою, що померла зовсім молодою.

Виходить, що малого Василя в хаті діда гляділа батькова мачуха. Однак її імені в сільському музеї Стуса не знають.

Директор музею, Дмитро Омелянчук, на 7 років старший за Василя Стуса. Нині він пам’ятає лише дві сільські історії, пов’язані з Василем. Той не часто приїздив до діда на канікули, та й уваги на нього Дмитро не звертав. Приміром, після Другої світової Василь хлопчаком ганяв м’яча зі старшими хлопцями: «Бігав собі — ну хлопчик бігає, я ж з ним не дружив». А друга згадка — коли у голод 1947 року Василь збирав колоски на рахнівському полі, охоронець видер у нього з рук торбинку з тими колосками, а наступного дня поле переорали, щоб голодні не рвонули на колгоспне добро…

За розрахунками Дмитра Стуса, дід Семен вивіз батька з Рахнівки на Донбас у Великдень 1941 року. Церковний календар підказує, що свято припало тоді на 20 квітня. Тобто Василеві було три роки й три місяці, як він розпрощався з рідним селом. Але себе в Рахнівці поет пам’ятав!

Дмитро Стус цитує батькові спогади: «Пам’ятаю, як лежав у колисці (а мама ще робила на полі, в колгоспі, отже мені було менше року), а нікого нема. Колиска висить на гакові, вбитому до сволока… я мокрий, певне, ревів — і докучило. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами — мну їх у долоньках. 

Пам’ятаю. як ходив до ясел у Рахнівці — і там виціловував усіх шмаркатих діток, бо любив їх усіх. Пам’ятаю, як мене був налякав чужий собака — знахарка “виливала переляк”, водячи білим яйцем довкола голівки моєї… Над моєю колискою мама співала колискової…»

Батьки Стуса одружилися у 1920 році. «Він був бідний, сирота, прийшов з плєну», — згадувала пізніше Їлина. Сама вона — дочка багатих батьків, які дали їй у посаг корову, що згодом отелилася, та свиню, яка привела аж 12 поросят. 

Дмитро Стус пише, що шлюб діда й баби до революції та визвольних змагань був би неможливий — за статками були вони нерівнею. Але розбурхане післяреволюційне життя врівняло. Обоє впряглися в господарку і не бідували. Голодомор пережили без втрат.

У 1930-х брат Їлини став головою колгоспу в селі. Семен Стус до колгоспу записуватися не хотів, його сестра теж. За це брат Їлини виганяє Семенову сестру з чотирма дітьми з хати, розстрілює її чоловіка. Семен теж відчуває загрозу життю і тікає аж у Керч, але прижитися там не зміг — невдовзі повернувся додому. Під загрозою суду його змусили подати заяву на вступ у колгосп.

Чоловік він був надійний, роботящий, тож колгоспники на загальних зборах призначили його завгоспом. У ті часи колгоспний завгосп — перший кандидат у репресовані, бо саме їх, зазвичай, звинувачували у всіляких нестачах. 

Колгоспне життя було для Семена нестерпним. Тож коли у 1937 році в Рахнівку приїхав уповноважений вербувати людей на роботу в індустріальному Донбасі, Семен поїхав з ним, щоб тільки подалі від колгоспу, хоч у тому ж 1937 році в них із Їлиною народилася третя дитина, дочка Марія, і дружина була вагітна Василем.

У 1940-му з Рахнівки до чоловіка переїхала Їлина зі старшими дітьми — дочкою Палажкою і сином Іваном. Василь з Марією залишилися в діда Дем’яна. Через рік, рада, що вирвалася з Рахнівки, Їлина не хотіла їхати за ними в рідне село. Послала чоловіка. 

Малі встигли забути батьків: коли у квітні 1941-го Семен приїхав забрати їх на Донбас, вони не признали його. Їлина згадувала, що попервах молодші діти навіть тікали від них. Але потім звиклися.

Після Рахнівки

Школярем і студентом Василь приїздив у Рахнівку на канікули. Але згодом рідне село опинилося на узбіччі його дорослого життя. Після закінчення історико-філологічного факультету Донецького педінституту викладав українську мову й літературу на Кіровоградщині й у Горлівці.

Перша публікація віршів — у газеті «Літературна Україна» в 1959 році. У цей час Василь спинається на ноги як поет, працює літредактором в донецьких газетах. Можливо, його доля склалася б інакше, якби він задовольнився роллю провінційного поета з індустріального регіону. Але в Донецьку йому було затісно.

Стус стає аспірантом Інституту літератури в Києві. Працює над дисертацією з теорії літератури, пише критичні статті, готує до друку свою першу поетичну збірку «Круговерть». А у вересні 1965 року на київській прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» Василь закликав присутніх енергійно протестувати проти таємних арештів української інтелігенції. 

