«Так уже не буде!». Олексій Ковжун та Вова Пахолюк про те, як діставали музику в 1980-1990-х

Як діставали музику на початку 1980-х і скільки коштували платівки 

Олексій Ковжун: Як тоді було? Ну, було х*рово. По-перше, усюди бзділо. Ось весь Совєтський Союз був вонючим. Причому воняв він абсолютно дивно. Тобто тільки туалет воняв адекватно, усе інше — незрозуміло чим.

З музикою було те саме. Вмикаєш радіо — там теж бздить. І мені мій добрий дружок Діма Мазюк сказав: «Якщо ти хочеш слухати гарну музику, ти маєш цим займатися: відкладати гроші, щось купляти, щось вимучувати, щось видурювати. Бо так просто воно не буде». І це було важко.

Зате я пам'ятаю, коли я в Харкові купив платівку Sex Pistols. Як зараз пам'ятаю — за 30 рублів. Тобто так не буває. Це було ніскільки, бо платівки були страшенно дорогими.

На швидкій допомозі, де я працював у середині 1980-х, я заробляв 70 рублів. А платівка Led Zeppelin коштувала десь 45-60. А Frank Zappa міг бути 70. А якийсь King Crimson — це взагалі, аж до сотки могло дійти. Тобто якщо не їсти, не платити за хату, не платити за транспорт, то за кілька місяців можна купити King Crimson і той недорогий Sex Pistols. Він, до речі, досі в мене є. 

Списки заборонених гуртів

Олексій Ковжун: Були списки заборонених гуртів. Сатанізм, релігійне мракобісся, пропаганда християнства. Це могло бути про один і той самий гурт. І так усе пучком ішло. 

І я пам'ятаю: я лише читав у якомусь журналі про гурт The Jesus and Mary Chain, а вони вже були в списку. І я розумію, що якась комсомольська с*ка це вже послухала і вже написала, що там сатанізм, мракобісся, чорна магія. 

Чи був у цьому якийсь соціальний елемент інакшості? Я пам'ятаю цю штуку. Я несу додому платівку Doors, другий альбом. Іду Хрещатиком, там, де був центральний гастроном і висів напис «Комунізм є советська власть плюс електрифікація всєй страни». 

І проходять люди, які читають цю х*рню, а в мене Doors. Я дивлюся на всіх і думаю: «Ви всі — балбеси, а мені відкрита істина в останній інстанції». І відчуття таке: «А ти Doors слухав? Приходь, послухаємо. Мені з платівки записали». Усе, формула успіху. 

Як дізнавалися про західні гурти наприкінці 1980-х

Вова Пахолюк: Я став меломаном, коли вперше понюхав фірмовий картон. Я вже давно не купую вінілових платівок, тому що зараз експлорую ринок компакт-дисків. Але якщо у вас був колись примірник якогось альбому 1970-х років, британського чи американського, на вінілі — це як жіночі трусики нюхать. І я підсів одразу.

Я в школу, мабуть, у 1982 році пішов. І була рознарядка, щоб кожен учень щось передплачував собі. І я передплатив собі журнал «Ровєснік», тому що там у кожному номері друкували постер якогось гурту й друкували так звану рок-енциклопедію «Ровєсніка». Тобто отакий шматочок, як сірникова коробка, просто про гурт і кілька його найвідоміших альбомів. Ну, щоб ви розуміли, це як, наприклад, текстова версія «Порнхабу» — у тебе є оця фігня, а послухати це нема де взагалі. 

Нічого не можна було послухать. І музика мені діставалася так, що я сідав на шию батянічки, тому що батянічка мій працював начальником відділу технічного контролю на заводі ім. Фрунзе, велике підприємство. Батянічка був мій не те щоб номенклатура, але не проста людина. І він каже: «Вово, у мене є зварник у цеху, у нього там є якийсь “Бітлз”».

І в мене був такий, як у космонавтів, 20-кілограмовий бобінний магнітофон, і щоб записати два альбоми «Бітлз», з оцим треба було їхати туди, потім він там писав, потім назад це все привезти. 

От зараз яке різноманіття — у Spotify заходите, ну або ж які у вас там сервіси, і на тебе оце таке цунамі з цих колективів. А раніше ти сидиш, у тебе Abbey Road, «Білий альбом» — і все. І ти їх вислуховуєш. Це, знаєте, як перше кохання, і ти заслуховуєш його до кожної нотки. І в цьому є інше задоволення. 

Хоч було в нас усього й мало, але те, що ми знали, то вже просто досконально. І це така типу любов назавжди. 

Як випускали альбоми західних гуртів у СРСР

Вова Пахолюк: Нам, якщо щось і долітало із совка… Ну от, наприклад, у Радянському Союзі була всесоюзна фірма «Мєлодія», яка from time to time випускала навіть «Бітлз». Але ж, с*чари, коли випускають вони альбом, знаєте, що вони роблять? Вони завжди там зрізають пісню! І от, наприклад, виходить A Hard Day's Night, а там немає пісні When I Get Home, немає просто. У чому сенс? Це Радянський Союз, там постійно так робили, щоб тобі було х*йово.

