У 25-ту річницю початку серпневого путчу події тих днів, їхні наслідки та сприйняття сьогодні разом з Громадським згадують з Росії — Міхаіл Зигарь та Зоя Свєтова, з Литви — Вітаутас Ландсберґіс, з Грузії — Леван Бердзенішвілі, з Казахстану — Аміржан Косанов.

Історія перша. Зоя Свєтова: «Я найбільше згадую той момент, коли звалили пам’ятник Дзержинському на Лубянській площі»

  Зоя Свєтова – російська журналістка та правозахисниця, авторка документального роману «Визнати невинного винним».

Я найбільше згадую той момент, коли звалили пам’ятник Дзержинському на Лубянській площі. Це було якраз навпроти будівлі КГБ, нині там ФСБ. Натхненний перемогою Ельцина натовп скинув пам’ятник Дзержинському. Тоді здавалось, що ще трохи і саму Луб’янку розгромлять. Ця подія була символічною, але відчуття таке, що тоді це було завершення минулого життя. Кінець кричущого насилля, кінець репресій, кінець КДБ. Однак, все що було потім, і те, до чого ми прийшли сьогодні, через 25 років, дає зрозуміти, що все дарма.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: УКРАЇНА ЗІГРАЛА ВИРІШАЛЬНУ РОЛЬ У РОЗПАДІ СРСР ПІСЛЯ ПУТЧУ - ІСТОРИК ГАРВАРДУ

Ми зараз живемо в жахливих умовах. В доволі страшненькій такій країні, де наше майбутнє оповите туманом. Ми бачимо те само КДБ, тільки нині воно зветься ФСБ. Вони всюди — в керівництві, в бізнесі, на виборчих губернаторських посадах. Сьогодні ці сили, мракобісні сили, взяли реванш.

Не було суду над комуністичною партією, не було люстрації. Як результат, до влади прийшов Путін, виходець з КДБ. Крок за кроком ми прийшли до того, що маємо зараз. 25 років назад неможливо було уявити, що Росія воюватиме з Україною. Зараз ця війна стала реальністю.

Тоді я політикою не цікавилась так як зараз. У мене були маленькі діти. Пам’ятаю в ці дні ми були на дачі, ми слухали радіо. Більшість москвичів тоді не сильно цікавились тим, що в інших республіках. Їх цікавило виключне те, що у них вдома. Тоді ніхто й подумати не міг, чим це все закінчиться. Ніхто й подумати не міг, що через три роки почнеться перша чеченська. А потім і друга. Ніхто й подумати не міг, що інші республіки Радянського Союзу стануть незалежними, а Союз розпадеться.

Путч був дуже швидким, він тривав всього три дні. Ми дійсно прокинулись в іншій країні. Тоді мені здавалося, що все буде добре, що ми житимемо у вільній країні. Тоді було дуже багато сподівань, бо після путчу почалися реформи, які потім не вдалися.

У 1991 році, після путчу, впроваджували судову реформу. Вона давала надію на те, що у Росії дійсно буде незалежний суд. Тоді ж розроблявся проект суду присяжних, який з часом впровадили. Тоді до влади прийшло дуже багато сміливих, сильних та вільномислячих людей. Вони хотіли змінити країну та зробити її цивілізованою. Сьогодні ми бачимо, що це не вдалося. Судова реформа стала контрреформою. Ми й досі, попри те, що Радянський Союз зруйнований, не можемо втікти від радянськості.

Можна по-різному ставитись до Горбачова, але саме він приніс перебудову. Коли ГКЧП захотів відкрутити все назад, ми побачили те «Лебедине озеро», той образ повернення туди, звідки ми вийшли. Тоді люди проявили себе дивовижно, бо вони вийшли на захист того короткого проміжку часу свободи.

Суспільство зразка 1991 року дивовижне, воно значно краще від того, у якому ми живемо нині. Після провалу путчу люди, які жили в еміграції, почали повертатися до Росії. Я знаю багатьох людей, які повернулися для того, аби змінити свою країну. Зараз ситуація кардинально інша. Ми бачимо відкат, ми бачимо, що дуже багато людей емігрують з Росії.

Історія друга. Міхаіл Зигарь: «Апеляція до сили, до військового потенціалу — це єдина лінія спадковості між нинішньою Росією та Радянським Союзом»

 Міхаіл Зигарь — російський письменник, політичний журналіст, колишній головний редактор телеканалу «Дождь» та автор книги «Вся кремлівська рать».