«Протестувати повинні всі: сьогодні хапають українців, завтра хапатимуть євреїв, потім росіян!» — сказав він тоді. 

Офіційна влада відразу ж зарахувала Стуса до «антирадянського елементу». Його виганяють з аспірантури, вірші не приймають до друку. Однак поетичні збірки Стуса з’являються у самвидаві й потрапляють за кордон. 

За радянськими суспільними мірками він — парія. Але який же щасливий! У тому ж 1965 році він одружується з Валею Попелюх. Він називав її «Попелюшкою» і «Ластівочкою». Він був лірик, вона ж усе життя пропрацювала в конструкторському бюро Київського механічного заводу імені О.К. Антонова. 

«Пам’ятаю, їхала в метро. Раптом хтось — раз! — опустив руку на моє плече — і побіг далі по ескалатору. Думаю: ще чого? Ну, біжи, біжи. Зійшла вниз, вийшла на перон, уже забула про це. Підходжу до електрички, дивлюся — ходить з книжечкою, читає. Ну, думаю, добре, хай читає. Пішла наперед у якийсь вагон, їду собі. Жила тоді у Святошині. Іду до хвірточки. Озираюся — стоїть, усміхається. Так і познайомилися. Він жив поруч, в Академмістечку, у гуртожитку», — згадувала їхнє знайомство Валентина. 

Її батька викликали в КДБ, попереджали, щоб дочка не зв'язувалася з антирадянцем. Дарма. Валентина просто не могла полюбити нікого іншого.

«Раз на тиждень приємно побути поруч дівчини, яку ти любиш по-особливому:

Заклинаю, немов клинок!

Тільки скажи “люблю”.

Одне-єдине, кругле, вологе соковите,

як плід біля вишневої кісточки,

червоне слово», — присвячував Василь вірші коханій.

У 1966-му народився їхній син Дмитро. За словами Валентини, якщо в них з чоловіком виникали суперечки, то хіба з питань виховання малого. Василь був категоричний, особливо після першого свого арешту. Ліпив з сина копію себе — недарма писав йому з ув'язнення розлогі листи, переповідаючи своє життя та шлях  духовного становлення.  

7 років Валентина і Василь прожили разом. За цей час він стає автором відкритих листів до Спілки письменників України, ЦК КПУ, Верховної Ради України, у яких критикує ситуацію з правами людини в СРСР, протестує проти арештів українців за їхню громадянську позицію.  

У 1972 році Василя заарештували «за антирадянську діяльність». Його засудили до 5 років ув’язнення і 3 років заслання — в Мордовії й Магаданській області СРСР.

Він повернувся до Києва восени 1979 року. «Радянцем» у таборах не став. Навпаки, на волі відразу ж приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини. Його творів не друкували, до педагогічної роботи не допускали. Тому Стус працював робітником у ливарному цеху, на взуттєвому виробництві.

А у 1980 році знову арешт. Як «злісному антирадянцю» рецидивісту дали вже 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Стус помер у карцері пермської колонії 4  вересня 1985-го. Офіційна причина смерті — зупинка серця. Співтабірники Василя висунули свою версію: поет міг загинути від удару карцерними нарами.

12 років Валентина чекала його з таборів. І 37 років тягнулося її життя після його смерті. 

Останнє своє побачення з сім’єю Василь мав у 1981-му. Дружині й родичам не дозволили взяти участь у похороні. Поета поховали на табірному цвинтарі в Кучино Пермської області.

Ініціатива в руках міліції

У листопаді 1989 року Василя Стуса, що чотирма роками раніше помер у пермському таборі, перепоховали в Києві. Наступного року поета посмертно реабілітували. 

У цьому ж 1990-му Василь Стус символічно повернувся в Рахнівку — вінницький осередок Народного Руху України вирішив провести мітинг пам’яті поета в його рідному селі. 

«Але то ж іще була радянська влада. Інструктори райкому партії тут крутилися, мітинг не вдався. Ото тільки, що одна наша доярка гімн України заспівала — і увесь вам мітинг», — розповідає Дмитро Омелянчук, який у ті часи був директором рахнівської школи.

А у 1995-му до Дмитра звернувся тодішній начальник Вінницького обласного управління внутрішніх справ генерал Віктор Тяжлов. Мовляв, чи не заперечує директор, щоб на території школи встановили пам’ятник Василеві Стусу? І наступного року його поставили.

«Під Вінницею, у Стрижівці, колонія була, де ув’язнені з вапняку цей пам’ятник і зробили. На його відкриття з Києва приїхала дружина Стуса, син і багато інтелігенції. Провели захід, а потім з’ясувалося, що Валентині Попелюх пам’ятник не сподобався, і вона замовила в Києві оцей, що зараз у нас, у скульптора Бориса Довганя. А вапняковий демонтували, він, мабуть, і досі в гаражі колгоспної бригади десь лежить», — розповідає Дмитро Омелянчук.