Олексій Ковжун: Я впевнений, що були наради, оці худсовєти, де вони прослуховували. Був хтось грамотний, хто перекладав. І казали: «Нє, Василій Полікарпіч, нашій молодьожі таку нільзя». А там про «я тебе люблю, ти мене любиш». «А якщо вони про це отут почують і подумають: “А Брєжнєв — дурак”?».

Ну серйозно, там була жорстка параноя. Вони викинули пісню «Распутін» із платівки Boney M. Але є моя улюблена історія про совєтську ліцензію, просто улюблена. 

Совєти вирішили, що вони програють битву за молодь і треба щось із цим робити. І вирішили: от АВВА, вони там капіталізм викривають, оце «мані-мані». І кажуть: «Нумо випустимо АВВА». 

А АВВА — люди комерційні. Кажуть: «Це буде коштувати стільки». Вони кажуть: «У нас валюти нема, але ми можемо вам за бартером». І, словом, поміняли на майже повний танкер нафти. 

Але на цьому історія не закінчується. Коли до Швеції ця нафта припливала, вона дуже красиво й так картинно почала виливатися прямо в затоці. І бідні АВВА, бо це ж їхня історія, не державна — вони платили якісь дурні гроші, рятували якихось там риб. Словом, більше із совєтами справи не мали. Але коли бачите совєтську платівку АВВА — вона пахне нафтою і дохлою рибою. 

Де збиралися меломани

Олексій Ковжун: Я був звичайною київською молоддю. І я ходив на балку, перша була в Ботанічному саду. Балка, бо між двома пагорбами, ярок такий. І я туди пішов, було цікаво. А потім усі закричали: «Міліція!». І всі почали тікати, і я теж тікав. І думаю: «Прикольно! Оце музику послухав!».

Я пам'ятаю, у нас був персонаж на балці, покійний уже Вова Генезіс. І по нього приїжджав його водій на «швидкій». І це було круто. І я питаю: «А як так сталося?». А він каже: «Ну, це мій сусід, він якось зайшов, і в мене грав Френк Заппа. А він каже: “А що це грає?”. Я йому кажу: “Френк Заппа”. Він каже: “Можна я трохи посиджу поруч, послухаю?”. Посидів, потім ще посидів, потім попросив записати. І тепер він мій водій».

Тобто в музику затягувало абсолютно дивну публічку, яка просто відкривала для себе, що світ буває іншим. Тобто цей моральний кодекс строїтеля комунізму просто пішов у ср*ку, цим строєвим кроком. І все. 

Бо совки мали рацію. Бо коли ти слухаєш той самий «Білий альбом», ти розумієш, що Кобзон — це гівно. Причому агресивне гівно. І оця вся «любовь, комсомол, вєсна» більше ніколи тобі не зайде. Не вийде з тебе совєтська людина. Аж ніяк. Ніколи.

І вони цю штуку програли. 

Дефіцит контенту

Олексій Ковжун: Я слухав якийсь подкаст маркетологів. І там хлопець, йому, здається, років 35+. І він каже: «Насправді в мене більше спільного з поколінням тих, кому 50+, ніж тих, кому 20+. Унаслідок того, що я застав момент дефіциту контенту». 

Оця історія з дефіцитом контенту. Я перші чотири альбоми Stranglers пам'ятаю, мене можна вночі розбудити — і я вам назву порядок треків, і про що, і як. А з новою музикою так не виходить, бо її просто дохр*на. І для мене повернення до вінілу — це був свідомий вибір, бо я зрозумів, що якщо ти не платиш за носій, то воно проноситься. І це робить оці артефакти (платівки — ред.) важливішими, ніж те, що залітає з цих ваших інтернетів. Це схоже на старече бурчання?

Чи змінилася важливість музики 

Олексій Ковжун: Якщо можна, я процитую. У мене колись, коли я працював у телеку, в ефірі був Мік Бокс з гурту Uriah Heep. Треба було поговорити з дядьком.

Я ніколи не слухав Uriah Heep, вони мені не подобались. Він мене абсолютно вразив. Дай йому боже здоров'я, діду, вкрай тямуща, сучасна, дуже швидка людина.

Я питаю його (це були 1990-ті): «У чому різниця між тоді й зараз?». Він каже: «Дивись. Коли ми виходили на сцену, була обкладинка, музика й фешн. Тобто ти дивишся в зал, а люди в залі одягнені так само, з такими самими зачісками, як ми. А тепер, крім музики, з'явилися комп'ютерні ігри, вебсайти. Якби я зараз був підлітком, я б не пішов у рок-гурт, я б робив сайти». 

І музика, ясна річ, просіла, що називається. І вона просіла б набагато більше, якби не початок повномасштабного вторгнення, коли емоції... Бо музика — це саме про емоції, які не фільтруються. Емоції стали важливими й потрібними. Згадаймо, який був вибух попмузики в усіх жанрах у 2022 році. Просто щось неймовірне. Тут якийсь момент важливості музики повернувся. Але так, як було, так уже не буде.