Мені здається, що нинішня річниця в Москві проходить зовсім непомітно. Це може звучати грубо, але всім байдуже. З одного боку, немає ніякого святкового настрою, а з іншого — немає негативу. У нас зараз особливий період в історії. Настало якесь коротке, а може й тривале відчуття відсутності часу. Нічого не стається, немає відчуття новинності, немає ніякого зв’язку з історією, ніяких рефлексій, ніяких очікувань на майбутнє та ніякого очікування від минулого. Раніше було відчуття та причетність частини суспільства до історичних подій. Зараз це відійшло на 25-те місце.

Путін ніколи не казав: «Як шкода, що розпався Радянський Союз». Він казав, що це величезна геополітична трагедія століття. Але між словами «катастрофа» та «трагедія» є різниця. Він ніколи не висловлював жаль з приводу того, що Радянський Союз розвалився.

Внаслідок подій 90-х років в російському суспільстві виникло відчуття нелегкої фрустрації та відчуття приниження, яке протягом довгого часу було єдиним і дуже важливим спадком для більшості росіян. Саме через це виникла туга за часом, коли був час гордості. На цих відчуттях і спекулює нині російська пропаганда. Апеляція до сили, до військового потенціалу — це єдина лінія спадковості між нинішньою Росією та Радянським Союзом. Ні в ідеології, ні в яких-небудь політичних механізмах спадковості немає.

На відміну від того, що зараз, в Радянському Союзі був механізм колективних рішень. В Радянському Союзі більша частина керманичів мали ідеологію та вірили в неї. З іншого боку, у Радянському Союзі були інші проблеми і вони суттєво різнились від нинішніх російських. Російське керівництво зараз схильне до конспірологічних теорій та вважає, що США напало, що існує всесвітня змова. Водночас вони не хочуть ні холодної, ні гарячої війни. Росія хоче підзвітного замирення та примирення.

Аналогії між Росією та Радянським Союзом скорше відсутні. Порівнювати це означає випинати неіснуюче та робити картинку більш примітивною та більш віддаленою від реальності. Немає ніякого відчуття, що нинішня влада є наступницею справ брежнівського та горбачьовського політбюро.

Прийнято вважати, що ті люди були слабкі — вони все злили, вони все здали, вони в усьому помилялися, вони в усьому були неправі. У нинішньої ж російської влади є відчуття своєї правоти.

Історія третя. Аміржан Косанов: «Пам'ятаю обличчя дикторів центрального ТБ — вони були приголомшені»

 Аміржан Косанов, казахський політик та громадський діяч. 

Перед тим, як говорити про події 25-річної давнини, варто загадати преамбулу. Мова про прагнення республік колишнього СРСР вийти з його складу.  Вони хотіли бути незалежними та суверенними.

Мені тоді було 27 років, я завідував відділом політики ЦК комсомолу. Мені здається, що суспільство вже тоді було готове до змін. Можливо, вони мали бути еволюційного, а не революційного характеру. Перебудова, оновлення та гласність — це гасла, які мали ідейну складову. Саме вони вплинули на російську самосвідомість Союзних Республік.

Тоді інформаційний простір не був таким насиченим, не було Інтернету. Було одне — два державних видання та ще стільки ж незалежних.

Цю новину я дізнався з центрального телебачення. Як зараз пам’ятаю той сюжет, я пам’ятаю обличчя тих дикторів, які були приголомшені тими новинами. Взагалі дивною була поява в сюжеті Бориса Єльцина. Тоді він назав ті події державним переворотом. 

Однією з причин розвалу ГКЧП, не лише в історичному плані, а й в свідомості, було те, що кожна держава має бути суверенною та незалежною. Особливо після 70-річного правління республіками з Москви.

Тоді Казахстан не виступив проти ГКЧП, він не засудив ті дії. Було вичікування, можливо, тоді були якісь перемовини. Активізація тодішніх керівників була вже після розвалу ГКЧП. Це могло стати великою трагедією для спільного простору наших держав. Мені здається, що всім нам, незалежним державам, вдасться зробити правильні висновки з тих подій.