За його словами, ідея відкриття в селі музею Стуса належить зовсім не рахнівцям, не членам Народного Руху й колишнім політв’язням, а… міліціонерам.

«Мені генерал Тяжлов сказав, що при обласному управлінні внутрішніх справ у Вінниці відкрито кімнату-музей Стуса. Мовляв, міліція його посадила, міліція його і реабілітує. І що управління може поділитися з нами деякими експонатами, якщо ми теж відкриємо музей. 

От підлеглі Тяжлова нам з десяток експонатів передали: фото батьків Стуса, його родини, копії різних документів. До роботи приєдналися краєзнавці, райвідділ культури. У вересні 1997 року ми відкрили в приміщенні школи музей-кімнату Стуса. Я його тоді очолив на громадських засадах, першими екскурсоводами стали учні. 

Зараз для музею передано все шкільне приміщення, я маю ставку директора закладу. Експозиція займає лише дві кімнати, але ми шукаємо спонсорів, щоб створити в колишній школі центр дослідження і пропаганди життя й творчості Стуса», — говорить Дмитро.

Він розповідає, що до повномасштабної війни на день народження Василя Стуса і в день його смерті в музеї збиралися люди, проводився мітинг, у шкільній їдальні накривали столи. Тепер від масових заходів доводиться відмовлятися — і небезпечно, і постійне відключення світла.

Серед експозицій — колиска Стуса. Її, скручену докупи дротом, передала музею Параска, дружина двоюрідного брата поета, мама нашого співрозмовника Сергія. Від неї ж і домашнє начиння з хати старого Дем’яна — рогачі, прядка, веретено, миски й макогони. 

«Я вивчив за спогадами рідних і друзів Стуса, яким був його робочий куточок, і ось створив такий — з друкарською машинкою, цигарками “Шахтарські”, які він курив, чорнильницею тих часів», — розповідає Дмитро Омелянчук.

«А що, на робочому столі поета стояв телефон?», — запитую в директора.

«Я маю право на творчу фантазію», — відповідає він. 

І показує речі, які достеменно належали Василеві: картата сорочка, пальто, солом’яний бриль, гребінець, люстерко, машинка для стрижки, окуляри, гітара.

«Музикою я марив. У 7 класі за “похвальну грамоту” тато купив мені гітару. Я спочатку навчився грати “Взяв би я бандуру”, потім кілька старих романсів, маршів. Але все було не те. І тоді я брав гітару — і грав — на одній струні — своєї. Все, що я чув, за чим тужив, чого прагнув — усе вигравав. І забувався геть», — цитує Дмитро Стус батькового листа.

 Ще є дві хати

Речі родини Стусів і Сіньківських для експозиції Дмитро Омелянчук збирав по всьому селу — у невісток, зятів, рідних, двоюрідних і троюрідних тіток-дядьків-племінників поета. Тоді вони ще були в Рахнівці. 

Зараз, за словами Дмитра Омелянчука, у селі є ще дві хати Стусових родичів, де він розраховує знайти щось для експозиції. Одна стоїть зачинена, бо її теперішня власниця живе в Білорусі. Може, колись захоче продати, приїде в село, відчинить, пустить музейників. А до хазяйки іншої хати, літньої жінки, треба знайти підхід, — Омелянчук сподівається, що таки в нього вийде.

«Валентина Попелюх і Дмитро Стус з особистих речей поета нам нічого не дали. Мені здається, що Дмитро не дуже й хоче спілкуватися з Рахнівкою», — зітхає директор музею.

Зате колишні співтабірники Стуса передали роби ув’язнених з Кучино, ключі від камери поета, табірне ліжко. З їхньою допомогою Дмитро Омелянчук відтворив приміщення карцеру, в якому помер Стус.

«Зараз важко розширювати музей, гроші на армію потрібні, воїнам нашим. Але ми все зробимо. І для тих, хто не розуміє, навіщо їм сьогодні Стус», — запевняє мене 93-річний Омелянчук.

Навесні 2008 року учні, громадські активісти висадили навколо приміщення рахнівської школи дерева й кущі — створили парк імені Василя Стуса. Липи, берези, клени, ялини. 

Відтоді дерева піднялися, зашуміли кронами. Під зимовою холодною мжичкою горобина й калина в парку тремтять червоними ягодами, немов стріпують краплинами крові. 

«Блажен, хто тратити уміє, коли заходить час утрат, аби лишалася надія і виростала востократ», — я іду калиновою алеєю, і кроки відбивають ритм Стусової строфи…