У кожного своя версія, кожен показує себе героєм. Кожен, виходячи з 25-річного досвіду «післяпутчу» виказує себе в позитивному світлі. Я певен, історія розставить все на свої місця. Те, що наше керівництво займало таку позицію, — історичний факт. Я не знаю, що лежить за тими діями, але, можливо, вони реально переймалися стабільністю в республіці.

У казахського суспільства були двоякі відчуття стосовно того, що Україна, Прибалтійські республіки та Грузія отримали незалежність раніше, ніж ми. Більшість населення підтримувало ці дії. Ми всі думали, що якщо українці вийшли з Союзу, прибалти вийшли, то ми теж маємо. Це докір на адресу нашому тодішньому керівництву, в тому числі і презедентові Назарбаєву. Він не зміг форсувати цей процес.

Демократичне суспільство Казахстану та прогресивні сили свого часу виступили проти спільного Євразійського Союзу. Ми апелювали до економічних факторів, в тому числі й до того, що в часи перманентної кризи не варто вступати. 

В основі ідеї Євразійського Союзу однозначно стоїть бажання домінувати на цьому просторі. Ми виступали проти. Навіть в риториці наших керівників, в їхніх доповідях все рідше згадується Євразійський Союз. Казахи хотіли орієнтуватись на Європу та на західні цінності. У казахів є приказка: «Хто обпікся — на молоці воду студить». Ми вже пройшли той етап, коли Росія домінувала.

У нас 7,5 тисяч кілометрів спільного кордону, гуманітарні зв’язки. Ми за те, аби ставитись один до одного по-сусідськи, але без союзницьких обов’язків.  

Нещодавно був підписаний договір між Казахстаном та Росією. Там є одна фраза, проти якої виступило більшість демократично-орієнтованих сил: «Казахстан та Росія вестимуть узгоджену зовнішню політику». Ця фраза нонсенс. У Казахстану, як і України та будь-якої іншої держави має бути самостйна зовнішня політика. Ми маємо ставити національні інтереси вище від того самого Євразійського Союзу. 

Історія четверта. Вітаутас Ландсбергіс: «19 серпня запам'яталося таким почуттям — ось він, нарешті, і прийшов, день Х, коли буде все вирішуватися»

 Вітаутас Ландсбергіс — литовський політик, перший голова Парламенту незалежної Литви.

19 серпня 1991 року мені запам’яталось таким відчуттям: ось він, день Х, коли все буде вирішуватись — на погибель нашу чи на погибель кривавої імперії. Аби зрозуміти події серпня 1991 року, потрібно згадати ситуацію кончини Радянськоі Імперії. Її потрібно було або вже списати або змінювати. Однак, кремлівська влада, включно з Горбачовим, була непридатною для цього. Вони й надалі сподівалися на військову силу та примус, аби зберегти відмерле.

Півтора роки вони працювали над сумним проектом оновленого Союзу — план порятунку імперії — з її володіннями, завоюваннями і колишньою більшовицькою владою, націленою на диктатуру тієї ж клітки.

До підпису план готували влітку 1991 року. Балтійські держави вже оголосили, що ні до якого союзу входити не будуть, і підписувати теж нічого не будуть. Тієї ж лінії тримались і республіки Закавказзя, в тому числі і Грузія. Вона слідом за трьома Балтійськими країнами оголосила про свою незалежність.

Кремль продовжував лицемірити. Вони оголосили про підписання нової угоди від сили з вісьмома республіками. Україна добилась відтермінування на кілька місяців. Три балтійські та три закавказькі республіки вже не бралися до уваги. До нового союзу Єльцин хотів долучити ще Татарстан та Чечню. Однак, Горбачов махнув рукою та поїхав у кримську відпустку, знаючи напевно, що воєнно-комуністичному переворотові бути.

Вони розраховували, що збережуть імперію — придушать балтійців, закавказців, українців, але вийшло все як завжди. Путч не викликав жодного ентузіазму, навіть в армії. Москвичі вийшли на вулицю за Єльцина та демократію. Горбачов повернувся з відпустки вже в іншу країну. Далі слідувала біловезька розв’язка. Горбачов залишився не при ділі. Навіть формально пішов, оголосивши, що він не президент, бо такої країни вже не існує. Це було сказано вже у Біловезькій— «Радянського Союзу вже не існує». Ось так замкнувся вже вирішальний 1991 рік — рік постійної боротьби, з битвами, з кровопролиттям і змінним розумінням з боку демократичних країн Заходу.

Росія не поводила себе як наступник Радянського Союзу. Вона поводила себе як замісниця. Країна, яка повинна замінити Радянський Союз на щось краще. Єльцин був проти радянського устрою, радянської моралі, радянського правління. Ну і, звісно, проти комуністичної партії, з її придатками типу КДБ. Тому наступництва як такого не було, а була заміна: Радянський Союз відійшов, в Біловежці було сказано і підписано, що Радянського Союзу більше не існує.

Я був не лише керівником парламенту, згідно тимчасової конституції. Я був очільником держави — на цьому не наголошувалось, але я підписував всі міжнародні договори, в тому числі й угоду з Росією, з Єльцином. Ми підписували її в кінці липня, тобто ще до серпня — і там було повне визнання незалежності Литви від дня, коли Литва постановила це, тобто від березня 1990 року. Цей договір про основні міждержавні відносини між Литвою та Росією був вагомим, він діє і досі.

Потім Єльцин підписав документи, які визнають Латвію, Естонію і так далі. Але справа в тому, що було покінчено з Радянським Союзом. Навіть Україна не лише проголосувала за незалежність, Україна денонсувала договір про Радянський Союз, який був силоміць насаджений. На мою думку, Україна тим самим відновила себе як незалежна республіка.

Ми отримали свободу становлення та самовизначення. Нам не потрібно питати дозволу ні в Кремлі, ні в ще яких-небудь місцях. Ми будуємо себе як вільний народ. Тим паче, що Литва відчувала себе вільною, але тоді була окупованою або анексованою якимись імперіями. Але, на мою думку, у молодого покоління ніякої ностальгії немає і не може бути.

У середнього покоління — інколи. Вони поговорюють або їх наговорюють, що тоді чимось було краще. Але ніхто не мріє про Радянський Союз, владу комуністів, диктаторів, чи про те, аби все вирішувалось не з їхньої волі. Якісь приватні речі можна порівнювати, але суттєві, ті які вирішують наше життя — це саме свобода буття у вільному світі. Тоді ми були закріпаченими народами — і Литва, і Україна, наш господар був у Кремлі. Навіть демократична Москва була нашим союзником, а господар сидів у червоній вежі з курантами та розповідав, як треба жити. Навряд зараз хтось схоче миритись з такими порядками.

Історія п'ята. Леван  Бердзенішвілі: «Ми очікували від Гамсахурдії, що він дасть відсіч «ГКЧП», але, на жаль, цього не сталося, сталося зовсім інше»

 

 Леван  Бердзенішвілі, радянський дисидент, засновник грузинської республіканської партії.

Я добре пам'ятаю цей день. Тоді я перебував в Батумі, але точно знаю, що відбувалося в Тбілісі. Я повинен сказати, що це була дуже цікава ситуація, в країні було оголошено, що Грузія вже незалежна. У нас був референдум 31 березня 1991 року, так само ми відновили свою незалежність — 9 квітня того ж року, хоча це не було визнано ні міжнародним співтовариством, ні Радянським Союзом. Враховувалося те, що вони готували новий договір між дев'ятьма республіками, і Грузії серед них не було.

Про це ми все знали дуже добре. Припускаю, що всі грузини думали, що з історії все так і піде: буде договір між дев'ятьма республіками, а Балтійські країни, Грузія, Вірменія залишаться в Радянському Союзі. Перед тим, як стався путч, була розмова про те, що новий союзний договір буде обговорюватися з тими республіками, які не увійшли в новий союз, але залишилися в Радянському Союзі.

Тобто ми розуміли, що нас чекають переговори, але у нас був президент, у нас була своя країна. Ми так це все сприймали. А коли відбувся путч, стало ясно, що в першу чергу вони скасують нашого президента, префектурну систему Грузії, а найголовніше, вони скасували всі законні і незаконні грузинські збройні формування. Також у них був список всіх грузинських політичних партій, включно з моєю, «Республіканською», яку повинні були нейтралізувати.

Ми відразу відчули, що все це стосується Грузії в першу чергу, і очікували від свого президента, що він дасть відсіч ГКЧП, тому що ми не належали вже, за нашими поняттями, до Радянського Союзу, тим більше ми не належали Янаєву, Крючкову etc. Але, на жаль, цього не сталося, сталося зовсім інше.

Звіад Гамсахурдія, президент Грузії, вирішив, що він може пожертвувати певними досягненнями, особливо тими, що йому не дуже подобалися, погодився з ГКЧП, що потрібно скасовувати національну гвардію, так само всі парамілітарні об'єднання, що були в Грузії. Так що Гамсахурдія використовував цей момент для зміцнення своєї особисто влади, але дехто вважає, що це було наймудрішим рішенням.

Я не буду зараз сперечатися про це, я тільки скажу, що для нас це було повною несподіванкою, що президент Грузії почав співпрацювати з Янаєвим, хоча багато хто вважає, що так і треба було робити, тому що ГКЧП «молодець» тому, що вони, так би мовити, змогли «розхитати» Радянський Союз, і, врешті-решт, Союз розвалився.

Але мушу вам сказати, що той пан Горбачов, президент Радянського Союзу, не відрізнявся прогрузинськими настроями, так що в Грузії його особливо ніхто не любив. Тому я розумію Звіада Костянтиновича, який не дуже-то шкодував, що президент був блокований у Форосі, і почав співпрацювати з ГКЧП.

Здається мені, що це були вирішальні дні в історії Грузії, тому що скасували національну гвардію, саме ця гвардія увійшла в історію, і саме ця гвардія скинула Гамсахурдію в міжусобній війні. Це були найганебніші сторінки історії Грузії, тому що ми проливали кров одне одного.

Я думаю, що 19 серпня увійде в історію Грузії як день невідповідного протистояння ГКЧП. Ми здивували всіх, в тому числі і Єльцина, того ж Шеварднадзе, який підтримував тоді Єльцина. 

«Звіадисти» цей день згадувати не люблять, а деякі історики намагаються так описати ситуацію, що нічого такого тоді не відбулося. Всі пам'ятають, що пан Кітулані, керівник грузинської національної гвардії, в цей день поклявся, що повалить Гамсахурдію, і свою обіцянку дотримав через деякий час.

Я вважаю, що не було якогось іншого такого політичного щастя, щасливої ​​нагоди в історії мого життя, як розвал Радянського Союзу. Це було удачею, коли ми змогли вийти з цієї тюрми народів, щоб стати друзями, не для того щоб один з одним воювати.

Всі спроби реформувати СРСР були приречені. Я думаю що це мрія, що можна зберегти демократію і змусити республіки залишатися в єдиному союзі. Навіть першокурсник так мріяти не зможе. Тому що якщо є демократія і свобода слова люди скажуть, що вони хочуть свободи, а не поневолення.

Справа в тому, що Радянський Союз тримався на придушеннях і на КДБ, тримав імперію, навелюючи національні почуття. Вони старалися, в горбачовський час скасувати грузинську мову в грузинському  університеті. Ви можете собі уявити, які в нас були настрої щодо Горбачова? Горбачов приїхав до Грузії і Вірменії і пояснював, що пити не треба. Нам, у кого ніколи не було ніяких проблем з алкоголізмом. Він почав повчати нас, і це було не просто смішно, це було незрозуміло, чим ці люди займаються.

Дуже цікаво, і ГКЧП, і Горбачов згадуються як люди незрозуміло якого століття. Не 20-го, точно! Люди з якогось печерного часу. Радянський Союз — це була не держава, це було чимось набагато гіршим, ніж Римська імперія, тому що він не зміг нічого, крім Шолохова, продемонструвати світові, навіть в культурі. Є у нас люди, і це 10%, не більше, які плачуть за СРСР, тому що Сталін був грузин, а за Горбачовим в Грузії ніхто не плаче.

Я не бачив жодного грузина, який би поважав Горбачова або Крючкова, або Янаєва, або взагалі кого-небудь з Радянського Союзу. Крім, напевно, Шеварднадзе, який потім повернувся в Грузію і став президентом, у нього були свої прибічники, я не був серед них, але він прожив в Грузії і заслужив померти в цій країні. Це єдиний наш президент, у якого була така честь. Тому що інші не дуже добре закінчували. Гамсахурдія наклав на себе руки, Саакашвілі став керівником регіону іншої країни, дуже теж цікава доля, і я впевнений що цей багаторазовий Челленджер буде використаний ще в якійсь іншій країні крім України.

/Тексти підготувала Галя Рудик, hromadske.ua

Поділитись: